Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
ВІДСТУП ПО СУТІ: (ексклюзив для Д. Табачника):
(Газета «Дзеркало тижня», червень 2010р):
«Положить конец политическим интригам» и «объединить страну с помощью искусства» Вадим Писарев пообещал еще весной. ...В конечном итоге талантливый балетмейстер воплотил в жизнь свою идею культурного проекта
«Восток - Запад». И «объединение страны», очевидно, начиналось с культурной экспансии донецких - на Запад. Донецкий национальный театр оперы и балета им. А. Соловьяненко почти месяц гастролировал по нашим, западным городам. В интервью «Зеркалу недели» г-н Писарев рассказал об итогах этих гастролей.
Уривок
...Ох, подеколи зітхаю вечорами - як жаль, що не чули інвектив Дмитра Табачника всі три, а може, й більше Тютюнників. Як жаль, що не бачили ні Стефан Турчак , ані Мстислав Ростропович, ні Богодар Которович , ні сам Герберт Караян свого найбільшого послідовника (та що там послідовника - конкурента!) в диригентському мистецтві - народного захисника і блюстителя парламентської «палички» Михайла Чечетова. Якої грації його рука! А скільки інтелектуальної потуги, гнучкості в його диригентських жестах! Незаздрісна, я подеколи таки заздрю, як Табачник заздрить мені: це ж скількома талантами нагородила природа одну людину!
Але я все ще про програму, де насправді не було тої віри людини в людину, про яку так зворушливо сказав Забаштанський - а вони, програмісти людської долі, взяли його - і «попрасували»: не вписалася «віра людини в людину» у їхнюпрограму.
...Улітку 1984року (тепер уже світлої пам'яті) Володимир Забаштанський з великою групою українських письменників - Іван Сварник-старший(земля йому пером), Любов Голота, Анатолій Кичинський, Ігор Римарукі ще... і ще...
– під час літературно-мистецького фестивалю «Червневі зорі», що його щорічно тоді проводила Чернівецька обласна організація Спілки письменників під незмінним багатолітнім керівництвом Василя Фольварочного, дорогою з музею Ю. Федьковича у Путилі зупиняться в моїх Розтоках, де я тоді «турлюнькала» (колисала) свого маленького (а тепер уже великого) хлопчика Назарчика, щоб привітати мене з першою поетичною збіркою «З трави і листя»(Київ: Радянський письменник, 1983) і слухатимуть - і не наслухаються мою бабцю Гафію (пам'ятаєте сільського Соломона); через місяць Володимир Забаштанський, Петро Осадчук, Петро Скунць і Степан Пушикнапишуть мені рекомендації до Спілки письменників. І мене туди приймуть. 1986року. Був такий колись період у Спілці письменників, за часів головування Павла Загребельного,коли він зробив чи не дворічну перерву приймання до письменницької братії будь-кого. Жодного не прийняв майже упродовж двох років. Жодного, хто пройшов уже й президію Спілки! І добре робив. Тепер так не роблять. Тепер одномоментно, скопом, п'ятьох Шевченківських лауреатів «ротують» (від слова ротація), а по-простому «виключають» із президії Національної Спілки письменників. Щоб не були такі розумні - не дзявкали не в унісон!
Питання для кмітливого - чим відрізняється Національна Спілка письменників зразка 2009 року від просто Спілки письменників взірця 1973-го, коли звідти тричівиключали Миколу Лукаша?!
Український філософ Сергій Кримський2010 попрощався зі світом із думкою про Сковороду, а вониживуть із думкою про ротацію.
Онде й Борис Олійник(ще одна «совість нації») 1973року один із небагатьох
(Пригадую, як улітку 1990року я їхала зі своїх Чернівців як представник обласного відділення Фонду культури (ще України, як казала моя бабця, не було) у Лубни на відкриття пам'ятного знаку на роковини Голодомору, який згодом мав стати меморіалом жертвам Голодомору (автор проекту - знаменитий архітектор М. Ігнащенко). Як тодішня компартійна верхівка опиралася відкриттю того хреста на кургані, але твердість і авторитет Бориса Олійниказробили своє - знак неподалік Мгарського чоловічого монастиря,таки був відкритий. З усієї України тоді з'їхалося багато народу. Було багатолюдно, спечно і трохи сумно. Бо ж нічого про ті жахіття моє покоління не знало. Старі мовчали. Старі - плакали і хрестилися. Міліція стояла осторонь. Як і сам пам'ятник стояв осторонь шляху (партія придумала, що на кращому місці знак встановлювати не можна, бо начебто там проходять стратегічні комунікації. Ми ходили з Володимиром Прядкою, багато говорили про тодішню українську перспективу, Ігнащенкотішився, що його задум ближчим часом буде втілений у меморіал. Хоч не так сталося, як гадалося).
А тепер... «Не той тепер Миргород» - це і про Олійника також.
Та повернімося до Лукаша і Дзюби.
Я не знаю, яким був Дзюба минулого століття, крім того, що читала в його книжках і чужих спогадах. Але знаю те, свідком чого була сама. Уже працюючи в Комітеті з Національної премії України імені Т. Шевченка ( 2003року на тимчасову посаду головного спеціаліста брав мене саме Іван Михайлович Дзюба,з яким ми до того не були знайомі, хіба що з публічних зібрань, а через рік він же ж призначив мене своїм заступником по Комітету)я стала очевидцем неймовірно драматичної колізії, коли серед претендентів на «шевченківку» серед інших...
Ні, краще я розкажу дослівно. Бо мене потрясла сцена, яка відбулася за моєї присутності в кабінеті І. М. Дзюби, на Прорізній, 2. Тоді, як вихор, прости мене, Боже! в кабінет влетів один знаменитий член тодішнього Шевченківського комітету. Без «будь здоров» він закипів до Дзюби із порогу такими словами і таким тоном, яких ні до, ні після собі не дозволяв:
– Іване Михайловичу, як можна? Як можна?! На цьогорічну премію претендує особа, яка свого часу казала « краще б він був там помер, у тому ізоляторі, ніж мав писати покаянного листа!» Як можна?!
Хто не знає Івана Михайловича Дзюбу, хай собі просто уявить картину після отого - «як можна?!»
У цей момент Дзюба, - до непристойності скромний Дзюба, який навіть до приймальні очолюваного ним Комітету завжди заходив, стукаючи у двері (так і не навчившись відчиняти будь-які двері лівою ногою, а тільки своїм розумом), витриманий Дзюба, на словах «Як можна?» підводиться з-за столу так, як підводиться у Донбасі над Святогірською Лаврою пам'ятник Артему: швидше із Лаври там зроблять склад за взірцем радянського досвіду, ніж знесуть потворного на тлі святого місця бетонного Артема. Підводиться і каже тихим, спокійним, але твердішим від заліза голосом:
– Шановний добродію Х.Х.! Це не є арґументом і підставою для недопуску Y. до списку претендентів на Шевченківську премію!
– а далі Іван Михайлович спокійно сів за стіл. І так, ніби щойно не було блискавиць, продовжив обговорення видавничого плану книжкової серії «Бібліотека Шевченківського Комітету», запросивши до цього добродія Х.Х.
Ви здогадуєтеся, чим закінчилася ця історія? Саме так: претендентові Y. була присуджена Національна премія України імені Т. Шевченка.Саме у час головування в Комітеті І. Дзюби.