Я, «Побєда» і Берлін
Шрифт:
Одного холодного противного ранку я підняв Барда і сказав:
— Бард, я дзвонив тому штемпу, що хотів мінятися на «мере». Він відмовився їхати сюди і каже, щоби ми приїхали до нього. Сядь зі мною і будеш дибати в карту. Ми поїдем корчами, шоби було менше поліції.
— О'кей, — на диво сказав Бард.
Ми встали і поїхали у Вальсдорф. По прямій — нам було туди кілометрів сорок. На позичені в Томаса гроші ми заправили шість з половиною літрів бензини і вирушили в невідоме. Як на зло, поліції в місті було, як мух в студентській столовій. Бард тримав палець на карті і вів ним по бічних вуличках, вишукуючи найменш примітну дорогу. Сто разів ми заїжджали в тупики і впиралися в брами заводів і депо. Сто разів ми стояли відразу за поліцейською машиною на світлофорі. Сто разів мої сфінктери зжималися тисками, відчуваючи напругу ситуації. Поїздка без страховки загрожувала нам депортацією із Європи пожиттєво і конфіскацією машини, шляк би її трафив! Я прокляв художника, Ориську, Львів, Новоєврейськ, себе, Лесика з Вовкою, їх сигарети, прокляв всьо, що було пов'язано з цим супернефартовим тарантасом,
— Оля. — відрекомендувалася вона. — Я з Броварів, хлопчики. Ще тоді хотіла вам сказать, але якось нє рєшалась. Заходьте. Боже, Франц такий злий був, коли ти відказався. Він і «мерса» того продав уже, але я його попросіла на шо-то друге помєнять.
Ми з Бардом шоковані, але щасливі, що маєм нарешті союзника в таборі німців, зайшли на територію. Франц стояв з грізним виглядом, з руками в кишенях. Він не поздоровкався, а зразу сказав:
— Вибирай, мол, тачку з оцих чотирьох. — На площадці стояло чотири десяти-дванадцятирічні машинки: два «опелі-рекорди» і ще якась там зараза. Для мене всі вони здавалися експонатами з автомобільної виставки CIA. Сльози радості бризнули мені з очей, коли я сів в облюбованого «опелька» і двері закрилися легесеньким рухом, багажник не треба було підпирати лопатою, машина рушила, ніби попливла. Я плакав і витирав шмарки об штани, бо обивочка салону була, як вчора вшита. Франц видав мені папери, які дозволяли їздити Берліном два дні, до моменту отримання транзитів. Ніхто не збирався їх добиватися, німецькі закони далеко не відповідали моїм вимогам. Я назначив момент від'їзду на завтрашній ранок і пішов з Бардом на концерт Сонік Юс до клубу «Тахелес» на границі Східної і Західної частини Берліну прямо біля того місця, де пару років тому ще була Стіна. То було мудре рішення, скажу я вам, проторчати в клубі до третьої ночі, а о четвертій годині виїжджати в Україну. Екстраваганції у рішенні простих питань мені ніколи не бракувало. Я, м'яко кажучи, трохи невиспаний, зовсім капельку змучений, з синіми блюдцями під очима підрулив під будинок Томаса на новій точилі. Любовно глянувши на неї, я помітив на другому боці вулиці величезну гору різноманітного краму.
В Берліні практикувалося викидати старі речі з дому, щоб не морочити собі голову під час переїзду на нову квартиру. Якраз хтось із німців викинув, певно, більшу частину меблів, які були в нього в хаті, а може навіть, і всі. Виглядала ця картина так, ніби хтось акуратно повикидав з балкона апаратуру і меблі на вулицю, але вона, ніжно спланерувавши пір'їнкою вниз, не постраждала. Ето — успєх, вирішив я і почав поспішно грузити в машину знайдений скарб. Треба було встигнути зробити це перед турками і поляками, які полюбляли такого типу розпродажі і могли мене спокійно прибити на місці знахідки. Прекрасний утюг «Бош», чуть підгорівший на краях, але для Новоєврейська — це восьме чудо світу, навіть з тою штукою, що пшикає на білизну. Радіо «Панасонік», в чудесному стані, з потрісканою на сонці фарбою, телевізор АйТіТі — військові технології, пригадав собі я американський фільм, де однойменна контора робила апаратуру для літаків. Правда, штекер в тєліку був обрізаний, але, слава Богу, зі штекерами в Новоєврейську не було і не намічалося жодних проблем. Чотири колеса від «джипа» і всілякі фіґнюшки-бездєлушки, які акуратно були поскладані в яшик разом з купою відеокасет. Всім цим я напакував машину аж до нє, побіг до Томаса нагору, зібрав речі і написав йому записку, в якій широ йому дякував і обіцяв повернути борги у наступний приїзд. День перед тим, не маючи за що купити собі тих псячих сардельок, які коштували найдешевше, ми з Кольою з Бішкека, згодилися перенести якийсь мотлох одному арабові за двадцять марок на брата. Мені ще й потрібні були гроші на бензин, і ми протягом трьох годин таскали його вонь в ящиках з-під бананів з шостого поверху на перший до його жирної арабської кобили. На останній партії «товару» я спішився, щоби не зригнути від запаху, який йшов від мішка з його калісонами і халатами, в яких там лазять мужики, і дико підвернув собі ногу. На даному етапі я виїжджав з Берліна, маючи півпустий бак бензини, вісімнадцять марок і дві ноги — одну нормальну, а другу, як колона Ісакієвського собору. Вона ледве влізала в машину і лежала, як спиляне дерево посеред дороги. Тиснути нею на педаль було дуже боляче, і я згадав собі, як насміхався з Фабіана, котрий кожен раз приходив до мене із щораз більшою кількістю травм і переломів на тілі.
