Вигнання в рай
Шрифт:
– Так, - Оксана немов перехопила нитку Сергвого натхнення, - адже на опертих на незрушну рвновагу рвнодення терезах прозрнь волхва завжди невблаганно тяжли шальки сподвань непогамовних племен, коли волхви клали на них посуху й повнь, вйну мир, хворобу здоров"я, - в такому ж, як Сергй, поетичному дус розвивала вона мову, дивлячись на тисячолтню велич дуба.
– Вс ж, хто приходив за помччю до волхва, жадали лише одного - щоб якнайпрониклившими були т слова, якими вс, хто врить, моляться про те, щоб не здригнулася рука волхва, коли у неозорост небесних одкровень вн врвноважу обидва кнц безмежност, пдносячи людську немч до велич Даждьбога.
Сергй повльно пдйшов до Оксани, обйняв , й вона доврливо прихилилась до його грудей.
Сергй буквально фзично вдчував, як кожен поцлунок, наче помах добро чарвниц, поглинав якусь частку з того найтемншого, чого вн хотв би позбутися, але не знав як. Вони вдчували, як це захопливе почуття диного ства, що зродилося з обймв поцлункв, подбно до цього тисячолтнього дуба, поряд з яким вони стояли, вростало свом корнням в рдну землю, пдймалося над землею могуттю крони, розпросторювалось гллям у небо, вростаючи плодами найчистшо любов у вчнсть, днаючи поднан любов"ю душ з Богом.
Додому вони поверталися вже навпростець. Оксана вивела Сергя лсовою стежиною на прожджу дорогу, якою вони напрямки попростували до села. Вони йшли, обйнявшись, узбччям дороги, не звертаючи жодно уваги на автомобл, як прожджали повз них. Сонце вже починало скочуватися до вечрнього пругу, й полуденна спека повол почала розбавлятися примною прохолодою.
– Розумш, - промовив Сергй, побачивши в свой, освтленй спалахом любов, душ т темн закапелки, як все ще заважали йому вдчувати себе повнстю вдвертим.
– Розумш, я довго думав, що ж мене у сплкуванн з тобою все гнтить, не дозволяючи бути з тобою повнстю розкутим. Зараз, мен так здаться, що я розумю це. Як би це тоб сказати...
– Скажи, як , - просто промовила Оксана, - скажи перше, що навертаться на язик.
– Жнки. Мо стосунки з жнками, - випалив вн перше, що спало на думку, - Розумш... Як би це тоб пояснити. Я не виправдовуюсь, зовсм н. Але все це все одно вигляда, як щось недостойне, грховне, чи що. Хоча.. Все починалося з великого кохання, першого, чистого, щирого кохання, яке потм виявилося нещасливим. А потм, - вн якось няково подивився на Оксану, - навть не знаю, як би це правдиво й вдверто пояснити...
– А нчого пояснювати й не треба, - свом глибоким свтлим поглядом подивилась у вдповдь Оксана.
– Я бачу, вдчуваю тебе зараз таким, яким ти зараз . той стан, з якого ти став тим, чим ти зараз , не важливий для мене зараз, хоча я насправд, повр вже мен на слово, прекрасно знаю й розумю все, що з тобою було в попередньому твому житт, не зважаючи на свою позрну наче б то недосвдченсть затворниц в таких свтських пристрастях, в яких ти, зрештою, просто неминуче перебував. Я ж бо теж, зрештою, жила й навчалася в Кив, перебувала, так би мовити, в самй гущ так звано цивлзац й прекрасно знаю, що явля собою сучасне суспльство його мораль. ще я хочу тоб сказати...
– глибоко й проникливо, наче наскрзь пронизавши Сергя, подивилась вона прямо йому в оч.
– Нараз в тебе таке вдчуття, неначе ти вже повнстю покнчив з цим свом минулим, наче ти вже повнстю розрвав цю, так би мовити, пуповину, що дна тебе з тим, що породило тво найтемнш вчинки, за як тоб найбльше соромно зараз. Але на жаль, - вона знову пронизала його гостро й безжально правдивим, а водночас теплим спвчутливим поглядом, - на жаль це поки що ще не зовсм
– Що ж, з таким полководцем, як ти, не виграти вйну - просто сором. Ми обов"язково переможемо.
