Я, «Побєда» і Берлін
Шрифт:
— Сенк ю Карстен, сі ю туморров [19] .
— Но, Кузма, сі ю нав! [20] — він заволочив мене за комір у старий «трабант» — пластмасова тачка, виробництва ГДР, апхав на заднє сидіння і завів. З криком: — Ай фак наці! — він рвонув з місця і перекреслив мої догадки про його приналежність до неформальних меншин. Ми неслися по нічному чи то вже ранішньому Берліну. Карстен щось кричав ю мене по-німецьки, видно, питався, чи я дав комусь під ид на вечірці. Вторяки втратили свою магічну силу, і я вже не розумів німецької. Але чемно ВІДПОВІВ, ЩО покинув паті у такому ж статусі, як і прийшов, попри поєдинок з Ліндою. на що він відповів:
19
Дякую, Карстен, побачимося завтра.
20
Ні, Кузьма, побачимося зараз!
—
На щастя, то був не я. І ті ж самі історики ніколи не дізнались, кого вона все іаки згвалтувала. Одне я знав точно — вона мала секс з групом.
Клуб «Бункер» був на глибині 10 метрів. Нас обшукані зеличезні чорношкірі секюріті, пхаючи свої міноіскатєлі у найбільш неочікувані місця. Карстен голосно кричав, що його німецька дупа не для чорних жирних лап, за що дістав по голові кувалдою одного з них, і щасливо пройшов у клуб. Вся кімната по периметру була заставлена колонками, які сягали під стелю. В той день і місяць по тому там грали ді-джеї Спайрал Трайб із Шотландії. Вони писали свій музон прямо в дворі клубу в совєцьких воєнних машинах, залишених тут після відходу нашої армії. Хардкор — техно зі швидкістю 220 ударів на хвилину паморочили в голові на потужності добрих 25 кіловат, і для того щоб не втратити свідомість — здоровий негр притискав тебе до стінки на дві хвилини. Після адаптації ти проходив далі і потрапляв у спектральну кімнату. Там був запущений спеціальний кольоровий газ, солодкуватого присмаку, і лампи типу ультрафіолету створювали ілюзію, що ти бачиш усі вени і кісточки на своїх руках. Ді-джей скакав за своїми пластинкокрутами спотілий і змучений, як тягловий кінь, який таскав Санкт-Петербургом перші трамваї. Сині мішки під його очима були завбільшки з блюдця, ніби його били по морді всі стройбатівці Новоєврейська. Він мав на собі два рюкзачки, у яких спали його… діти! Одному, в рюкзачку спереду, було з піврочку, тому, що був ззаду, було десь під два. Дітки спали і дивилися сни про Чебурашку. Точно знаю. Бо мені на їхньому місці хотілося б подивитися саме той сон. Я роздивився всі капіляри і кісточки на своїх руках. Навіть виколупав з носа козу і вивчив її спектральну структуру. Злизав пару струйових рухів у людей на танцполі і покорчився разом з ними. Я був там, як інопланетянин у мохеровому в'язаному светрі і джінсах «Авіс», купленими у воєнторгу. Але я був у Берліні. Я міг стояти в лижах, з тарілкою пельменів у руках і в масці зварювальника на голові і не викликав би ні в кого жодної емоції. Карстен притягнув якісь таблетки і запхав мені одну в рот, роблячи рвану рану моєї слизової. Я сплюнув у темноту як мінімум двадцятку дойч марок, але більше зекономив на каретці інтенсивної терапії, яку би для мене в противному разі довелося викликати. Трохи поскакавши під Спайралів, я ввійшов у раж і без допомоги екстазі провів там найяскравішу клубну ніч в моєму житті, аж до півдев'ятої ранку. Більше ніколи я не піду в український нічний клуб — настільки мене тоді вперло. Я не хотів ламати ідеали. І вони в мене залишилися недоторкані, як кутні зуби мудрості. Карстен довго прощався і наполягав, що наступного разу екстазі буду виставляти я. Я натомість пообіцяв йому, що наступного разу я йому виставлю навіть вареники зі шкварками і з цибулькою. Він так мене задовбав своєю манерою говорити рот-в-рот, що я був готовий видати державну таємницю взамін на його зникнення. Так як таємниці я не знав, а стоматит від повітро-капельної інфекції був уже на підході, я сказав, що йду відлити, і просто втік. Тупо заскочив у трамвай, який зупинявся зразу ж за рогом, і проїхав до будь-якої першої станції метро. Карстена в житті я більше не зустрів. Він снився мені пару разів і то після перепою в ролі медсестри, яка пхає мені в задницю церковні свічки. Я навіть пити кинув, щоб він не травмував мою нестійку психіку. Він пропав назавжди.
21
Лінда сказала мені, що вона трахнула українського хлопця. Я думаю, це був ти, Кузьма.
— Енді, ю хев сам меседжес [22] , — сказав Томас, коли я приповз до оселі. Я включив автовідповідач, і той прохрипів мені пару номерів телефонів придурків, яких цікавила моя машина. Передзвонивши по одному з них, я вияснив, що ймовірна майбутня щаслива власниця прекрасного антикварного авто — жіночка, полька, чоловік якої німець. І живуть вони за три квартали від мене. Я забив з ними стрілу на після обіду. Другий хворий — чувак з голосом ненормального і, як потім виясниться, з виглядом такої ж самого. З ним я добазарився на годинку пізніше. Полька з чоловіком прийшли в точно призначений мною час. Пані Кляудія і пан Курт. Вони були як з фільму про Фліпа і Флапа. Вона — велика і висока, він — маленький і хирлявий. Пані Кляудія вела розмову в стилі психологічного пресингу:
22
Енді, ти маєш кілька повідомлень.
