За сестрою

Чайковський Андрій

–  А гов, свату, не руш!
– кликав Непорадний: - Це моя добича, не дам!

Татарин i не гадав пускати коня. Вiн вискалив зуби i затиснув кулак.

–  Згода!
– гукнув Недоля:, - За цього вiзьми собi два татарськi.

–  В похiд!
– командував Недоля: - Просто на татарський кiш!

V

Татарськi бранцi, що були в кошi, змiркували зараз, що воно щось робиться, як лиш почули свиставку, а татарва кинулася

до коней та зброї i вийшла з коша. Вони догадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, i в них блисла надiя, що може їх вiдiб'ють. Вони почули татарський бойовий оклик та зараз i побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати вози й татарськi арби. Татари пороздiлювали бранцiв пiсля того, що вони були вартi. Дiвчат та малих дiтей окремо, жiнок та козакiв теж окремо. Усiх стерегли пильно i не розв'язували їм рук. Гiршу частину добичi вели на мотузках попри конi.

Бiднi бранцi були страх помученi i мали велику спрагу. Коли татари розклалися кошем, кожен бранець прилiг на травi; де стояв. Мiж тими, що йшли пiшки, був i Степан Судак, Павлусiв тато. Без шапки, босий, в однiй свитинi, iз зв'язаними руками.

Вiн прилiг на травi.

Татари кинули їм, як собакам, якоїсь паляницi, i кожен пiшов до шатра. Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою; не знав, чи вони живi, чи в неволi. Вiн волiв би, щоб їх убили. На згадку про неволю в нього завмирало серце з болю. Така неволя гiрша смерти. А вiн лежав тут безрадний.

Лежачи так, вiн сiпав з усiєї сили мотуза, та тим бiльше; затягав вузол. Даремна праця. Степан обернувся боком, вiдтак горi спиною i, нiби то жуючи паляницю, почав зубами розмотувати мотуза. На його радiсть вузол попускав щораз бiльше. Степан оглядався на вартового й розмотував зубами вузол. Вкiнцi почув свої руки свобiдними.

Не рухаючися з землi, вiн вийняв обережно з кишенi ножа i найближчому товаришевi розрiзав мотуза. Нiж пiшов по руках, а вартовий татарин i не догадувався нiчого. Поглянувши на бранцiв, що лежали вкупi, не рухаючись, вiн пiшов далi. Бранцi одначе не рухались, дожидаючи слушного часу. Та в тiй хвилинi пригнало в кiш кiлька татар i стали щось балакати. Вiд того в кошi наче запалило. Татари сiдали на вози i почали рушати з мiсця.

Бранцi посхапувалися i гуртом скочили над берiг рiки в комиш. За ними пiгнало багато й таких, що не вспiли розв'язати рук. Татари бачили це, та не було часу їх ловити. Вони втiкали з тим, що їм лишилося.

Тi, що не вспiли втекти, мусили тепер бiгти, мов собаки, попри татарськi конi, а хто нездужав, тому зараз вiдрубували голову, коли нагайкою не могли його пiдiгнати.

За хвилину лишилось тiльки потоптане мiсце, де стояв татарський кiш.

Втiкачi сидiли тихо в комишi, боячись промовити й слово. Вони не знали напевно, що сталося. Може ще поганцi вернуться? Догадувалися, що була стрiча з козаками, та хто побiдив?

Настала темна нiч. Довкруги було тихо. Аж тепер рушилися втiкачi.

–  Не багато либонь наших спасiвчан урятувалось, - каже один, зiдхнувши.

–  От лiпше не говори, - каже Степан, - бо серце ножем краєш. Моїх усiх чи не в полон

забрали…

–  А моїх вимордували на очах.

–  Боже, Боже! За що ми так терпимо тяжко!
– стогнав другий.

–  От мовчи, не стогни, а то ще бiду накличеш.

–  Всi ми на однiм конi їдемо, усiм дiсталося.

–  Та, либонь, дехто заховавсь у тернину…

–  Хiба дехто з того боку. Ти бачив ясир? А кiлько трупiв лежало…

–  А якби ми так були всi боронилися, таки були, б не дались. У нас було козацтво…

–  Говори здоров! Та хто ж сподiвався? Це вночi, усе спало…

–  Гей, братiки, здiймiть з мене мотуза!

–  У кого нiж, признавайся!

Знайшовся нiж, i стали розрiзувати решту.

–  Ах, бодай тебе! Руку менi скалiчив…

–  А хiба ж я по ночi виджу!

–  Братчики, їсти страх хочеться.

–  Ходiть напитися води, та за їду вибачайте. Завтра вернемось у нашу Спасiвку, то може дещо i знайдемо.

Пiшли усi до води. Вода була тепла. Вiдтак знову в комиш. Посiдали в колесо i кожний важко задумався. Не бiльш, як доба, як кожен був щасливий у своїй хатi, серед любої сiм'ї! Те щастя нiколи вже не вернеться.

–  Ой, бiдний мiй синку, що з тобою сталося!
– заплакав один: - Не побачать тебе бiльше мої очi на цiм свiтi…

Кожний, сперши голову на колiна, задрiмав. Вже було рано, як втiкачi почули якийсь гамiр. Усi прокинулись. Один пiдвiв голову з комишу i крикнув:

–  Нашi!

Посхапувалися. На те мiсце, де стояв татарський кiш, приїхали козаки Недолi.

–  Гей, козаки братчики,.не дайте пропасти!

Втiкачi гнали прожогом до козакiв, хапали їх за стремена i плакали з радощiв.

–  Хлопцi, - гукав Недоля: - Нагодувати голодних!

Козак добував з торбини, що мав, i подавав.

–  Якби вас так передучора Бог принiс, не було б тої халепи, i хрещений народ не пiшов би в неволю!

–  Не журiться, догонимо…

В цiй хвилинi скочив з коня Павлусь i прибiг до батька.

–  Таточку, тату, де наша Ганна?
– вiн обiйняв батька за шию.

–  Пропала, синочку, пропала!
– говорив Степан.
– Татари зловили Ганну i маму…

–  Маму нi - її татарин вбив, я бачив…

–  А мене ж, тату, не пiзнаєш?
– обзивається Петро. Степан не пiзнав зразу, а вiдтак обiйняв старшого сина.

–  Сини мої, соколи, ось де ми стрiнулись!

–  Гей, люди добрi!
– гукнув сотник: - Кому воля, бери коня та зброю i приставай до нас. Нам не можна часу тратити.

Небагато спасiвчан вернулося додому. Хто сподiвався когось iз своїх знайти, той i вертався. Iншi взяли татарську зброю i пристали до козакiв.

До них пристав i Степан. Йому не було до кого вертатися.

Тепер Недоля залишив частину козакiв при таборi, а з iншими вибраними пiгнав слiдом за татарами.

Слiд був значний, бо татари їхали возами.

З тими козаками пiшов i Степан. Вiн надiявся вiднайти дитину.

Козаки пустилися скоком. Слiд показував до берега рiки.

Вже було коло полудня, як передовi козаки повiдомили, що побачили татарський табор.