Яром–Долиною…

Тельнюк Станіслав

— Ну, аякже! — здивувався Яремко.

— Ні, ти мені без «ну»! Ти любиш її чи ні? По—справжньому?

— Ну, аякже!

— Я тобі вже сказала: не нукай, а кажи по—людськи!

— Марійко! — почервонівши в темряві аж до вух, вигукнув Яремко. — Це я їй усе скажу! Це для неї слова, а не для тебе! Ти ж не кажеш мені слів, які ти Петрові казала?!

— Не кажу, — погодилася Марійка. — А ти вже їй казав оті слова?

— Та трохи… — похнюпився Яремко. — Хіба ж усі слова скажеш?

— А вона ж що?

— І вона казала…

— А де це ти

їй казав оті найкращі слова? — зупинилася Марійка коло клуні.

— Та тут же, в клуні, на сіні…

— А у вас, крім слів хороших, більше нічого не було?

— Ой, Марійко, все тобі треба знати! Це наша з Бібігулькою таємниця — чому я маю розповідати про це навіть рідній сестрі?

— Дурненький ти, Яремку, — засміялася Марійка. — Але диви: уже зовсім виріс! Пам’ятаєш, як нас із тобою татари були прив’язали, щоб ми не заважали їм козаків та Ях’ю впіймати? Ти ж тоді зовсім маленький був!..

— Чому це зовсім? А хіба то не я привів донців разом з дядьком Єфтимієм Петруніним?.. А хіба то не я постеріг, що ти в Петра закохалася, як царівна в казці? А пан Адамек ніяк не міг дотумкати, що й до чого!..

— Ти що — і справді зрозумів, що я в Петра тоді закохалася? Ти ж зовсім малий був!

— Малий — не малий, а голову мав!

— Та бачу, бачу…

Зорі дивилися з неба й чекали, що Марійка скаже далі. Вони, зорі, знали геть усе — і те, що було, й те, що є, і те, що має бути… Якась пізня пташина заворушилася в гіллі, скрикнула крізь сон… Мишка пробігла десь у соломі…

— От що, Яремку, — промовила Марійка. — Твою Бібігулечку може зараз пробудити зі сну тільки якесь надзвичайне потрясіння… Не перебивай мене, а слухай і думай… Я була біля неї, я обдивилася й обслухала її всю. Вона чує нас, вона чує наші розмови, вона знає, що ти її привіз додому, — ну, може, не зовсім так, як ми з тобою, — вона все це чує десь мов крізь сон, крізь туман, крізь марення, але чує… Якщо ти її любиш і якщо вона тебе любить, то вона пам’ятає всі твої слова, які ти сказав, і чекає тих слів, які ти ще сказати маєш їй… Яремку, — через коротку паузу сказала Марійка, — вона ж, мабуть, просила тебе, щоб ти її помилував, коли обіймав і цілував?

— Просила, — ще дужче зашарівшись, мовив Яремко…

— Так от… Бери її зараз на руки й неси в клуню на ваше сіно. І забудь, що вона спить. Будь з нею, як тоді, коли тебе хлопці в парубки… ну, як це у вас… ну, коронували, чи що?! Обіймай її, цілуй її, кажи все, що ти думаєш, і все, чого ти хочеш. І якщо вона скаже: «Помилуй мене, Яремку!» — то, значить, прокинулася…

— А якщо не скаже?

— Тоді… Тоді, Яремку, візьми гріх на душу і не милуй її… Але щоб потім обов’язково йшов із нею до вінця!

— Марієчко! Сестричко! Та хіба ж у мене коли—небудь була щодо Бібігульки якась інша думка? Та вона ж — це я, тільки з кісками та в спідничці! Це ж Бібігулька!

— Ну, так от! Бери її з хатини й неси у клуню… Отак—то, козаче! І ніколи не забувай такої істини: всі ключі від життя і смерті перебувають у руках кохання!

— Це —

таке чарівне слово?

— І чарівне слово, і молитва, і пісня, і приказка, і все на світі, Яремку!.. Ой, яка ти ще дитина!..

…І ось Яремко й Бібігуль лежать поряд на сіні у клуні, в дивній темряві й тиші, в запахах трав і мрій. Він обіймає її й шепоче всі слова, які виросли в серці за дні, тижні й місяці їхньої розлуки, він говорить їй про любов, — а вона спить, спить, спить… Але вона чує, Яремко знає, що чує вона, тільки ж не може ворухнутися, прокинутися не може ніяк, хоч і хоче. Він цілує їй вуста і іцоки, лоб і очі, шию й вуха, він гладить її, він притуляється весь до неї, він згадує, як колись вона забирала його руки, коли він торкався недозволених місць, — а зараз вона лежить, рук його не забирає, не просить помилувати її!..

— Бібігулечко моя найдорожча, якби ти тільки знала, як я чекав на стрічу з тобою на морі, якби тільки знала, як моє серце чуло: з тобою щось негаразд! За сотні—сотні миль, аж на Чорному морі, куди жоден звук від берега не долітає, тільки морські чайки мартини кигикають, я чув, як ти мене кликала, моя Бібігулько. і я мріяв: ось тільки закінчимо похід — я одразу ж відпрошуся і примчу на своєму коні до тебе!.. І бачиш: я примчав! Ну, прокинься, Бібігулько, прокинься, сонечко моє!..

Він гладить її руки, живіт, ноги…

І раптом — чи то здалося? — почув: Бібігуль ніби ворухнулася. І йому здалося, що вона прошепотіла:

— Не милуй мене, Яремку!.. Не милуй!.. Прошу тебе!..

І тихо—тихо, дивно—дивно стало в світі! І здалося Яремкові, що зникли стіни, що зник дах клуні, що над ними розверзлося нескінченне небо з величезними зорями, і то вже не небо, а дивовижна всесвітня ріка часу і простору — і пливуть вони нею в нескінченність…

— Ой, Яремочку, — плакала вона від щастя, — а що ж ми скажемо татові й мамі?!

— Що скажемо, Бібігулько? — задихався від щастя він. — Скажемо так: усі ключі від життя і смерті перебувають у руках кохання.

— Ой, Яремку, який же ти розумний! Ти такі слова придумав, що їх може сказати тільки дуже мудра жінка!

А це й сказала дуже мудра жінка — моя сестричка

Марійка!

Бібігуль прошепотіла:

— Ой, як наморочиться моя голова! Наче три дні не їла…

— Добрих мені три дні! — озвався Яремко. — Ти місяць із гаком нічого не їла… А може, й два… Фатьма не встигла розповісти, коли ти заснула…

— А де Фатьма—ханим?

— Померла… Вчора поховали… Царство їй небесне…

— Оце ти розказуєш, а я пригадаю, Яремку… Чому ж вона померла?

— Її було поранено у плече, коли вона їхала з Канева… Кулею. Вона багато крові втратила… Та й серце надірвала… Вона перед смертю все тебе донечкою називала, по—турецьки щось говорила, тільки батьки нічого не зрозуміли, а мене не було — я якраз тоді тебе віз із Канева…

— Я пам’ятаю… Ти мене ніс, віз, на землю клав, стріляв… Стріляв, Яремку?