Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
вiдчути аромат.
Словом, я не помiтила, як хтось пройшов у сутiнках по стежцi, але страшенно злякалася, коли
почула, як шелестить гравiй, присiла пiд кущем i затисла в руках садовi ножицi. У будинку було
темно, лише жеврiла свiчка бiля труни на першому поверсi. Я бачила, як тiнь зупинилась, це була
чоловiча тiнь. Вона прокрадалась до будинку. Але не дiйшовши до порога, чоловiк зупинився, закурив
i опустився на лавку в альтанцi. Тодi я змогла тихо пiдкрастись i
вiстря ножиць.
– Забирайтесь геть! – сказала я. – Iнакше ви мрець!
Вiн не ворухнувся. Зробив одну затяжку, випустив дим i я почула його голос:
– Не переконливо...
Я розгубилася. Голос був спокiйним. Потiм вiн сказав:
– Я приїхав до фрау Шульце... Але, очевидно, запiзнився.
I я опустила свою зброю. Сiла поруч.
Усi цi днi Максим допомагав менi, як мiг i на похованнi, i з будинком, i зi спiлкуванням з
чиновниками. Чесно кажучи, я вперше в життi вiдчула допомогу i пiдтримку. У нас прийнято
посмiхатися i не мати проблем.
Ми багато говорили, хоча дещо я знала вiд бабусi. Знала, що вiн поїхав до якоїсь американської
кiностудiї разом зi своїм другом – вiдомим режисером, з яким випадково познайомився, працюючи в
готелi.
«Знаєш, що сказала менi фрау Шульце, коли я мов очманiлий повернувся додому наступного дня
пiсля цього знайомства? – розповiдав Макс. – Вона сказала, що нема чому дивуватися, адже часом,
якщо, звiсно, ти на це заслуговуєш, доля знайде тебе i пiд кришкою зламаного роялю...».
Пiсля похорону вiн не спiшив назад, хоча йому часто телефонували. Чекав, поки я завершу тут
податковi справи, запропонував летiти назад разом. До речi, сказав, що був трохи закоханий у тебе i
потiм з величезним задоволенням дав твоєму колишньому чоловiковi по пицi. «Вiддухопелив по
перше число» – сказав. Але як це, я не зрозумiла. Можливо, все вiдбувалося першого числа...
Щовечора ми сидiли в саду i вiн багато розповiдав про вашу країну. Знаєш, вiн планує повернутись,
але не тепер, пiзнiше. Сказав, що це дивна країна, в яку героєм можна повернутися лише в одному з
випадкiв: зi щитом чи на щитi. Я розумiю це так: зi щитом – це озброєним i захищеним, а на щитi –
мертвим. Про те i про iнше вiн наводив багато прикладiв.
I, знаєш, я захопилася твоєю батькiвщиною, вiдчула в нiй живий рух, якого менi так не вистачало в
затишнiй каламутi свого життя, в його запрограмованостi.
I ще одна дивна рiч: несподiвано я зрозумiла бабусю. Мати казала, що вона вiддалася ворогу за
шматок хлiба. Неправда, Соню. Це була любов. Просто любов, яка не має пояснень.
Ти ж сама знаєш, що любов немає пояснень, чи не так, Соню? Ми говорили
розповiдала, якi складнi формули виводила, щоб пояснити собi, чому тобi було так недобре i самотньо
в цьому будинку, i як всi цi складнi формули i питання вiдпали, коли ти вперше побачила Гаррi. I все
спрацювало за правилом тяжiння, яке – присягаюсь – усе ж таки iснує!
Я теж це зрозумiла не так давно, i щаслива, що це трапилось. Смiшно згадувати, скiльки вечорiв ми
з колежанками проводили в дурнуватих розмовах про так званi партнерськi стосунки, вираховували
для себе найкращу партiю – за зовнiшнiстю чи кар'єрою. Якими важливими здавалися рiчний
прибуток, статус в суспiльствi, наявнiсть заможної родини та власного будинку. А все це полетiло
шкереберть вiд одного лише слова, почутого в темрявi саду: «Не переконливо...».
Дiйсно, все, що надається розрахунку – не переконливо. Хоча, можливо, в менi говорить та частка
кровi, яка нуртує в iнакшому напрямку?
Отже, любов не має пояснень! Але має наслiдки i... продовження. Саме тому, як ти сама сказала,
життя зав'язує цiкавi вузлики. Вони є у всiх.
До мого приїзду сюди, я думала, що моє життя пряме, мов одна гладка суцiльна лiнiя. Я
помилялася. Виявляється, i я маю про що подумати.
Можливо, я отримала у спадок не тiльки цей будинок, але й таку ж любов «до чужинця»?
...Нашi останнi розмови були вiдвертими. Я називала її бабусею, вiд чого вона одразу починала
плакати. А вже перед самим вiдходом розповiла про стару скриньку, в якiй зберiгає записку вiд мого
дiда. Показала її менi – клаптик пожовклого паперу iз затертими незнайомими лiтерами, написаними
олiвцем. Шкодувала, що так i не наважилась показати її Максу або тобi.
Так, так, саме комусь iз вас.
...Тепер нiч. Я бачу свiй вiдбиток у темному склi вiкна. Вiн досить химерний, нiби на мене дивиться
двiйник з-пiд мiнливих вод Рейну – Лореляй. Але не загальновiдома, про яку писав Гете. А iнша,
оспiвана давнiше Клеменсом Бретано: жiнка, через яку гинули моряки. А вона вiддала серце бiдному
рибалцi з чужих країв. А коли вiн поїхав, вона кинулася в рiку, адже життя втратило сенс. Така от
iсторiя...
Дорога Соню! Я вирiшила прийняти пропозицiю Макса – ми повертаємося разом. Саме тут, у
цьому будинку, який мiг би бути моїм вiд народження, я вiдчула, що в мене є родина, про яку навiть не
здогадувалась. Уявляю, як ми приїдемо до вашого затишного будинку i будемо сидiти на вашiй
склянiй терасi – ти, Гаррi, Макс i я. I я бiльше не заздритиму (бо, був такий грiх!) тому, як на тебе