За сестрою
Шрифт:
– Треба його вiдшукати…
Та його вже знайшли. Лежав на дорозi, куди гналась татарва, та ледве дихав. Дiд Панас уже порався бiля нього. У Трiски була порубана голова та поламанi ребра й ноги.
Сюди приїхав Недоля i злiз з коня. Трiска ще дихав. Вiн розплющив очi… Побачивши козакiв, вiн сказав, тiльки:
– Прощавайте, братцi, та й молiтесь за мою грiшну душу.
Вiн сконав.
Сонце вже заходило та озорило своїми червоними промiннями закривавлений степ…
Козаки i їхнi конi такi були знеможенi, що тепер не можна було гнатись за татарами, що над
Засукавши по лiкоть рукави, вiн ходив вiд одного раненого до другого i перев'язував рани.
Коли вже смерклося, робота йшла при ватрi довго вночi.
В козацькому обозi гомонiло ще. Козаки, розставивши вартових з усiх бокiв, кiнчали свою роботу. До Недолi приблизився Непорадний.
– Пане сотнику, в мене татарський бранець…
– Чи цей з розбитим носом? Чорт його вiзьми, невеликий тепер з нього хосен.
– Ба нi! Я йому обiцяв пощаду, коли правду скаже - обзивається дiд Панас.
– Та вiзьми собi його…
– Та в мене ще другий бранець - каже Непорадний.
– Якого бiса тобi з бранцями воловодитись?
– То якийсь визначний, обiцяв окуп…
– Давай його сюди!
За хвилину привели молодого татарина перед сотника.
Це був молодий i гарний татарин. Одежа на ньому багата.
– Як тебе звуть?
– питає Недоля по-татарськи.
– Я Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського девлет-гiрея,-сказав гордо татарин.
– А я тобi кажу, - обзивається один козак, - що ти чортiв син, а твiй Магомед i твiй хан чортовi братами приходяться…
– Не смiй, джавре, зневажати його свiтлости хана ханiв, бо вiн вас усiх перерiже, або в полон вiзьме, - крикнув люто татарин i затупотiв ногами.
– А заки ти йому це скажеш, то пiдеш за твого дядечка в пекло, - вiдрубав козак i брав уже за шаблю.
– Тихо, - гримнув Недоля.
– Не твоє дiло, не твiй бранець, Тихоне!
До сотника приступив молодий гарний козак.
– Як засвiтає, вiзьмеш десяток козакiв i. поведеш оцього бранця в Лубни та вiддаси його пановi полковниковi. Розкажеш усе, що було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втiк та щоб його приставили живого i цiлого.
– Ба, а мiй окуп?
– каже Непорадний.
– Це мiй бранець…
– Добре! Скажи, Тихоне, пановi полковниковi, що окуп прийде козаковi Семеновi Непорадному… Тобi, Семене, так краще буде, як возитися з татарином, мов цигановi з ведмедем.
– Воно й правда!
– заспокоював себе Семен. Вiн став перелiчувати на пальцях: "воловодитись з ним, годувати, пильнувати"…
– А ще тобi при нагодi голову вiдрiже, - докинув хтось з гурту.
– Ну, прощай, пане ага!
– говорить Семен.татариновi.
– Поклонись гарненько твому батечковi… Ось забув, як його величають, та чорт його бери… вже ти на мене сердься… воєнне, знаєш, дiло, - говорив Семен з повагою, кланяючись
– Та ще спасибi, що ти менi, а не кому iншому дiстався.
Усi козаки реготались, аж за боки брались.
– Цей татарин для нас важнiший, як сьогоднiшня перемога, - говорив Недоля пiвголосом до дiда Панаса.
– Полковник наказав менi дiстати якогось визначного татарина. Вiд нього гадає полковник дiзнатися дещо про намiри орди…
На те все дивився Павлусь. Вiн перший раз дивився очима на битву з татарами. Вiн побачив те, що дiдусь йому розказував, i це показалося правдою. Тепер татари не видавалися йому такi страшнi, як учора. Козаки сильнiшi. Коли б так було вчора, не вбили б вони дiдуся й маму, не взяли б сестри в полон.
I в нього вступила надiя, що козаки вiдiб'ють ще й тата й сестру… Та коли це буде? Павлусевi бажалось, щоб зараз погнались козаки й розбили татар до решти та освободили полонених.
Про це говорив вiн до Петра.
– Так не можна, братчику, - говорив Петро.
– Пан сотник знає, що йому робити, i так буде, як вiн хоче. Потерпiмо до завтра. Онисько казав, що татарський кiш невеликий. Вони навантаженими возами недалеко заїдуть до завтра. Здогонимо…
Павлусь заспокоївся. Вiн прилiг бiля Петра при ватрi i крiпко заснув.
В козацькому обозi стали вогнi пригасати. Усе притихло, хiба вартовi перекликалися.
Козаки посхапувалися, як тiльки на свiт стало заноситися.
Вони помолились i взялися хоронити побитих товаришiв. Яма вже вiдучора була готова.
Позносили козацькi трупи i повкладали рядком.
Кожен прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву i тепер почали складати їх на дно ями так обережно, як мати вкладає скупану дитину в колиску. Голови покривали червоною китайкою. Бiля кожного поклали його зброю, перехрестили i почали мовчки засипати землю. Кожний козак вкинув бодай грудку землi.
Тепер стали засипати землею, обкопуючи її довкруги, поки не висипали чималої могили.
Татар нiхто не хоронив, їх трупи залишили вовкам i гайворонам на жир.
З цеї битви добули козаки чимало користи. У татар знайшли багато червiнцiв, талярiв, пiймали бiльш сотнi добрих коней i забрали татарську зброю.
А Непорадний водився iз своїм татарином, що ледве лазив. Мотуз в'їдався йому в тiло.
Побачив це Недоля.
– Семене, та пусти його до чортової мами. Не маєш кращого дiла, як його пильнувати. На базарi його не продаси, бо ми людьми не торгуємо.
Непорадний розв'язав йому руки:
– Йди собi, куди хочеш!
Татарин кинувся тепер на останки їди i повилизував усi казанки. Вiн був знову веселий, як дитина.
– Я лишився б з вами, - каже татарин до Недолi.
– Про мене, лишайся! А чи приймеш християнську вiру i вiдречешся свого Магомеда?
– Хоч би й зараз!
– каже татарин: - Бог один…
– Дайте йому, хлопцi, зброю i коня татарського.
Татарин радiв дуже. Вiн не надiявся такого кiнця i почувався дуже щасливо. Скочив мiж татарськi конi i вiдшукав зараз свого. Обняв його за, шию i став пестити. Кiнь пiзнав зараз свого пана.