Вигнання в рай
Шрифт:
12.
Село Веселе було все ж досить таки великим населеним пунктом скорше нагадувало маленьке мстечко, анж якесь забите глухе поселення, з яким здебльше звикли пов"язувати назву "село". Щодо розташування, то Веселе розтяглося вздовж шосейно траси залзнично магстрал, як йшли паралельно, на деклька клометрв, так що на територ села розташовано було зразу аж дв залзничн зупинки, одна з яких була навть залзничною станцю.
Було у Веселому й деклька багатоповерхвок, де ранше давали квартири медикам, педагогам, працвникам колись величезного радгоспу, а останнм часом, псля приватизац квартир, в них стали жити вс, в кого грош. Була у Веселому сучасна школа, полклнка, великий будинок культури,
Одне слово, село Веселе бльше нагадувало маленьке мстечко, анж село. все ж, щодо пануючих тут переконань норм стосовно людських взамин, то Веселе було таки стовдсотковим селом, у порвнянн, наприклад, з Кивом. В подальшому Сергй ще й ще раз переконувався в правомрност Миколиних слв про панування в мсцевому житт всевладно чутки, яка все бачила, все знала, все розумла. Навть не припускаючи ранше можливост трактування його взамин з Оксаною, як "стосункв", Сергй зовсм не звертав уваги на можливсть виникнення "чутки" щодо цих взамин. Але псля розмови з Миколою став приглядатися до, так би мовити, нюансв ставлення сельчан до нього з Оксаною. Виявилося, що Микола таки був правий - чутка таки жила вже свом власним, свавльним життям.
Але все ж чутка ця, як виявилося, була зовсм не злою. Судячи з того, як на них дивились селяни, коли вони вдвох з Оксаною проходили селом, як дивились на них у церкв, як бажали м "доброго дня" й "доброго вечора" при зустрч, весь сенс життя ц чутки полягав зовсм не у вдточуванн злорадних кпинв, а у всезагальному бажанн добра щастя Оксан - так вже всм хотлось, щоб Оксана й насправд знайшла сво щастя. Хотлось цього й Сергв. з боку Оксани вн вдчував взамну симпатю.
Та й взагал хн стосунки розвивались, просто таки розквтали, днаючи х все вдчутншим почуттям неможливост жити одне без одного. Нколи в житт ще Сергй не вдчував такого. Це було так, нби вн прожив усе життя з одню рукою дуже добре при цьому почувався, навть не пдозрюючи, що можна жити й з двома руками, але от раптом з"явилася в нього й друга рука виявляться, що життя може бути набагато кращим.
А якщо ще взяти до уваги, що в нього з"явилась не просто друга рука, а з"явилась цла друга половина його самого, в якй вн побачив себе зовсм ншою людиною, справжньою людиною, то ясна рч, перспектива повертатись до попереднього стану йому зовсм не посмхалась. Бачив вн, що й Оксана вже почала сприймати його, як свою невд"мну половинку. все це без диного слова, промовленого мж ними про хн взамини, без жодних з"ясувань стосункв. Вони зустрчались, розмовляли про все на свт, окрм х стосункв, або ж просто проводили разом час мовчки, займаючись навть своми власними справами, як вдавались набагато краще, коли вони просто вдчували присутнсть одне одного, але завжди чули ту безсловесну мову хнх душ, яка й виникала тльки затим, щоб розповдати м самим про хн взамини, поднуючи х все глибшою й глибшою сув"яззю. Сув"яззю любов? Так, звичайно. все ж...
все ж було ще щось, що таки ще тримало х на якйсь вддал, не даючи врешт решт з"днатися в одне цле, була ще якась межа мж ними, хн взамини не досягли ще кнцево, остаточно вершини, було таке вдчуття, що цим взаминам ще куди розвиватися, ще якась порожнина, якийсь вакуум, який треба ще заповнити, згрти.
от цей день настав. День, коли остання перепона у взаминах Сергя й Оксани щезла, хн душ вповн стали одним диним, одним цлим. На змну весн давно вже прийшло лто. Був уже липень. Сергва робота з розпису храму просувалася напрочуд швидко й успшно, вн насилу встигав за своми власними думками й руками, як, наче сам собою, незалежно вд Сергво вол, наносили й наносили розпис, залишаючи на стнах храму справд таки шедевр - Сергй без найменшого докору самому соб в самовихвалянн мг з повним правом назвати цей розпис таки шедевром, адже вн в цьому, врешт решт дещо таки розумв.
Сергй працював до самозабуття й деколи доходив до справжнього самовиснаження. А тому нколи таки кидав роботу й вони з Оксаною йшли на прогулянку за село, на природу. Так було й того самого дня. Попрацювавши зранку, Сергй вдчув надзвичайну втому, адже напередодн трудився над розписом до середини ноч. Вн виршив, пообдавши, зайти за Оксаною й прогулятись околицями Веселого.