Я поважаю Гітлера за одну річ, якої, певно, ніколи не буде зроблено в Україні — Автобани. Я був на кордоні вже через півтори години і, коли побачив, як через двадцять метрів тріпається на вітрі прапор Жечі Посполитої, ще раз сплакнув. Я став сентиментальним на чужині. Чужий серед своїх і свій серед чужих, десь так то виглядало. Німці роздивилися документи, кудись з ними зникли і швиденько прибігли назад, віддаючи мені всі папери. Вони любили, коли наші покидали їхню територію. А поляки натомість не любили, коли ми на неї в'їжджали з німецького боку. Я просто з вікна машини подав брату-слов'янину папери, і він, покрутивши їх в руках, заявив мені таке:
— Машіну влєво, сам падайті сюда.
Я від'їхав убік і повернувся до поляка-фашиста. В них митниця спільна з німцями, і мені здавалося, що він просто вжився у роль собрата з другого боку кордону.
— Чи вшистко в пожондку [31] ? — запитав я його.
— Вшистко, курва, НЄ в пожондку [32] .
Ці
31
Чи все гаразд?
32
Все, курва, негаразд.
— Пан, слиш, пан. Ну чьо ти вийо, ну в натуре? Давай вимишлім чьо-нють. Может, тє дєнєжку дать, там пєньонз [33] какой. Ну що ти скот такой, пан? Вийді, да хоть памувім с табой, как товажише. А то сідіш там, как етат, Хрен Ушастий.
Поляк не звертав вже на нас трьох уваги. Він розв'язував кросворди, дивився по тєліку мультики, читав на стіні пожовтілі від часу пам'ятки митника. Тільки щоб не реагувати на нас.
— Може, у цєбє бєда какая, — продовжував расєйскій брат, — може, умарл кто-та. Ілі ти сам по себе такой замкнєнтий.
33
Гроші.
Так пройшло з півдоби, і коли ніченька з'їла всю видимість навколо, я помітив, що з тих двох залишився один, а потім і той пропав. Причому разом з машинами, які вони гнали десь аж в Казахстан. Таємниче зникнення відбувалося після того, як кожен з них деякий час простояв під стовпом з ліхтарем наверху. Я і собі пішов став під той стовп, і, як в казці, до мене з кущів підійшов солдат-погранець з бордово-червоним носом, який яскраво виділявся на фоні такого ж бордово-червоного табла.
— Цо, пане, не пущайоу? — спитав він, явно знаючи відповідь.
— Нє пущайоу, сукі, — відповів я, чекаючи на спасіння.
— О. то курче бляде, нє?
— Курче бляде, — згодився я.
– І цо, бендзєш так став цаве жицє [34] ?
— Но, нє хцяв бим [35] .
— Но то пшинєсь мі тши вудкі «Абсолюти» і паре чеколядек, а зобачими, цо бендзє [36] .
— Три «Абсолюти» і шоколадки коштували всі мої гроші і ще трохи. Тупо було пропонувати погранцеві телевізор з відрізаним штекером або суперутюг «Бош» з підгорілими краями. Я спробував торганутися:
34
І шо, будеш стояти так усе життя?
35
Ну, не хотів би.
36
Ну то принеси мені три водки «Абсолют» і пару шоколадок, та побачимо, що з цього вийде.
— Зоставо мі тилько 18 марек, — похиливши голову, як вірний кінь на вбитого господаря-козака, винувато признався я.
— То щасліва, таваріщ, — поляк розвернувся й почав було йти, але я злапав його за рукав і заглянув в очі так, що роздивився нарости на апендиксі:
— Чекай, зараз пшийде, — я стрімголов погнав у вонючий вагончик з назвою «Д'юті фрі шоп» і на всі бабки купив три маленькі «Абсолюти» (ясна річ, поляк хотів великі) і дві масюпусєнькі шоколадки. Поляк-червоний ніс чекав мене, не сходячи з місця і, Бог-свідок, він стояв би там до Нового Пришестя, бо синдром «хочувипитивжеідофіґа» не належить до явищ, яких легко позбутися.
– Єстем, — захекано мовив я і простягнув йому пакет.
— Цось он льогкі какой-то, — недовірливо скривився він, заглянув усередину, прицмокнув і сказав:
— Льогкі, но смачни. Давай рускі, — з наголосом на перші склади скомандував погранєц, — я подейме шлябан і юж цє нема. Поліція і то вшистко — твуй проблем [37] .
Мені була по цимбалах поліція, шміліція, мені треба було вирватися звідси, а далі я собі дам раду. Я сів в «опельок», завів мотор і став чекати, аж піднімуть шлагбаум.
37
Я підніму шлагбаум — і тебе вже нема. Поліція і все інше — твої проблеми.