Я, «Побєда» і Берлін

Скрябин Кузьма

З рота Фабіана випадали залишки сардельок, бургерів, вінегретів та іншої німецької хавніни, але «Побєда» не рухалася з місця. Він зіпрів, з-під пахв у нього ненависно смерділо здохлими щурами, пес лизав собі щось між ногами на боковому сидінні, а ситуація не змінювалася. Я — на задньому дивані — кінчався від ненависті і хотів поперемінно задусити то собаку, то Фабіана. Але не наважувався це зробити, бо бридився того, що випадало з його оральної порожнини. Нарешті, я набрався сили і крикнув:

— Курва твоя мать!

— Вас [26] ? Вас? — шепотнув Фабіан, і пес стравив трохи бутану зі свого кишечника в замкнутий простір машини.

— Що ти вас, бля, що ти вас? Що ти тачку ломиш? — ясно, що Фабіан вловив тільки емоційну частину мого спіча.

— Дізе ауто ніхт фавен [27] .

— Чувак, дай я сяду за руль, і ти побачиш, що таке «фарен», — прошипів я напів по-німецьки, напів на есперанто з домішками яворівського народного епосу. Бідний Фабіан відкрив собі купу нових ран на тілі, вилізаючи з переднього сидіння, а я сів на його місце і, не звертаючи уваги на пильний погляд його пукаючого друга, рвонув на себе важіль передач і рушив з другої, як справжній українець, палячи зчеплення. Машина нервово тріпнулася, як гордий окунь,

який ганяв по озері маленьких рибок і зненацька здуру зачепився плавником за гачок п'яного вуйка Стефана, який, не підозрюючи такого приємного повороту подій, наливав у човнику ще підисєточку за здоров'я кума. Фабіан, на задньому диванчику, вдарився перемотаною головою об задню стійку, як називали в нас на гаражах штуку, яка тримає в машині дах, пес ще разок зіпсув повітря, і ми вирушили в подорож по району Нойкьольн. Два турецькі діди, які роками сиділи біля під'їзду і грали в нарди, тільки скосили очима в нашому напрямку, але для людей їхнього темпераменту це означало, як мінімум, гострий передінфарктний стан, стабільний енурез і гормональну кризу. Я виїхав на широку вулицю, яка вела до супермаркету «Карштад». Через двісті метрів був світлофор, і, передбачаючи норов своєї тачки, я завчасно почав гальмувати.

26

Що!?

27

Цей автомобіль не їде.

— Вай соу елі? — здивувався Фабіан [28] .

— То не елі — то якраз, — цілком чесно відповів я. Машина довго і протяжно скрипіла, збираючи на собі погляди перепуджених німців і гостей столиці. Ми загальмували рівно на білій лінії світлофора, три метри за якою стояв поліцай на мотоциклі і чекав ціле своє непотрібне життя, хто ж все-таки з чесних берлінців перетне недозволену границю. Він повернув голову вбік скрипу тормозних колодок і, побачивши те, що снилося йому в дитячих кошмарах, завів мотоцикл і в паніці втік углиб міста. Фабіан помітив цей парадоксальний випадок, і його бажання заволодіти чудо-машиною запалилося з новою непереможною силою. Внутрішній голос, не дочекавшись моєї реакції на його знаки, щипнув мене за дупу і дав зрозуміти, що інваліду на перший раз вистачить позитиву, тим більше, що «Побєда» накатом взувала будь-яку іншу машину, розвиваючи небезпечну для її власних гальм швидкість. Я помітив шпарку між двома «сітроенами», в'їхав туди з розгону і сказав:

28

Чому так рано?

— Вел, Фабіан, іц інаф.

— Ай вілі, вайк діс кав, — сказонув він, даючи мені сеанс розшифровки логопедичних загадок. — Ай гонна сінк енд кол ю тумовов. — Пес нукнув на прощання, залишаючи кусок ізюму на передньому сидінні, і вискочив, прискорюваний моїм копняком, щоб не бачив хазяїн. Його погляд я запам'ятав надовго. Це був найдобріший погляд істоти з усіх створінь, які хотіли коли-небудь мене зжерти.

