За сестрою

Чайковський Андрій

Такий наказ виголосив Недоля перед козаками i звелiв сiдлати конi.

IV

Павлусевi забилося серце, як почув сотникiв наказ. Вiн сьогоднi побачить те, про що вiд дiдуся стiльки наслухався. Побачить, як козацтво зустрiнеться з татарами, тими страшними чортами, що цiєї ночi так лютували у Спасiвцi. Його напав страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?

Павлусь дрижав

усiм тiлом, хоч надворi була спека, i дивувався, що козакам було все байдуже, наче б на празник iшли. До нього наблизився Петро.

–  Ти, братчику, вважай, щоб де в купу не попав. Держися сотника, або дiда Панаса. Держи добре коня… Пожди, я тобi стремена до ноги приладжу.

Петро осiдлав татарського коня, на якiм Павлусь утiк, прикоротив стремена i, поцiлувавши брата, посадив на коня.

Петро був вiдважний козак i не жалiв себе…Тепер йому стало нiяково, як погадав, що його можуть вбити, а тодi Павлусь лишиться круглим сиротою. Хлопцевi саме тепер треба опiки, а йому честь козацька не дозволяє лишитись позаду та й пильнувати брата.

Петро ще раз погладив хлопця й хотiв сiдлати свого коня.

Павлусь вийняв щось iз кишенi.

–  Петре, братiку, на тобi…

–  Що це?

–  Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишенi та з цим i втiк; на тобi, Петре, це мама пекла!
– Його лице скривилось i вiн став хлипати. Петровi теж сльози з очей капнули. Вiн узяв бублика й роздiлив надвоє.

–  На, брате, разом ззiмо.

Держачи отак бублика в руках, обидва брати обнялись. Побачив це сотник Недоля i пiд'їхав ближче. Вiн вiдразу зрозумiв, у чому справа…

–  Ти, Петре, лишишся при менi мiж посильними козаками, хлопець теж…

Петро аж зрадiв. Сталося, як хотiв. I нiхто йому докоряти не буде; бо це наказ старшини,

А поки що, Трiска iз своєю ватагою поїхав вперед. З ними їхав Непорадний i вiв татарина на мотузi iз зв'язаними позаду руками,

Татарин показував дорогу.

На самiм передi їхали два козаки без списiв. У вiддалi яких 50 крокiв їхав один козак, що мав ватажковi переказувати вiстi вiд передньої сторожi. Ще далi за цим лучником рушила цiла ватага.

Татарин показував головою напрям дороги. Переднi козаки оглядались вряди-годи позад себе, а тодi козаки показували їм знаками, куди йти.

Ватага Трiски вже далеко вiдiйшла, як Недоля рушив iз своїми. Недоля йшов слiдом за ними. Вiн їхав передом на своїм буланiм. Бiля нього їхав дiд Панас iз бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нiчого.

Був пiвдень. Сонце страшенно пекло. I конi й люди попрiли вiд спеки. Земля гудiла глухо вiд кiнського ступання. Конi обганялися довгими хвостами та й головами вiд мух, що роєм лiтали над ними.

Переднi козаки натрапили на високу могилу. Ось вже й Самара недалеко. Один iз них злiз з коня i дав його держати товаришевi.

I

лучний козак i цiла ватага стали. Козак, зiгнувшись, простував до могили. Прийшов пiд саму могилу i став крадькома, як кiт, закрадатися в гору, лiзучи на руках i ногах. Коли тихесенько розгорнув траву на могилi, побачив татарина.

Це був вартовий татарин. Вiн лежав на розстеленому кожусi спиною вгору й опер голову на схрещенi руки. Вiн, очевидно, заснув на степу, не спавши цiлу нiч.

Козак пiдлiз ще вище, запираючи в собi дух. Татарин хропiв. Козак добув ножа.

З-пiд ноги йому усунулась земля й зашелестiла, злiтаючи з могили вниз по травi. Вiд того татарин прокинувся, пiдвiй голову й поклав її знову на руки. Навiть сонних повiк не пiдвiв. Ще раз розплющив очi та вже не замкнув їх, бо в цiй хвилинi козак одним махом вiдрiзав йому голову. Татарин i не застогнав.

Козак пiдняв шапку татаринову, надiв на свою голову i став обережно пiдiйматись i розглядатися навкруги.

Перед ним лежав татарський кiш. Конi лежали в травi. За ним стояли рядом козацькi вози. В такий спосiб уставляли козаки свої вози, як обозували, i хоронилися за ними, мов за валом твердинi. До возiв з другого боку поприпинанi були воли, що лежали в травi. А далi стояли. татарськi арби (вози) помiж татарами. За шатрами плила рiка Самара.

Козак рахував оком шатра. Пiсля цього мiг обмiркувати, скiльки було татар, бо їх не було видко. Усе поховалося в холодi пiд шатрами. Навкруги панувала тишина.

Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кiш, нi один не втiк би живцем. Та, заки зсунувся з могили, щоб пiд'їхати до своїх, вiн побачив, як iз шатра вийшло двох татар i, розмовляючи щось, показували на могилу, де сидiв козак. Вони почали туди простувати.

Козак нагадав, що треба вбитого татарина сховати. Вiн ухопив його за руку, потягнув вниз i тут сховав його в травi. Та годi було слiд затерти, бо пiд татарином на могилi стояла калюжа крови.

Козаковi прийшло на гадку прикликати товариша i так удвох i цих татар, притаївшись, порiзати, але вже було запiзно. Татари, не бачивши на могилi вартiвника, затривожились i почали бiгти до могили. Вони скорше добiжать, як товариш. Цiлий плян пропав. Козак скочив з могили й побiг до товариша.

На могилi були татари й побачили козакiв. Тепер вони стали приглядатися до крови. Один зараз завернув у татарський обоз.

Козаки завернули коней i пiгнали вихром до своїх. Козак, що зарiзав татарина, розповiв усе Трiсцi.

–  Бiжи, Ониську, до сотника й розкажи, що знаєш.

–  Розвивайся!
– командував Трiска.
– Списи готов!

Козаки станули лавою, поздiймали списи з ремiнцiв i насторчили перед себе…

–  З Богом! Вперед!

Козаки рушили спочатку ходом, а вiдтак пiдбiгцем…