Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Роздобудько Ирэн Виталиевна

Фрау Вiра гордовито сказала, що донька працює в Нiдерландах, вступила до тамтешнього

унiверситету, вдало вийшла замiж. Потiм махнула рукою i розплакалась.

Макс...

Нi, спочатку ще про одного – Романа Iвановича, чоловiка фрау Вiри. Його я теж побачила. Бабуся

говорила, що вiн працює на автозаправцi. Ми з Максом поїхали туди. Гер Роман працює на тiй же

заправцi мийником автомобiлiв, знiмає маленький номер у мотелi навпроти, i, здається, цiлком цим

задоволений.

Сказав, що пише роман i невдовзi отримає за нього великий гонорар, але червонi очi i

розпухлий нiс свiдчать про те, що гер Роман щовечора проводить досить серйозну «творчу

розминку»...

Хто дiйсно «пише роман», то це Макс. Про тебе i про нього ми з фрау Шульце говорили

найбiльше...

Дорога Соню! Так чи iнак, але це всi новини «з мiсця подiй». Зараз зроблю невеличку перерву –

треба вiдiрватися вiд компа, адже ранок перейшов у вечiр. Поки що читай те, що написала.

Вiдсилаю.

Повернусь за годинку.

I, до речi, доброго тобi ранку! Забуваю про часовi пояси...

...Тепер я знову сиджу бiля вiкна, дивлюсь на сад. Пiд вечiр кущi бузку пахнуть особливо гостро,

аж плакати хочеться... Я завжди дивувалась цим «невiдомо-чим» – чи то деревам, чи то квiтам.

Суцвiття мiкроскопiчних, але таких фiлiгранно виточених квiточок... Цiкаво, скiльки їх в одному

суцвiттi? Хто порахує? Чи однакова кiлькiсть пелюсток на тих квiтках? Чи є серед них – «щасливi», як

скажiмо, на конюшинi? Я знаю, що ти це точно маєш знати! Iнакше б твої творiння зi срiбла i каменю

не були б такими досконалими.

А я таки добряче заклякла перед твоїм «Бузковим кущем» у Метрополiтенi. Так, як тепер перед

цим вiкном. I думаю, що, напевно, ти робила саме цей кущ, а тому маю вiдповiдь: кожне суцвiття i

кожна квiтка в ньому – неповторнi. Чи не так?

До чого тут бузок?..

...Я вирiшила затриматись тут ще на тиждень, хоча пiсля вiдходу бабусi мене тут нiчого не тримає.

Макс зголосився допомогти з рiзними паперовими справами. Тепер я багата спадкоємиця, а що з тим

робити – не знаю. Виявляється, що моє навчання в пансiонi сплачувала вона, а це тридцять сiм тисяч

доларiв на рiк! I цей факт мене неприємно вразив, адже мати нiколи менi про це не казала. Можливо,

вона сюди повернеться, все ж таки це її дiм. Я написала їй i поки що не отримала вiдповiдi.

Побачимо...

Тепер не знаю, як зробити гiдний перехiд до iншої теми. Нiколи не мала хисту гарно писати. Зараз

запитаю в Максимуса... Запитала. Смiється. Саме в цю хвилину, коли я мучусь, втупившись в екран.

Каже: в кiно завжди поважав прийом «швидке входження до сюжету: бика за роги!». Що таке

«бика за роги», менi не зрозумiло.

Вiн

ще смiється, сидячи навпроти, каже: ну, пиши зараз те, що я надиктую.

Отже, вiтання тобi вiд Макса... Почекай, вiн каже, що вiн такого не казав (але все одно – вiтання

тобi вiд Макса!)...

...Слухай, я, звiсно, зараз напишу пiд диктовку, але...

Каже: нiяких «але», що за самодiяльнiсть?! Одне слово...

Каже: «I цього теж не казав, бо слiв буде бiльше!».

Добре, пишу мовчки:

«Дорога Соню! Я, як добропорядна кобiта...»

Почекай...

Що таке «кобiта» – не знаю. Сердиться, каже, щоб не вiдволiкалась.

I почала спочатку. Починаю i мовчу:

«Дорога Соню! Я, як добропорядна кобiта, шостий день тримаю видатного голлiвудського

сценариста (вiд скромностi не помре!)прикутим усiма фiбрами душi (що таке фiбри?)до одного

питання, яке вiн поставив одразу, щойно переступив порiг цього батярського (що це таке теж не

знаю)притулку для кретинiв. Питання було поставлено прямо i грубо з уживанням кiлькох

незрозумiлих слiв невiдомого походження. Але суть його я вловила, як будь-яка дiвчина, що мрiє

вдало вийти замiж (неправда!!!). Коротше, вiн запитав, чи згодилася б я переспати з ним з метою

подальшого розвитку стосункiв...»

Соню!!! Почекай... Зараз я його вижену звiдси...

Продовжую, зачинивши дверi на ключ!!! Отже, таке воно це «швидке входження до сюжету»...

Хоча менi здається, що я правильно розпочала – з твого бузку, який вже заснув, i тепер у сутiнках

нагадує якогось екзотичного звiра, що спить стоячи посеред запущеної клумби. А я вiдчуваю такий

затишок i спокiй, нiби давно живу в цьому будинку, сповненому рiзних iсторiй. Якщо добре подумати

– у мене нiколи не було такого притулку, де я могла б почуватися хазяйкою. В кампусi школи i

унiверситетському мiстечку ми жили по двоє-троє в кiмнатi. I тасувалися мiж собою, мов колода карт

– нiчого справжнього, всi зайнятi навчанням, кожен за себе. Легкiсть i неперебiрливiсть.

Отже, Макс...

Вiн приїхав на другий день перед похованням. Перша зустрiч виявилась досить курйозною. Я

поралась у садку, збираючи квiти на похорон – брудна, в старому комбiнезонi, в капелюху,

насунутому на очi i – плакала. Знаєш, уперше плакала, уявляючи, що могла б здогадатися нарвати

квiтiв ранiше – просто так. Поставити їх на тумбочку бiля лiжка, щоб вона могла їх побачити чи хоча б