Вдома знову було люду, як на вокзалі перед кінцем світу або перед приходом поїзду «Чернівці — Перемишль», з якого не могли вилізти ті пасажири, які їхали до Львова, бо та частина, що їхала до Перемишля, атакувала вагони зі всіх боків і своїми тілами замуровувала вихід. І ці бідаки мусили товаришувати їм до Польщі, в більшості випадків навіть без паспортів.

Томас у коридорі мелодійно щось м'явкав по телефону, а вся холерна банда гнила на матрацах і просто на торбах після паті «У Карстена». Я проліз у нього між ногами до кухні, зхавав парочку сосисок, як потім виявилось, для собак, але гавкати після того не почав. Знову прибіг десь із пригородів Олежик. Після виснажливої пішої прогулянки індустріальними районами Берліна він був готовий з'їсти всю гниючу в квартирі біомасу. Обійшлося без канібалізму, і він хлопнув парочку запропонованих мною сосисок, з якими Томас збирався в гості до подружки, в котрої був песик Поц. Олежик також не загавкав, і я, заспокоєний ефектом, пішов спати. Сни були фігові. То якийсь мудак постійно бігав за мною з сокирою по магазині, то я бігав із сокирою за тим мудаком. Пізно ввечері Томас привів подружку до себе разом з Поцом, який бігав поміж тілами мертвих людей і цокав кігтями, як маленький щур, шукаючи, на кого би посцяти. Подружка, тендітна дівчинка Лілі, почувалася, певно, як на вулкані, воссідаючи зверху на Томасі, і один Бог знає — як в них відбувалися любовні ігри. її крики досі морозять мої жили, і не знаю, як мені вдалося стриматися і не викликати поліцію. Я вибіг на вулицю пройтися — була шоста ранку. Завернувши за ріг, став навшпиньки, щоб заглянути в віконце, що робить друган Томаса, художник Джон. Він не любив затягувати на ніч штори, і над ранок можна було пізнати багато нового. Його жінка Сандра розвелася з ним рік тому, І приходила побавитися з ним у минуле. Вони робили це із включеним світлом напроти вікон, аж до ранку. Джона це збуджувало. Йому було 40 років. Скоро мені сорок, і невже я також не буду виключати світло? Джон і Сандра хропіли з переплетеними, синіми від холоду, ногами. Я повернув назад і побачив просто на тротуарі — понівечений, покручений, номерний знак від своєї машини. Декілька метрів далі — валявся іще один у ще більше плачевному стані. Я в паніці підбіг до «Побєди», вікна і двері були обхаркані, а на капоті — сліди від кросівок якогось турецького бидла. На даху машини стояли пусті банки від пива і величезна гора лушпайок від фісташок, так ніби їх жерло стадо орангутангів. Кров ударила мені в голову, ніби Ніагара вирішила змінити напрям і пробити небо. Я ганяв навколо, притискаючи до грудей покручені номери від машини, ніби свої зламані крила. Мені хтілося підпалити цілий Нойкьольн і всіх чурбанів разом взятих посадити на товарняк і відвезти назад, у Чурбанію. Я вибіг наверх, де Томас під краном в кухні мив свого Пилипка.

— Томас, ві маст кол зе поліс, — верескнув я, шокований. — Туркіш дістройд май кар! [29]

— Я, я, — спокійно зауважив Томас. — Ай кол зе поліс. [30]

Поліцаї німецькі відрізняються від наших тим, що вони приїжджають все-таки, коли їм подзвониш. Два дядьки, зі смішними зеленими кашкетами, з якими вони більше змахували на юних натуралістів, відразу почали встановлювати мою особу. Візи, шмізи, паспорти, таке враження, що турки визвали поліцію, а не я. Потім доколупалися до об'яви на вікні машини, сказати, що я маю поставити до відома податкову службу, продаючи товар на території Німеччини, і отримати на це ліцензію. Я благально заглянув Томасові в очі, і він почав мене відмазувати. Довго, флегматично і… успішно. Поліцаї забрали свої сраки геть, а я, зіпрівший і ледь не депортований, почав креслити в голові плани своєї помсти туркам. Правда, через годину приїхав евакуатор

