Витязь у тигровій шкурі

Руставели Шота

Може, жаль і милосердя западе до нього в груди,-

Втішиш ти тоді кохану, все почувши без облуди».

Витязь дівчини послухав, з нею мисль свою погодив.

Раптом шум вони почули: хтось крізь річку перебродив,-

То, засяявши, як місяць, Таріел на гору сходив.

Заховались вдвох - не в силі Автанділ стаїти подив.

Діва мовила: «До тебе бог являє ласку скору,-

Заховайся ж до печери, щоб не бачив він знадвору,

Бо іще ніхто й ніколи

не чинив йому відпору.

Може, якось вмилостивлю душу витязя сувору».

Тільки, вбігши до печери, Автанділ у тьмі зника,-

Таріел уже підходить, відкидає канчука,

Обіймає діву, плаче, сльози ллються, як ріка;

Автанділ же поглядає на обох із тайника.

Кришталевий лик тужливця зжовкнув з туги, як бурштин.

Стисши діву, вбрану в чорне, побивався довго він.

Зброю дівчина забрала, а коню дала спочин. Змовкли.

Вії, наче леза, перетнули слізний плин.

Автанділ, немов той бранець, крізь щілину поглядав,

Діва килим з шкури тигра простелила, щоб сідав,-

Долі сів журливий витязь, і ще дужче застогнав,

І кривавими сльозами заволожив свій рукав.

Стала діва розкладати тихе вогнище з гілок,

Бо гадала, що шаленець з'їсть печеного шматок,-

Подала найліпший кусень без прожилля, без кісток,

Але виплюнув, не з'ївши,- сил забракло й на ковток.

Він схилився, задрімавши, та прокинувся за мить,

Раптом скочив, гучно скрикнув, мов злякавсь яких страхіть,

І забивсь грудьми об камінь, аж по тілу кров струмить.

Геть роздряпавши обличчя, діва в розпачі сидить.

Мовить так: «Скажи, що сталось? Спам'ятайся, схаменись!»

Витязь каже: «Пригадав я, як давно іще колись

Стрів царя якогось з військом, що виходило з узлісь.

Полював він, і мисливці по долинах мчали скрізь.

Спалахнув я, бо людину тяжко бачити для мене.

Не схотів я з ним зустрітись, серце жалував палене,

Одвернувсь од них, поблідши; між гілля сховавсь зелене.

Розсвіло б - від них пішов би, та зухвальство їх шалене…»

В десять тисяч раз сильніші сльози діва ронить знову,

Мовить: «Тільки звіра бачиш, як на мандри йдеш в діброву.

Людську ти забув розвагу, людську ти забув розмову,

їй же цим не допоможеш, згубиш юність повнокрову.

Перейшов ти гори й доли до межі, до виднокруга

І невже не міг нікого ти обрать собі за друга?

З ним в супроводі блукав би,- може, менша б стала туга.

Вмре вона, як ти загинеш. В чім тоді твоя заслуга?»

Каже він: «Цю раду, сестро, дух твій щирий підказав,

Та ніхто нікому ліків од душевних ран

не дав.

Ні, ще той не народився, хто мені б за брата став!

Радість - вмерти, дух звільнити від земних турбот і справ.

Не створив господь людини, що була б така, як я,

Хоч і прагну я зустріти друга, брата, силая!

Гніт тяжкий мій поділити зважиться душа чия?

Тільки ти єдина, сестро, люба вірниця моя».

Діва так тоді сказала: «Зглянься на пораду щиру

І повір мені - дай боже - як премудрому вазіру.

Не втаю того, що сталось, що поверне нас до миру.

Може той загинуть марно, хто загається надміру».

Відповів: «Кажи ясніше! Що це за пересторога?

Як створить собі людину можу я без волі бога?

Хоче бог мене карати - що ж зарадить тут тривога?

Дійсно, став я диким звіром, сам себе довів до цього».

Діва вимовила: «Доки не складеш ти клятви, доти

Не введу сюди людини, котра з власної охоти

І піде з тобою, й зможе поділити всі турботи.

Поклянись, що не зачепиш, не заб'єш мечем його ти!»

Відповів він: «Я зрадію, як з таким зустрінусь мужем,

І клянусь найменням любим та своїм коханням дужим

Що я зла йому не вдію, що ми злюбимось і здружим,

Наші долі спільно зв'яжем, міць подвоїм і спотужим!»

Діва йде привести левня, що в печері занімів:

Щоб розвіяти тривогу, шепотить: «Затихнув гнів»,

І веде вперед за руку - зір його з-під чорних брів

Висявав і, наче сонце, Таріела засліпив.

Таріел назустріч звівся, повен подиву й тривог.

Наче сонце й місяць разом, сяяли вони удвох;

Перед ними і алое - лиш нікчемний, сірий мох.

До семи планет небесних прирівняю їх обох!

Один одного не знали, та зустрілись, наче любі,

І розкрилися троянди - їх уста прозорозубі;

Цілувались, пригортались і ридали в тузі-згубі,

Сльози сяяли на віях, на агатовому рубі.

Витязь руку Автанділа міцно стиснув у долоні.

Проливали, сівши вкупі, сльози чисті та солоні.

Лиш Асмат ласкавим словом стала їм на перепоні:

«Не вбивайтеся, розвійте тьму на сонячному лоні!»

Сльози, наче іній, зникли з Таріелової квітки,

І сказав він Автанділу: «Хто ти? Йдеш куди і звідки?

Розкажи, не крийся - тайни тільки вдвох ми будем свідки.

Леле, навіть смерть од мене відцуралась навпослідки!»

Автанділ відмовив красно словом гарним, як єдваб:

«Таріеле! Леве дужий, повний милості й приваб!

У державі Аравійській мій маєток. Я - араб.