— Пане Анджей, таке авто мій чоловік міг би купити у вас за гідну ціну. Але яка ціна для вас гідна — не факт, що вона гідна для нього. Мій чоловік тяжко працював. Він був механіком і заробляв на життя тяжкою працею. А ким ви працюєте, панє Анджей? Якщо в вас є охота
— Я, я, — хитав головою старий сморчок, а я, розпустивши слюні, слухав її бредні із солодко-отупівшим виразом обличчя і вже був готовий подзвонити й ощасливити свою Барбару, що ми переїжджаєм у Берлін, і вона буде гордою жінкою Кузьми-зварщика. Мене легко було здурити в ті часи, і полька відчула м'якоть у будові моїх мозгів і продовжувала її ефективно розширювати.
— Ми живемо в Берліні десять років, панє Анджею. Я займаю високу посаду в польській спільноті, правда, Клрт?
— Я, я.
— Так що всі розходи на переоформлення машини ми беремо на себе, а скільки ви хочете за машину? — нарешті дала вона мені слово. Пережувавши соплі і ковтнувши всю кількість виділеної за час її монологу слини, я сказав:
— Десять тисяч марок.
— То добраніч, панє Анджею. Маєте наш телефон, і коли v вас спаде температура, дайте нам знати. Правда, Курт?
— Я, я.
— Пані Кляудія, а скільки можете дати ви? — майже з розпачем спитався я в неї.
— Тилє, ілє она коштує [23] .
— А ілє то коштує пані зданєм [24] ? — майже заплакав я.
— Кілько вона коштує, Курт? — звернулася вона до чоловіка.
— Я, я, — по інерції відповів він, а вона переклала:
— Чоловік мусить подумати. Добраноц, панє Анджей. — ласкаво звернулася вона до мене наприкінці розмови і заробила ще одне бонусне очко у свою таблицю реєстрацій правильних психологічних ходів.
23
Стільки, скільки вона коштує.
24
А скільки вона коштує, на вашу думку?
Вони побили копитами в бік свого «опеля-капітана» з 1939 року, який проти моєї шаланди виглядав, як ретельно вилизане собаче яико. Я сів у машину, включив радіо. Передавати ситуацію на дорогах Берліна для тих, хто повертався на машинах додому з роботи. Завелика кількість різнобарвних переживань від зустрічі з полькою розривала мою голову. За півгодини я встиг повірити в те, що буду зварщиком на німецькій будові, що тачку продам за достойні філки і що перевезу сюди Барбару і остаток свого життя прогавкаю на солов'їній мові Гітляра і Шнітке. Не встиг оклематися під різнополюсних перспектив, як переді мною виріс дивини штемпок із собакою. Він був весь перемотаний бинтами, пластирами і з рукою в гіпсі. Можливо, любов до катання на машинах з минулої епохи поверталася йому такими плачевними наслідками. Це був портрет людини, яка вирішила перебігти колію перед поїздом і застряла ногою між шпалами. Його пес натомість, величезний сенбернар, виглядав охайно, але час від часу поперджував. Від старості, як згодом пояснив хазяїн. З рота велетенської собаки постійно висіла слина, ніби шнурівки від кросівок, а господар витирав її голою рукою, а руку — собі об штани.
— Майн наме іст Фабіан. їх бін інтевестед ін де в ауто [25] . Мені невимовно захотілося його послати, далеко, по-українськи, куди-небудь, разом з песиком, слюнями. гімном і бинтами. Так, до фіга придурків на один день — то тяжка тяжка карма якась, а не реалії. Але місія моя, мій посил взяли верх над емоціями.
— Я, я. Бітте. Мене звати Андре. — Чого я раптом зтупив і не сказав просто — Андрій? Щось буває з людьми в такі моменти, коли не знаєш, що ліпше сказати, і трендиш всяку херню.
25
Мене ЗВУТЬ Фабіан. Мене цікавить авто.
По-німецьки, я вам вже казав, лабав я слабо, але той цілий Фабіан… Або йому той поїзд щось зайве переїхав, або, курча, він півалфавіту не виговорював. Одне слово, цей неприємний факт дуже утруднював наші переговори.
— Вев, — сказав він замість англійського «вел». — Ай гона твай зіс кав. — Типу, хоче поїздити.
— Як ти, брате, зі своїми костилями в ту машину сядеш? — спитав я, показуючи на сліди його екзекуцій.
— Ай вів твай, — провякав він на тайському діалекті хренової англійської, на фоні якої я зі своєю миттєво почувся сером Гордоном Байроном. Фабіан почав запихатися на крісло водія. А його пес — лізти зверху по ньому на сусіднє місце на дивані, причиняючи своєму госпідару страшенні муки і болі. Він стогнав і крехтів, але пса не зганяв. Прогнати його можна було хіба з допомогою гранати зі сльозоточивим газом, якої, на жаль, ні в нього, ні в мене в ту хвилину не було. Пес граціозно переліз через нього, вимащуючи ізюмом, який завис в нього під хвостом, моє ШКІРЯНЕ, бляха, крісло, нафіг, і замастив слиною всю торпеду. Я, вдячний син своїх периферійних комплексів, нічого не сказав. Але глянув на пса так, що він поняв: перед тим, як залазиш в мою машину, треба сраку, як мінімум, добре витерти об асфальт. Фабіан зайняв нарешті місце пілота і почав шарпати за всі ручки і тумблери відразу. Мені це нагадало випадок із мого армійського минулого, коли я відкачував Рому Мордуховича від епілептичного припадку, а він, не звертаючи уваги на мої потуги, заліпив піною, ніби шпаклівкою «церезіт», рівно половину неврологічного відділення Калінінського авіаційного шпиталю.