– Не з полководцем, а з порадником другом.
– В такому раз, - Сергй замислився на мить.
– Хотлося б звритися другов ще в деяких свох сумнвних якостях. Можливо разом ми бльш повноцнно розберемось.
– Що ж, давай сво проблеми. Розберемось.
– Доведеться знову починати з роздуму, як би це тоб пояснити, - Сергй знову замислився, пройшовши деклька крокв у розмрковуваннях.
– Розумш, я стараюсь жити так, як би це було правильно щодо тих деалв добра, краси й справедливост, як мен останнм часом були вдкрит Святи Письмом, заповдями Божими в тому вигляд, в якому доносить х до нас укранське православ"я. все ж, - вн знову замовк на деклька крокв.
– все ж, як на мене, мен не завжди це вдаться. Що цьому виною, чи мо неврне розумння цих самих деалв, чи моя неправильна поведнка, чи й те й нше разом...
– Загалом, це нормально, - спокйно дивлячись вдалечнь, наче аж трохи замряно, мовила Оксана.
– Це нормально, коли ти все ж вважаш свою поведнку не цлком деальною. Було б грше, якби ти, навпаки, вважав самого себе абсолютно довершеною людиною. все ж, хотлося б знати конкретнше, що саме тебе не влаштову.
– Конкретнше?
– подивився на не Сергй.
– От, наприклад, я дуже часто потрапляю в ситуац, коли перед мною, може й поста вибр, але вибирати я маю все ж одну дину дю, яка б вдповдала тим деалам, про як я тоб вже говорив. Але здйснивши вже певну дю, яка наче б то абсолютно врною з усх точок зору, я врешт потрапляю в якусь непевну, можна сказати, подвйну ситуацю, коли з одного боку, все наче врно й сам сус Христос напевне схвалив би саме таку мою дю, а з ншого боку все вигляда так, нби цей мй вчинок - просте, звичайне марнославство, звичайне людське бажання слави свту цього.
– Наприклад.
– Наприклад? Наприклад, пам"яташ той мй майже герочний вчинок... Врешт, - посмхнувся Сергй, - намагання вчинку, який я хотв здйснити, але так не здйснив. Це було того самого першого ранку мого перебування у вашому сел, коли я прийшов до храму з намром зайнятися його розписом застав двер храму вдчиненим, подумав про можливсть пограбування й...
– Так, так, - посмхнулась тепло й Оксана, - дуже добре пам"ятаю, як ти тод рвучко розчахнув двер, очевидно, з намром кинутися на зловмисникв.
– Так, намри в мене були дйсно ршуч, але здйснитись м не судилося, оскльки в церкв того ранку я застав тебе, коли ти молитовно зверталась до Бога. , зрештою, замсть герочного вчинку ми отримали комедйну сцену, щось на зразок нмо сцени з "Ревзора" Гоголя. Отут, до реч, трапився цей третй варант: можна було, або покинути все на розсуд Бога й звернутися до людей за помччю, хоча це й могло дозволити злочинцям втекти, або ж здйснити герочний вчинок, який потм виглядав би, можливо, як земне марнославство, але врешт трапився третй варант - комедйний пшик.
– Зовсм н, - заперечила йому Оксана.
– Можливо це виглядало на перший погляд комедйно, навть кумедно, але це зовсм не так, зовсм. З цього приводу можна пригадати тльки одного з найкомедйнших геров в стор свтово лтератури Дон Кхота з Ламанч, кумедн, навть смшн, на перший погляд, вчинки якого були зрештою вчинками, як в найбльшй мр вдповдали найвищим деалам добра, краси й справедливост.
– Що ж, донкхотство, я думаю, не найгрший з грхв. Але бувають, причому набагато частше, все ж випадки бльш однозначн. От хоча б та наша хлопчача витвка з Миколою, коли ми з ним влаштували гладаторський подинок на очах у вас усх, включно з його учнями, - рончний вираз з"явився на обличч Сергя.
– Пам"яташ цю битву?