Втеча звірів або новий бестіарій
Шрифт:
Кіт поліз під канапу і довго там чхав, відповідаючи на кожне Каспарове «Будь здоров!». Витяг рукавичку.
— А ось рукавичка!
Витяг олівець.
— А ось олівець!
Витяг гребінець.
— А ось гребінець.
Витяг календарик.
— А ось календарик.
Витяг карту.
— А ось тобі, Каспаре, карта!
Доня не могла втриматися від сміху:
— Дозвольте, Феліксе, я з вас витру пилюку. Вона пообтирала кота, і той аж вигнувся від утіхи. «Певно, він посидів би в мене на колінах, але соромиться».
— Яка
— На карті мала, — згодився Каспар, — але поглянь: ми летіли два дні і лише стільки пролетіли.
— А чому тут нема нашого дому? — обурився Фелікс.
— Зате є річка. Десь приблизно отут ми знаходимось. Коли тобі вже так хочеться, котику, можеш поставити крапку.
— Я хочу дім, а не якусь там крапку!
— Не заважай, будь ласка, злізь з карти!
— А та країна, де ти жив, Каспаре, більша?
— Ні, Доню, вдвічі менша.
— Там ми швиденько наздогнали б Єдинорога. А місто як називалося?
— Веймар.
— Шкода, що ти не познайомився з Ґьоте! — сказав кіт.
— А хто такий Ґьоте? — поцікавилася Доня.
— Письменник. Написав книжку «Рейнеке-лис».
— Звідки ти це знаєш? — спитав Каспар.
— Алегорія дала почитати. Паскудний тип був той Рейнеке! Знущався з котів…
— То байки, котику! Через них уся шкода. Хай Алегорія зіпсувала собі смак, але ти такий чутливий…
— Зате цікаво! Ми там ніби люди…
— Атож! — розсердився Каспар. — Люди наділили звірів усіма своїми вадами і злочинствами. Мені соромно, що я людина!
— Соромно? — щиро здивувалася Доня. — Чого соромитись, коли не робиш нічого поганого?
— Тобі, певно, не дуже приємно, коли від тебе тікають звірі. А тікають вони тому, що ти людина і можеш їх скривдити. Їм невідомі твої справжні наміри.
— Якби я вивчила мову звірів, то могла б сказати їм про свої наміри.
— У тебе на це просто не вистачить часу, — сухо мовив Каспар і схилився над картою. — Нам треба на південь і найкоротшим шляхом. Єдиноріг буде оминати міста, і ми зможемо його випередити.
— Навіщо вам вирушати в таку небезпечну подорож? — спитав Фелікс. — Це ж марна справа! Єдиноріг не стане вас слухати. Та й хіба можна покидати тих, кому ти потрібний?
Кіт був такий засмучений, що Доня з ним погодилася. Вона ж сама покинула маму й тата, а це дуже велика й небезпечна пригода.
Але коли Каспар сказав:
— Немає безнадійних справ, коли можна допомогти бодай одній істоті, — вона твердо вирішила його не покидати.
Хамелеон
Рожевий як мальва, зелений як листя шовковиці, сліпучий як пісок пустелі, володар усіх барв, які є на світі — Хамелеон. Він перебуває у злагоді з ними, як художник з фарбами. Хамелеон знає, що бути червоним на синьому — непристойно, а бути чорним на білому —
Нас упізнавали б лише по дотику чи голосу, але рука тягнеться поволі, а мовчати вміє кожен хамелеон чи метелик.
Той, хто хоче жити у злагоді, мусить звикати: ставати блакитним у небі, білим у хмарі, ліловим серед орхідей…
Або жити у злагоді з власним кольором: серед пустелі — левом, серед дерев — леопардом, серед ворон — вороною.
Хрущ на квітучій вишні
Світ не може існувати без гармонії. Він розвалився б під тягарем ворожих і непотрібних речей. Ще зовсім недавно дітлахи у сутінках струшували квітучі вишні, й разом з росою на землю падали важкі мідні хрущі. Їхнє наземне існування було дуже коротким: невдовзі, скинувши мідні панцирі, вони, такі безборонні, ховались у землю, засипану вишневим цвітом. І їхнє бриніння затихало до наступної весни.
Нині дерева не співають. Гармонію порушено, але світ ще тримається, напоєний отрутою і п'яний від неї. Людино, не труси деревом! Сядь під вишнею і пом'яни останнього Хруща росою-сльозою.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Приємна бесіда з Альфредом. — Чому павуки не тчуть килими. — Посвячення Каспара в лицарі. — Справжнім лицарям не потрібен меч. — Доня боїться. Її втішає Алегорія.
— А що то буде за свято? — спитала Доня. — День народження?
Натомлений Альфред спочивав у кріслі. Кіт з Каспаром кудись вийшли.
— День народження? — здивувався павук. — Навіщо святкувати такий нещасливий день?
— Хіба він нещасливий? — і собі здивувалася Доня. — Я люблю свій день народження. Правда, мені ніколи не дарують того, чого я хочу, але я все одно тішуся.
— День народження це день, коли починаються наші страждання. До того ж ніхто не приходить розділити самоту…
Доня згадала, що Альфред хворий на меланхолію, і їй стало його дуже шкода.
— Я ще не зустрічала такого гарного й чемного павука, як ти, Альфреде…
Але це лише погіршило ситуацію.
— Саме так, Філіє, саме так! Що мені з моєї вроди і з моєї чемності, коли я не бачу собі подібних?
— Ще побачиш. У такому гарному домі, певно, захочуть жити інші павуки. Але що то має бути за свято, коли не день народження?
— Мусиш знати, це моя ідея, — сказав Альфред. — Я вважаю, що дівчині негоже подорожувати з ким-небудь.