Втеча звірів або новий бестіарій
Шрифт:
— Ти знаєш, у п’явки аж десятеро очей? — прошепотів Каспар. — Але тільки вона могла б пояснити, як ними бачить. Ми ніколи не зможемо бачити так, і як комахи, черв’яки чи риби. Я думаю, що п’явка бачить одночасно те, що вгорі, внизу, спереду і ззаду.
— Вона на нас не кинеться?
— Поки ми не у воді — ми в безпеці. Та й п’явка не шкодить людям. У хворих вона забирає погану кров. І боїться солі.
— Я бачила п’явок у аптеці, — кивнула Доня.
— Тут ще повно всіляких істот. Деякі такі маленькі,
— Дивись, вони бояться наших тіней! — вигукнула Доня. — Вони про нас знають!
Каспар посміхнувся:
— Бачу, це тебе дуже тішить. Ти не уявляєш, як заспокоює, коли дивишся у воду.;
Я можу годинами сидіти над ставком чи калюжею. Згадай мої слова, коли тобі буде сумно. Як будеш чемно сидіти, то станеш для водяних мешканців мовби деревом чи кущем. Почуваєшся справжнім чарівником. То, може, підемо?
Коли вони перестрибнули на той бік, Каспар ніби об щось спіткнувся:
— Дивися, сліди!
На вогкій землі відбилися сліди роздвоєних копит.
— Ти знаєш чиї вони? — спитала Доня, котра до цього часу не звертала уваги на сліди, хоч кому б вони належали.
— Дивно… Досі я не бачив його слідів. Ні, це не може бути олень… Але ж Єдиноріг такий обережний, що не лишає по собі слідів. Все одно сліди ведуть туди, куди ми з тобою зібралися. Нам треба зробити ось що…
— Що?
— Спитати когось із тутешніх мешканців.
— У тому будинку?
— Чи поблизу нього. Слухай, ти часом не думаєш, що ми питатимемо когось з людей?
— Ага, це було б цікаво! Перепрошую, чи не пробігав тут Єдиноріг?
Отак, сміючись, вони йшли алеєю до будинку.
Здалеку було помітно, що в цьому будинку давно ніхто не жив. Стіни облупились, на даху чорнів напіврозвалений комин, у вікнах бракувало шибок, подвір’я заросло полином. Діти сіли відпочити на розтрісканих сходах.
«Уночі тут, певно, багато привидів, — подумала Доня. — Знову доведеться спати в дуплі. Пора б уже відвідати якесь місто».
— Про що ти думаєш? — спитала вона Каспара.
— Я не думаю, а уявляю. Як колись тут сяяли вікна, чувся брязкіт срібла і порцеляни. Під’їжджали карети, увечері хтось грав на фортеп’яно Шопена і полум’я свічок коливалося від подмуху вітру. Життя, воно таке тендітне, як вогник свічки… Одного лиш не знаю, чи дозволялося воронам жити тоді на липах.
Доня задерла голову. На липах було багато воронячих гнізд. Чорне сухе гілля, з якого їх сплели, прозирало крізь зелене листя.
— От у них можемо й спитати!
Але Доня не побачила жодної ворони. Власне, удень ніхто не любить сидіти вдома, тому вона не дуже здивувалась.
Каспар свиснув, але не так, як свистять хлопці, коли їм нема чого робити, а особливо. За хвилину до них злетіла Ворона; і неквапно піднялася сходами.
— О, яка приємна
— Мої вітання! Прошу познайомитися з Філією.
Доня й Ворона чемно вклонились одна одній. Ворона була дуже вродлива: блискуче пір’я, розумні очі, пухнасті штанці на лапках. Уся її зграбна постать була наче вилита з металу.
— Як ваше здоров’я, шановна? А ваші діти?
— Дякую, добре.
— Я хотів би спитати, чи хтось не турбував вас минулої ночі?
— Тобто, чи не бачили ви Єдинорога? — втрутилася Доня, бо не любила довгих церемоній.
— Єдиноріг — білий, а я чорна, — відповіла Ворона.
Дівчинка була вельми спантеличена такою відповіддю. Каспар це помітив і сказав:
— Спробую тобі пояснити, Доню… Пані Ворона хотіла сказати, що між деякими звірами існують певні стосунки, які не: дозволяють їм спілкуватися. Це не ворожнеча, а щось значно серйозніше. Як підсніжник не повинен зустрітися з лісовою лілією, так ворона не повинна зустрітися з Єдинорогом. Ти порушила Закон, алеї тільки тому, що не знала про це. Вельми вдячний, що ви про це нагадали. Прошу' вибачення.
— Пусте, — відказала Ворона. — Зараз ніхто дуже не дотримується прадавніх законів, але я роблю так, як вчили мене батько й мати. Не можна порушувати лад у світі, втручаючись у справи інших істот, як це чинять люди, хіба окрім тих випадків, коли йдеться про рятунок. Кожен з нас відповідає за себе і свій рід. Люди не такі вже й лихі. Людина може підібрати вороненя, яке випало з гнізда, і горобеня теж. Але ворони інакше до цього ставляться. Вони — чорні.
— Розумію, — кивнув Каспар.
— Біла ворона — це безглуздя. У нас ще вчора була така. Ми виключили її із зграї.
— Вона може загинути.
— Вона пішла з тим, хто білий, як і вона. Я сказала це і не порушила Закону.
Навіть Доня здогадалася, що біла ворона помандрувала разом з Єдинорогом.
— Чудово, — сказав Каспар.
— Минулої ночі яскраво сяяв місяць і я не спала. Блиск мене збуджує. Ми, ворони, маємо дорогі нашому серцю скарби, які передаємо з роду в рід, з гнізда в гніздо.
— Я маю для вас дарунок, — сказав Каспар і вийняв з кишені блискучу монетку. — Хай він нагадує вам про місяць минулої ночі й сьогоднішню нашу зустріч.
У Ворони радісно спалахнули очі:
— Дякую. Я хотіла б поглянути на троянду Срібного Лицаря Звірів…
— Прошу.
Доня злякалася, бо вважала, що троянда зів’яла. Але Каспар спокійно вийняв з-за пазухи свіжу білу квітку. Ворона заплющила очі.
— О, — пробурмотіла вона, — я чула цей запах вночі… Той самий запах. Коли тут росли квіти, все подвір’я пахло трояндами. Цієї ночі будинок знову почув цей запах і згадав власну молодість. Може, він плакав, бо вранці було багато роси. Ви всюди лишаєте дарунки, Каспаре…