Витязь у тигровій шкурі

Руставели Шота

Про діла, що, їх згадавши, мій язик життя клене.

Ні, вона не дасть розради, звівши з розуму мене,

Не затихнуть сліз потоки, біль і розпач не мине!

Знають всі про сім індійських королів. З них кожен - пан,

Та на шість держав владує лиш могутній Фарсадан,

Дух сміливий, серце щедре, сонця лик і лева стан,

Володар над королями, над військами - отаман.

Мій отець царем став сьомим, ворогів повергши в прах.

Звали батька

Саріданом,- знав немало він звитяг

І, як хто йому перечив, він на тих наводив жах;

Полював, гуляв, не відав злої долі бідолах.

Він ненавидів самотність, що його годилась сану,

І рішив: «Я маю землю, в битвах з ворогами дану,

Маю, від турбот звільнившись, втіху, пишність і пошану,-

Передам тягар весь влади самодержцю Фарсадану».

Шле посла до Фарсадана, так сказати наставля:

«Ти - владар. Тобі індійська покорилася земля!

Хочу я тобі віддати владу й серце короля -

Хай мою до тебе вірність всесвіт вічно прославля».

Фарсадан зрадів, почувши, що принесла вість оця,

Відповів: «Я, цар країни, славлю господа-творця,

Що прийшов ти, з нами рівний, до такого рішенця.

Тож іди! Тебе звеличу, наче брата і вітця!»

Дав йому під владу царство; Сарідан став - амірбар,

Отаман всіх отаманів, пишний амір-спасалар;

Правував в своєму царстві, що його дістав у дар,

Лиш без кесарської влади, в інших справах - владний цар.

Був за рівного мій батько в пана нашого ясного,-

Цар пишався: «Хто ще має амірбара отакого?»

Вкупі бились, полювали, суд вершили право й строго.

Як нема на мене схожих, так не схожий я на нього.

Спадкоємця не придбала вінценосна світла пара -

Те журило їх, та й військо засмутила ця покара.

Будь же проклята година, як родивсь я в амірбара!

Цар, мов батько, хтів зробити з мене пана-добродара.

І мене царське подружжя, як свою, взяло дитину,

І виховували з мене владаря на всю країну,

Мудреців вони зібрали, щоб навчать царського чину.

Я змужнів - став левом дужим, стан підніс, мов тополину.

Ствердь, Асмат, що я по правді те минуле розповів!

Років п'ять од роду мавши, вже трояндою процвів;

Міг, жартуючи, вбивати левів, наче горобців.

Фарсадан вже не смутився, що своїх не мав синів.

Ти, Асмат, мій вірний свідку, знаєш років течію!

Наче сонце на світанку, я красу являв свою;

Хто мене побачив, мовив: «Де він зріс? Чи не в раю?»

Я тепер - лиш тінь від того, це з одчаєм визнаю.

Мав п'ять років, як цариця понесла дитину в лоні…»

Змовив це й зомлів. Змочила

враз Асмат і груди, й скроні;

Очутившись, він промовив: «І вони дождались доні!

Стан її тоді вже сяяв, наче в сонячній запоні.

Скласти їй хвалу достойну я не в силі і не в хисті.

Фарсадан препишно з трону об'явив ці добрі вісті;

Всі царі прийшли, принісши подарунки урочисті,

А вони скарби всім людям роздавали в стольнім місті.

їм листи вітальні слали з цеї щасної нагоди,

Скрізь по Індії про доньку сповістили скороходи,

Не вщухали у столиці співи, учти, хороводи,-

Радість місяця і сонця, радість неба і природи!

Ми виховувались вкупі - я й дочка царева мила;

Був мов ясний промінь сонця блиск її лиця і тіла.

Нас однаково кохали - цар, жона його похила.

Я скажу, як звать красуню, що мене вогнем спалила!…»

Знову він зомлів, простерши тіло змучене на тверді,-

Автанділ над ним заплакав в співчутті, в журбі одвертій.

Таріел зітхнув, як діва груди збризнула роздерті, І сказав:

«Почуй, хоч справді день цей - день моєї смерті.

Звали дівчину прекрасну йменням Нестан-Дареджан.

Як минуло їй сім років,- вже розцвів дівочий стан,

Вже вона красою сяла, наче сонце крізь туман.

Хоч було б з алмазу серце, та в розлуці вмре від ран!

Підросла красуня, з мене ж вийшов лицар і моцар.

Спадкоємицю престолу став виховувати цар,

Я ж до батька повернувся - був гравець і бенкетар,

Грав, гуляв, ходив на левів - бив, ловив їх, як товар.

Збудував палац для доні цар, щедротний як завжди,-

Виклав стіни з безоару, а навкруг зростив сади,

А в садах з фонтанів ринув струм рожевої води.

Діва, що мене спалила, жити увійшла сюди.

Завше пахощі там пахнуть і лунає арфи гра,-

То сидить у вежі діва, то на сад свій позира,

І Давар, з країв каджетських удова, царя сестра,

Доглядає та навчає діву мудрості й добра.

Оксамитові запони вкрили башту аж униз,

Щоб ніхто із нас не бачив кришталевих юних рис,-

Лиш Асмат і дві служниці мали вхід до тих завіс;

Там вона зростала, наче гаваонський кипарис.

Так і жив п'ятнадцять років я, мов рідний син, з царем,-

Завше разом пробуваєм, вкупі день і ніч живем.

Став я з вигляду як сонце; стан мій виплекав Едем,

Заживав я слави в грищах, в герцях з луком та з м'ячем.

Влучно бив стрілою звіра,- як поцілив, так і клав;

З піль вернувшись, на майдани йшов, охочий до забав,