Так вчинив. По обд вн зайшов до отця Михайла, запропонував Оксан прогулянку, на що вона радо погодилась, вони вирушили у звичну вже для них подорож довкола села. Отже, була середина липня. Спекота стояла неймоврна. Не звернувши увагу на спеку, як вони взагал мало на що звертали увагу, коли були вдвох, Сергй з Оксаною, вийшовши за околицю села й перейшовши
– От так спечище, - витер Сергй долонею сптнле чоло.
– Як це ми забрели з тобою в це степове пекло.
– Так, справд, - погодилася з ним Оксана, - ми тут з тобою опинилися раптом, неначе в якомусь зачарованому царств палаючого вдчаю. Це й справд схоже на фольклорне пекло. Таке враження, наче тебе просто тисне якийсь розжарений неправедний прокльон, намагаючись розчавити.
– Мабуть, Даждьбог чогось розгнвався, ткаймо ж у володння Велеса, - кивнув Сергй у напрямку найближчого узлсся, що переходило в густий, дрмучий лс.
вони чимдуж попрямували до рятвного лсу.
– Привт тоб, володарю лсового царства, могутнй Велесе!
– гукнув на повн груди Сергй, - коли вони з Оксаною увйшли до рятвного лсового затнку.
– Велика тоб подяка за спасенну прохолоду. Може, ще й струмок нам подаруш?
– озирнувся вн навколо.
– Струмок я тоб подарую сама, - посмхнулась до нього Оксана.
– Он там, неподалк, - показала вона, - один прекрасний струмок, - пшла вперед, запрошуючи за собою Сергя.
– Оце так вода, - втершись рукою псля того, як напився кришталево струмково води з мпровзованого келиха, згорнутого з лопуха, промовив Сергй озирнувся навколо.
– Смачнюча яка вода. А ти тут, як бачу, дуже добре все знаш, хоча ми й далеченько начеб то вд села, - звернувся вн до Оксани.
– Це тоб так лише здаться, що ми так вже далеко, а насправд не так вже й далеко. якщо навпростець, то до села тут рукою подати. А знаю я тут справд все з самого дитинства. Тут мен знайоме, можна сказати, кожне деревце.
– А оцей красень тоб знайомий?
– показав Сергй на неймоврних розмрв велетенський дуб, що стояв неподалк струмка, затнюючи свою кроною величезну поляну.
– Аякже, ще б пак, - пдйшла Оксана до величезного дерева, - це ж наша мсцева знаменитсть, - погладила вона долонею по зашкарублй, подекуди порослй зеленим моховинням, кор старого велетня.
– Ти наче в воду дивився, коли звернувся до Велеса - цей дуб справд називаться Велесовим дубом. Кажуть, що цьому дубов бльше тисячолття пд ним провадили сво язичницьк богослужння ще слов"янськ волхви, служител Велеса, - вона трохи помовчала, наче даючи змогу Сергв перейнятися всю величчю легенди.
– Хоча насправд навряд чи цьому дубу дйсно таки тисячу рокв, але ж молода парость цього дуба й справд таки могла ще застати часи Кивсько Рус.
– Так, так, - пдйшов соб до дуба Сергй.
– стина легенди сну й справд не в строгй вдповдност до так званих реальних подй офцйного лточислення, а у вдповдност до найглибших нтутивних осягнень народного духу, - вн соб приклав руку до сповнено недосяжно гдност крони, наче намагаючись вдчути тисячолтню силу мфу.
– Так, тут, на цй галявин, серед рзноманття ц молодо паросл, неначе серед розгублених племен рослинност, цей тисячолтнй дуб вивершу сво всевдання могуттю крони, тисячократною спраллю першотворень вростаючи в осягнення т сили, яка штовха по замкненому колу новонароджену весняну зелень пагонв безтямно летти через лтн буяння до оснньо пожухлост й зимового скону. лише для справдешнього волхва, Велесового сина, вдкрита мова шелесту, якою дуб цей розповда, як коловорот небесних свтил народжу шляхи богв, заплднюючи дух народу. Цю мову волхви пзнавали, коли вслухались у гоготння священного вогню, в мелодю священних спвв, у мову жертовного каменю, коли той говорив плюскотом живо кров, розповдаючи про те, як мж народженням смертю встига прорости вчнсть, як мж темрявою й свтлом розквта безмежнсть рзнобарв"я, - найбеззахисншим поглядом, що вдкривав його душу до самих найпотамнших глибин, Сергй звернувся до Оксани, немов з безмовним проханням зрозумти його.