Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
Я не знаю та й знати вже не хочу, як у час сидінняДзюби у тюрмі КДБ поводився Драч чи хто інший. Бо начитаєшся іншим разом розповідей одне про одного в ті часи - руки подати в Києві нікому! Кожен розкаже (а багато вже розказали) по-своєму. І кожен буде мати свою правду. Але я не про те. Я про те, що тоді до моновистави Стефанової було ще багато часу, і Драч у фаст-фуді на розі Володимирської, якраз напроти бічних вхідних дверей до нинішнього офісу СБУ, пригощав мене з Ларисою Кадировою тістечками, цілим снопом тістечок, ніби ми були з голодного краю, і багато говорив. Я люблю його саме такого: безцензурного, коли він не редагує себе «внутрішнім цензором». Сказав 1986 року на письменницькому з'їзді, що чорнобильська блискавка вразила генетичний код української нації - і сказав, і не питав ні в кого дозволу, і це не було спонтанно! Сказав 9 березня 2010,що Віктор Янукович, коли був першою особою Донецької області, показував Драчеві свої вірші - і я вірю, що так було, тому
Отак і тоді, за кавою і тістечками, по-драчівськи навпростець казав про себе тодішнього - часів «відсидки» Дзюби. Казав, що не був таким, як Дзюба. Він багато чого казав про себе нещадного. Але дослівно пам'ятаю таке: « Тоді героя України Драча не було. А тепер, бачиш, є. А Дзюба тоді був героем і тепер є », - і Драч засміявся якось так, як би хотів заплакати.
Не знаю, як було тоді насправді Драчеві: заплакати чи просто пчихнути хотілося, бо може, мав від чого заплакати. Знаю, що 1978 року, в Чернівецькому університеті, під час іспиту із предмету «сучасна українська література» третім питанням було обов'язкова декламація поезії сучасного українського поета.
Що може читати наївна студентка у 18 років на іспиті хоч із сучасної української, хоч із барбадоської літератури? Правильно, інтимну лірику! Винятково вірші про любов, бо у 18 років серце б'ється зі швидкістю звуку. А що можна було читати? Ще раз правильно: те, що можна було тоді купити в саміському центрі Чернівців ,у книгарні, яку згодом назвуть «Кобзар», а потім, у час «розбудови» України продадуть «Кобзар» на перепрофілювання, як плестимуть злі язики, начебто «золотому» акордеону України, нинішньому обранцеві народу - Яну Табачникові. І він чи вони, тобто власник чи власники, чиїх імен я не знаю, (та, зрештою, що це міняє?), перепрофілює «Кобзар» у «Мішель», а тепер, кажуть, у колишньому «Кобзарі» - «Українське золото». Ви вважаєте, що Шевченко би перечив, що його назвали українським золотом? Але задля справедливості хочу казати, що попри все це в сучасних Чернівцях книгарень не бракує. І це чиста правда. Сама на выдкритті двох нових лише упродовж одного року була із групою своїх теперішніх колег-киян.
Однак повернімося у минуле сторіччя. У тодышньому «Кобзарі» я на свою підвищену стипендію скуповувала всі новинки літератури. Тоді мені «смакував» Микола Вінграновський(«Над Чернівцями вороняччя»... «Маріє-мріє, мрієчко, не зрадь...») та Іван Драч.
Отже, ми в українському університеті 1978-го. Драча я знала напам'ять багато. А якось сусід через стіну, на четвертому поверсі, у студентському гуртожитку №2а на вулиці Стасюка, п'ятикурсник української філології Василь Теремко(теперішній директор столичного видавництва «Академія»)подарує тоненьку книжечку поезій зі сріблястою обкладинкою. Автор «сріблястої» книжки мені був невідомий: Ліна Костенко. Теремко ледь мене не душить: «Як?! Ти не знаєш?!» - (я ж початкуюча поетеса, пишу вірші й друкуюся у «Радянському студенті», «Радянській Буковині» і «Молодому буковинці», - це приблизно регіональні відповідники «Радянської України» і «Правди», тобто теперішніх «Дзеркала тижня», «Дня» чи «України молодої»). І я на тій срібного кольору книжці мало не вмираю: знаю її напам'ять всю! «Над берегами вічної ріки» вона називалася ?«Це не чудо. Це чад. Мені страшно такого кохання»... «Моя любове, я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни»»... «І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела»...
Отже, на іспиті з української сучасної літератури я «підкована». Іспит приймало двоє викладачів (дай Боже їм здоров'я! стільки, скільки самі захочуть). Я тарахкочу відповіді на два перші запитання екзаменаційного білета.
А на третім ледь не дрижу від щастя. І я починаю:
«Ліна КОСТЕНКО Спини мене отямся і отям Така любов буває раз в ніколи Вона ж промчить над зламаним життям За нею будуть бігти видноколи Вона ж порве нам спокій до струни Вона ж слова поспалює вустами Спини мене спини і схамени Поки ще можу думати востаннє Поки ще можу але вже не можу Настала черга й на мою зорю Чи біля тебе душу відморожу Чи біля тебе полум'ям згорю»Ви знаєте, що таке
– В університетській програмі цієї поетеси немає.