і намагався погрузити мою тачку до себе на кузов і відвезти на штрафплощадку. Поліцаї визвали його у відповідь на мою хитрожопість. Шофер евакуатора махався з важелями близько години часу. Він засовував спеціальні захвати під машину і пробував її піднімати. «Побєда», як і личить машині з такою назвою, нерухомо стояла на місці. Відповідь проста — захвати пробивали прогнилу підлогу і залізали в кабіну. Коли він помітив це — то, ніби старий паркінсонік, трясущимися руками смикав за важелі, щоб витягнути захвати назад. Але вони застрягли і могли вирвати з м'ясом на вулицю цілий салон так, як ми, скидаючи штани, вивертаємо штанини. Осягаючи всю свою відповідальність за завдану шкоду арештованому автомобільному засобу, бідний колишній емігрант з Хорватії, боячись, що його за це відправлять назад на Балкани, заліз під мою тачку і довго звідти не вилазив. По-моєму, він зубами відгриз свої захвати, бо більше варіантів не було. Я сидів на балконі, їв Олежкові сємки, і плював на вулицю лушпайки, якраз на його евакуатор, і спостерігав. Бігти вниз і відвойовувати свої права я боявся, щоб не приїхали ще раз юні натуралісти і не захотіли відвезти «Побєдку» в Декру — технічне бюро, де проходять обов'язковий огляд машини, які допускаються на німецькі дороги. Вона би розлетілася на кавалки на стенді, який, імітуючи вібрацію на дорозі, провіряє амортизатори, і повбивала би німців, котрі торчать в той час під машиною і щось там записують. Хорват сів у свій евакуатор і збирався вже їхати, але громадянський обов'язок власника німецького паспорту знову палкою вигнав його на вулицю. Він дістав з кузова величезний «черевик» — спеціальний пристрій, який защіпається на колесо машини з двох сторін, блокуючи його. Він лазив з тим «черевиком» ще з добру годину і не знайшов, як можна його впхати під машину, позаяк передні і задні колеса були різні за висотою і за всіма іншими параметрами і просвіт під порогами не давав йому той башмак туди вдрючити. Він харкнув на стерильну берлінську бруківку, матюкнувся по-хорватськи:

29

Томас, ми маємо зателефонувати в поліцію. Турки зруйнували мою машину!

30

Я зателефоную в поліцію.

— А сим тоу прічкоу глову єбат!

Переклад шукайте в словниках, я знаю тільки, що словом прічка вони називають піську в дівчат, і поїхав назад у двір поліції. Я ж пішов до Джона, дочекався відходу Сандри и поцікавився у спеціаліста, які фарби неможливо змити з поверхні автомобіля. А ще я взяв у нього напрокат різні колючі, ріжучі і просто западляцькі інструменти, діждався ночі і вийшов на вулицю. Працював я довго. І так само довго потім спав. Жахливі крики з вулиці розбудили мене в ту мить, коли я плавав у сні в величезному басейні, але чомусь із хвостом русалки і цицьками. Кричати, звичайно ж, чурбани. Всі вони сидіти на державному утриманні, і ніхто з них ніде не працював. Дрихли вони довго і, на шастя, дати мені виспатися. Кожна машина на нашій вулиці була мною ретельно опрацьована. Німецькі номери відрізняються від наших тим, що вони зроблені з набагато тоншого метату і ламаються, тоді як наші — тітьки гнуться. Я вистукав свої молоточком, і вони повернули собі горді українські форми. А туркам кожен номер я поламав на дрібнесенькі кусочки, так що їм залишалося хіба що бавитися ними в пазли. Моєї хворої фантазії вистачило на всіх. Заодно, правда, я підмалював тачку грубосракого німця, якого зустрів першого ж дня, як приїхав. Без злого умислу, так, по інерції.

— Нічого, потім вишлю йому з дому відкритку, — подумав я.

