Яром–Долиною…

Тельнюк Станіслав

— Відійдіть! — рішуче сказала вона. І всі зрозуміли, що ця Парася вдатна не те що чоловіком командувати, а й сотнею козаків…

І тихо, але твердо сказала Оксенові:

— Чекала на тебе, Оксенчику! Довго чекала! А серце твоє не почуло! Що ж, не судилося!

— Почуло моє серце! Ти мені в морі приснилася!

— Пізно почуло твоє серце, Оксенчику! Хай нам обом Бог простить! А тепер — прощай!

Стала навшпинечки, поцілувала козака і у тиші пішла на своє місце до розгубленого молодого…

Уранці

двоє вершників вибиралися на Шаргородську гору, що зі сходу нависла над Могилевом. Виберуться вони на гору — та й помчать туди, де сонце сходить.

Сонце висяювало в очах, і Оксенові думалося про втрачену навіки Парасю, а Владиславові — про пану Анельку, яка десь на нього чекає… А може, не дочекалася так само, як Парася?

Через три дні дороги у пошуках Анельки вони знайшли польський цмєнтаж, де побачили могили її батьків та свіжі квіти на них. Отже, Анеля десь тут, отже, вона жива…

Ксьондз, побачивши біля себе двох подорожніх, запитав:

— То є пан Гостинський? Владислав?

— Так, єстем панем Гостинським! А звідки святий отець знає моє прізвище та ім’я?

— О, та тут усі знають прізвище та ім’я пана Гостинського, що втрапив до турецького полону в битві під Цецорою, а потім опинився на галерах. Бо геть усім панна Анеля повідає про свого пана Владка і всім каже, коли стрінуть його, аби знав: панна чекає на нього!

— Де ж вона нині?

— Гадаю, що вона зараз у жіночому монастирі. Це недалеко — миль за сім звідси!..

— У кляшторі?

— Ні… Вона любить ходити до православного жіночого монастиря, де ігуменею чесна мати Параскева. Там — жінки, які втішають її душу, слухають її розповідей, оповідають своє — от вона і знаходить там утіху душі своїй… їхатимете оцією дорогою попід горою, а далі — лісом. Два дні тому туди, до монастиря, багато козаків та невольників визволених проїхало та пройшло…

Пан Гостинський приклався вустами до руки доброго ксьондза, той перехрестив вірного католика, заразом перехрестив і православного Оксена, благословив їх на дорогу та й відпустив з Богом…

Ох, і мчали ж їхні коні отими милями, мчали ще швидше, ніж тоді, коли вершники женуть їх на бій з ворогом…

І ось, нарешті, він, отой монастир! І ось, нарешті, його брама!

Скочили з коней двоє вершників, постукали у хвіртку. Відчинили їм.

— Чи є тут панна Анеля Ожеховська? — запитав пан Гостинський.

— Є, — приязно всміхаючись, відповіла літня привратниця. — А ви, певне, пан Владислав, що сім літ пробув на галері, втрапивши під Цецорою до турецького полону?

— Так, єстем панем Гостинським!.. Та де ж вона?

— Та онде вона, під старою яблунею! На лавочці сидить… Ой, яка вона буде щаслива!

Пан Владислав побіг до старої яблуні, під якою стояла якась постать у чорному.

— Та ні, не під ту яблуню, — гукнула привратниця. — Управоруч беріть! Вона — у світлому!..

Так,

і справді! Як це він не здогадався, що панна Анеля сьогодні мала одягти те ж плаття, в якому вона так любила ходити ще сім літ тому, коли покохала пана Владка?! Стрибаючи через кущі, через купини, через квіти, він летів до своєї Анельки!

І, не добігши десяти кроків, зупинився. Зупинився, щоб же не злякати її своєю несподіваною появою.

— Анелько, — задихаючись, промовив він.

Вона не обернулася. Вона вишивала якийсь узор і, мабуть, не почула його голосу.

— Анелько! — повторив він, відчуваючи, що серце ось—ось розірветься в його грудях.

І тут побачив, що вона чує його. Що сидить з заплющеними очима і їй здається, що то все — марення… Він зробив крок уперед.

— Анелько! — гукнув він. — Це я прийшов насправді — через сім літ.

Вона розплющила очі. Підвелася здивовано. Поглянула на пана Владка — і не впізнала його. В очах — запитання, нерозуміння, подив…

— Це ж я — Владек Гостинський! — сказав він.

І тут вона його пізнала! Бо він же ж, напевне, добре змінився за останні сім літ неволі, каторги, страждань! Але вона пізнала його! Все в неї з рук випало, вона зробила крок, потім другий, а потім… а потім вона опинилася в його обіймах!

— Владку, Владку мій! — прошепотіла вона. Красиві—красиві пізні яблука рум’янилися над ними.

— Владку, мій пане Владиславе! — шепотіла. — Я дочекалася на тебе!.. Я дочекалася! О матка боска, я дочекалася!.. Я маю все!..

І тут пан Владислав Гостинський повторив оті слова, які повторював сім літ на галерах:

— Добридень, кохана Анелько, я осьде!.. Ходімо до ксьондза, і нехай буде в нас щастя на сто літ!

— Я щас… — мовила панна Анелька і повисла на руках у пана Гостинського. Він підхопив її на руки. Вона розплющила очі, вони сяяли, мов два сонця, — і сказала: — Я щаслива, Боже, я щаслива!..

І цієї миті пан Владислав побачив, що два сонця в її очах потьмяніли і загасли.

— Анелько! — ще не здогадуючись, ще не підозрюючи нічого лихого, прошепотів він.

На лиці в неї була щаслива усмішка, на очах — сльози щастя, а очі дивилися в сапфірове небо і не заплющувалися.

І тут мов щось ударило його зсередини.

— Анелько, Анелько, — застережливо мовив він. — Ти жива, Анелько, ти жива!.. Озовись, усміхнись, поглянь!

Вона дивилася в небо, вона усміхалася щастю, тільки озватися на голос пана Владка вона вже не могла. Серце її зупинилося, розірвавшись од щастя. Тільки ж так воно розірвалося, що вона й не почула, що вона й не зойкнула; вона полетіла в нескінченність часу з думою про коханого, що прийшов, нарешті, до неї, що знайшов її на важких, на скорботних дорогах жорстокого життя; і навіть на мить їй не подумалося, що вона вже вмерла, що її вже не буде, бо мить для неї зупинилася, стала вічною, нескінченною…