Яром–Долиною…
Шрифт:
Біля могили панни Анельки Оксен Цьопа сказав:
— Владку, їдьмо до Недайборща… Там нам обом судила доля.
— Побудьмо ще біля Анельки, друже—товаришу.
Неподалік сумно стояла сестра Єфросинія. Вона думала про те, який тісний світ і як у ньому тяжко жити. І як багато незбагненного в ньому… Про Василя Тягнибороду вона ніколи не думала, аж виходить, що він сім літ про неї мріяв. Хай би мріяв про іншу, бо не тяглося серце Галі Шлапаківни, нинішньої сестри Єфросинії, до Василя. Потяглося було до отого козака, якому води дала і який про Вустю та її сина—яничара сказав, потяглося й зараз
Казав Оксен Цьопа, що бачив її малятко, її золотого синочка Тодорка, який бігав двором і грався з котом. Тільки голосу не чув, тільки жодним словом з ним не перекинувся…
Хіба ж знав він, що стрінеться з його матір’ю?
Хто знає, куди й як ведуть дороги життя?
Початок жовтня у Варшаві був цього року погідний і сонячний. Наче знову літо надумало на землю повернутися.
Знову збирався сейм, щоб вирішувати вельми важливі державні справи Речі Посполитої.
Ці справи були пов’язані з війною проти шведів, з боротьбою за панування на морі та прибалтійських землях. Про південні справи пани сенатори говорити не хотіли — на півдні все було порівняно спокійно, отже, не треба й голову бити над тим, що може там бути… Правда, від Калиновських приїхали люди на чолі з самим Марціном. Калиновські були вельми обурені зухвалими діями козаків, які посміли розграбувати уманський замок і винести з нього коштовні речі.
— То є нечувано, то є обурливо! — повторював кожен із ста сорока шести сенаторів. — Тую всюю босоту, теє всеє бидло треба прикликати до пожондку! І ми теє зробимо, ось дай нам Боже шведа побити!
Сімдесят вісім князів та найвпливовіших магнатів, серед яких — Конецпольський, Потоцький, Калиновський, Острозький, Вишневецький та інші, сімнадцять біскупів та архицибіскупів, десять міністрів, тридцять сім воєвод та гетьманів, староста, каштеляни, — всі вони з’їхалися на сейм. їхали в золочених ридванах, у розмальованих каретах, із пишно вдягнутими слугами, з сердюками, гайдуками, пахолками, що скакали обабіч, охороняючи дорогоцінний спокій найвищих чинів держави.
Народ варшавський товпився на вулицях, роздивляючись дивовижні повози зарубіжної роботи. Щоправда, і в самій Польщі, і в Литві, і на Україні були ридванні та каретні майстри не гірші, ніж за кордонами Речі Посполитої. Таж кожному панові—магнатові якоюсь чужизною похвастатися хочеться, бо в тім він убачає свою за—цність, свою велич і своє непросте походження!
Тільки козацьке посольство їхало верхи. У посольства були карети, виготовлені канівськими та переяславськими майстрами, але козаки підкреслювали перед Варшавою свій спартанський норов: вони воїни, їм на м’яких подушках лежати нічого. Це мало означати ще й таке: от ви, панове—сенатори, разом зі своїм королем Сигізмундом Третім та крулевичем Владиславом вилежуєтеся на подушках і килимах, а ми, козаки, обороняємо, життя свого не шкодуючи, південні та східні кордони нашої з вами вітчизни!
Гетьман Дорошенко до Варшави не поїхав. Цим він підкреслював, що має надто багато справ у обороні краю від ворога. А ще підкреслював і те, що виборне
Посли Яцько Кліша, Іван Туровець, Кость Вовк, Кость Занкевич, Станіслав Яблонський та Фурс Малейкевич привезли на сейм грамоту, прийняту радою реєстрових козаків у таборі біля Тарганового ставу над Росавою. Рада відбулася перед самим від’їздом посольства — 22 вересня. У грамоті козаки скаржилися на свої біди й нестатки, на низьку платню, а найголовніше — на польських магнатів, які, замість того щоб сприяти обороні Речі Посполитої від бусурманів, поводилися вищою мірою пе—патріотично й егоїстично…
Разом з посольством, в охороні його, їхав і Андрій Закривидорога та кілька найкращих його хлопців. Був з охороною й Карпо Недайборщ. Знав Закривидорога й те, що з Брацлава виїхав до Варшави і Стефан Хмелецький з кількома жовнірами, яким довелося все поточне літо стримувати орду Бекіра—баші на прикордонні, а також вступати з нею і в військові сутички… Одне слово, якщо треба буде посвідчити щось щодо минулих подій на південному сході Речі Посполитої, то ось вони, учасники тих дійств, — тут, у Варшаві!..
Сейм, як завше, розпочався з різних суперечок, з шуму й галасу. В кільці позолочених крісел сиділи люди, для яких задоволення власних безмежних амбіцій важило у стократ більше, ніж задоволення історичних інтересів держави. «Стронніцтво» сиділо на «стронніцтві». Та чомусь так виходило, що майже жодне з них не думало про інтереси південно—східних кордонів, вважаючи, що «якось—то буде». Кожне «стронніцтво» мало своїх людей поза мурами палацу, ті люди пускали різні плітки, чутки, сипали грішми направо й наліво, аби завоювати собі більше прихильників, сформувати опінію на свою користь.
Король Сигізмунд Третій, знаючи про невщухаючу боротьбу «стронніцтв» — і вже звикши до неї як до неминучості, відкриваючи сейм, сказав, що треба всім послам думати про інтереси Речі Посполитої, а вже потім — про власні… Ці слова викликали шал обурення і в одних, і в других, і в третіх… Та король продовжував наполягати: треба ухвалити важливі рішення, від яких залежить безпека держави. Хтось гукнув (певне, з Калиновських та їх прихильників):
— Про яку безпеку держави йдеться, коли збойники нападають на домівки чесних шляхтичів?! Треба поставити козаків на місце! Треба всіх їх перевести у хлопство!
Маршалок закликав до порядку, але сейм гудів, ревів, галасував…
Член козацького посольства Кость Вовк, що раніше був обраний військовим писарем за ясну голову, вміння розумно й переконливо виступати, писати папери до найвищих влад, вийшов перед сеймом з наміром зачитати грамоту, прийняту на раді коло Тартанового ставу.
Перед тим як зачитувати цю грамоту, він сказав кілька слів від себе:
— Достойні панове, ви бачите, же козаки єсть оддані речі Посполитій, як рідній матері! Ви звикли до того, що ми обороняємо південно—східні кордони, незважаючи на будь—які несправедливості з вашого боку, незважаючи на те, що нам чиняться різні перешкоди в наших діях по обороні безпеки держави. Поля ці, задуфані в собє пжез множество лят посядання, засипійом в зводнічим почуцю безпеченьства. Ово безпеченьство може згубіць Річ Посполиту! Поймуєцє мнє, панове?!