Машини турків були розписані в дусі неофашизму. Щоби заплутати сліди поліції, я мастив узятою в Джона фарбою величезні свастики на шклі і писав на звільнених від номерів місцях «Fuck turkish». Фарба крім того, що її неможливо було відмити, смерділа, як курячі бібки, і виглядала так само, залишаючи грубі рельєфні сліди на поверхні. Згрубша то виглядаю, ніби хтось ходив з квочкою по вулиці, тиснув її за шию і заставляв гадити на машини, а потім розмазував біби пальцем по шклі. Саме так, напевно, і напишуть у себе в протоколі німецькі поліціянти. Не міг я відмовитись від створення гравюри цвяхом по лакованій поверхні найбільш дорогих автомобілів трнзнакових слів, де перша буква «X». а друга «У». Це маю цілком, за моїми розрахунками, збити поліцію з панчелику, наштовхуючи її на думку, що це діло рук інтернаціональної банди фашистів-москалів. Коли приїхала поліція, турки викрикувати і махати в бік нашого вікна. Ніколи в житті я не пітнів так часто, особливо в задній частині мого тіла. Під кожну штанину можна було ставити миску під стікаючу з них воду. Поліцаї піднялися, але Томас двома словами відповів, що його постояльці — українські музиканти і нікому зла не бажають. А тим більше нещасним туркам. Ми — за мир. Хай живе українсько-німецько-чурбанська дружба. Кінець цитати. Того вистачило поліції, щоби більше ніколи з подібними дрібницями не дзвонити в його двері.

«Побєду» після цього випадку я запаркував аж біля військового аеродрому Темпельхофф, за два кілометри від хати. Там нічого їй не загрожувато. Клієнти, більш чи менш реальні, щоразу рідше дзвонили з приводу купівлі. Полька лата мені чотириста марок завдатку, пообіцявши ще три і псячі шістсот у день від'їзду. Навішавши на мої вуха з три мотки макаронних виробів, вона дочекалася моменту, щоб ми. наївні простаки, зібрали чемодани і в останній день візи — об'явила, що більше не дасть. Мною в ті часи можна було настрашити хіба що голуба, який какав Томасу на балкончик, але факт кідалова пробудив у мені Джека-потрошитєля. Слава Богу, що я не мав тоді бензопили. Два акуратно розрізані на філєєчки трупи зараз би покоїлися на одному зі смітників Берліна в пакетиках з «Пенні Маркт». Я настрашив польку російською мафією, яка мата випотрошити її сім'ю і в Польщі і тут, разом з її щуром-чоловіком. Не знаю, чи тю діяло це на неї, а те світло з того часу в її вікнах не горіло. Я продовжив візу правдою-неправдою, що коштувато боргів перед Томасом, як моральних, так і фінансових. У візовому бюро я мусив кашляти, як пес, щоби Томасу повірили, що я мушу підлікуватися в Берліні декілька днів, аби не заразити пів-Європи якоюсь чахоткою.

Фабіан приходив ще разів із сорок. Вже ніби мав принести гроші — і забув, потім — знову забув, потім пес здох, ч потім я бачив його разом із псом у парку і сказав йому все, що я про нього думаю на есперанто з домішками руського і українського гостинного сленгу. Олежик, ганяючи по Берліні в пошуках свалки, навчився інтуїтивно знаходити по корчах акумулятори, бувші у вжитку колеса, мийки, пилососи, крани, утюги та інший дефіцитний у Бучачі крам, навантажив ним свій УАЗик і, пославши всіх на три букви, щасливо від'їхав у зворотну подорож сам-один. Бард ходив по вечерінах, курив шмаль і кайфував, не переймаючись особливо моєю бідою. Бо біда ж то в принципі була моя, а не Бардова. Вся товпа, яка збиралася відчалити з Олегом і була ним щасливо послана, поїхала додому поїздом. Я залишився сам, страховка в «Побєди» закінчилася, а нова коштувала 250 дойчмарок, які я міг хіба що намалювати фарбою Джона в зошиті для математики.