А й справді! Я якось і забула. Як вона може бути в університетській програмі, коли навіть я, вся така розумна і вся така поетична, ще кілька місяців тому й не чула про Ліну Костенко?! Із програми - то й із програми. І я видихаю:
«Іван ДРАЧ На сто колін, перед стома богами Я падаю: прийди мені, прийди... Шматують світ немилосердні гами...»(можливо, останній рядок не зовсім точний, але у книжку зазирати свідомо не хочу, коли пишу ці рядки).
...Ви знаєте, що таке інтелектуальний параліч кінця минулого століття в українському університеті, відкритому ще за часів бабці Австрії - 1875 (до речі, школа в моїх Розтоках з'явилася десятком років швидше).Інтелектуальний параліч - це коли двоє дорослих і неймовірно серйозних викладачів мовчки перезираються між собою - і в їхніх очах народжується жах: вони вважали, що перед ними відмінниця, а виявилося солодка Даруся!Але божевільний не знає, навіть не здогадується про своє божевілля! Солодка Даруся зрозуміє пізніше, що означав цей жах: один серйозний чоловік боявся іншого серйозного чоловіка, і жоден чоловік не знав, хто швидше донесе «куди треба». І тоді вже другий випереджає першого:
– Цей вірш Івана Драча також не із програми.
А я, холєра, думала, що вони мене похвалять: п'ятеро одногрупників переді мною, всі як один, читали один і той самий вірш. І як їм, обом серйозним чоловікам, вуха не потріскали від того слухання? Вони думають, що вона дурна, а вона - солодка...І я видихнула уже востаннє:
«Володимир ЗАБАШТАНСЬКИЙ Треба хліба людині й металу, Треба музики і п'єдесталу, Та над все, над усе, до загину, Треба віри людини в людину».Ух!
Даруся і 2010 року все одно не зрозуміє: це ж не Дзюбі в тюрмі було сидіти - це її викладачам було вірші Ліни Костенко і Драча про любовслухати. До речі, вірші про «віру людини в людину». Бо чим іншим, ніж вірою в іншого, - є любов? Не знаю, чи є в програмі Забаштанський сьогодні, але «віра людини в людину» ніколи не є не-актуальною. Знаю лише, що українолюб, яких світ не бачив, - Дмитро Табачник 2010 року (!) казав, як із дерева зліз учора, що всі письменники, хто ще живий і притомний по-українськи, мають умертизаради його, Табачникової, мети, як він каже, навчити п'ятирічних діток «лікувати до десяти»! Тобто у п'ять піти у де-не-де існуючий дитячий садочок - а потім, щоб потрапити в Табачникову програму, вмерти, коли ся схоче Табачникові! Іншими словами - а хоч би вже! Ви зрозуміли, що я сказала? Я ні. А Табачник розуміє: я маю вмерти, вже, отут, бо йому подобається музейний антикваріат, а не «Солодка Даруся» у шкільній програмі вивчення курсу сучасної української літератури! Не вірите! Тоді не вірте очам своїм, а вірте Табачниковому світу без України. І без моєї «Солодкої Дарусі»: «Вряд ли кто-то из родителей в здравом уме даст своему ребенку читать этого мастера пера... Можно не сомневаться, что в любом государстве мира должностное лицо, включившее в школьную программу подобное «творчество, кроме немедленного увольнения, попало бы под суд за нанесенный детской психике вред»(підкреслення.
– Д. Табачник, «Мир без Украины?», с. 386). Прости Боже, чуже дуренство, кажуть у Розтоках. Та не дуренство - просту людську заздрість. Адже «Солодка Даруся» в українських бібліотеках є, а текстів Табачникових дисертацій на здобуття ступенів і кандидата, і доктора історичних наук, - як ніколи не було, так нема й понині! І хоч наймайте Шерлока Холмса із Ватсоном докупи. Як тут Табачникові не позаздрити квітці з полонини?!
...Справжня Даруся таке навіть на мигах не проартикулювала би - про «вред психіці». Вона йшла до холодної води, коли їй було недобре, а не людям свою ущербність демонструвала. Але, коли би, боронь Боже, Табачника посунули, як... Ну, як якогось київського космонавта, чи як... Та ви самі знаєте, кого вже посунули, а кого посунуть ще, поки ця книжка дійде до читача. Я знаю, де його прихистили би з любов'ю - у Львові, бо у древньому Львові всі суціль гонорові - вони би не дали пропасти найбільшому своєму пропагандистові Дмитрові Табачнику. Хто-хто, а львів'яни знають традиції порятунку гнаних і переслідуваних, закладені ще Андреєм Шептицьким. Вони завжди милостиві, ті галичани, і задля порятунку гнаного вони навіть вчасно помиють рухи!