За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії
Шрифт:
Не відчували себе господарями на рідній землі повстанці, – хоч і зброя була у них у руках...
А от “сільська совєтська влада мала в собі більше почуття влади, ніж ми мали, – продовжував Гаврило Гордієнко, – бо відразу присікалися до нас, хто ви, чого хочете, куди йдете й яка ваша програма і т. д.?! Ми були всі дуже перевтомлені, а особливо наші командири. Наш отаман Чайковський просто собі спав на ходу, ми також... До нас підходили люди... й нарікали на їхню владу, що отой, що вже пару разів показався із якоюсь допотопною рушницею, дуже вредна людина, й просили у нас захисту від нього, натякали, щоб ми його ліквідували”.
Через перевтому повстанці спочатку не оцінили реальної небезпеки. Якби оцінили, то
Найбільшою помилкою було те, що отамана Чайківського пустили на переговори у волость самого. Та курінний і сам не мусив лізти дідькові в пельку. У волості його заарештували і кинули в холодну. Тут на власному ремені отаман і повісився. Принаймні так стверджує Гаврило Гордієнко. Хоч бачив тіло свого командира тільки здаля. Але швидкість, з якою несподівано загинув отаман, вказує, що не він заподіяв собі смерть, а радше його спровадили з цього світу...
Частина повстанців вчасно зорієнтувалася і втекла. А 29 осіб дали себе обеззброїти, серед них і друзі – Гаврило Гордієнко та Олександр Кошель. Сільські міліціонери, хоч і ставилися ввічливо, все ж відвезли повстанців аж у мелітопольську в’язницю.
Під час дальньої подорожі повстанці не раз могли здобути собі волю. Але їхні конвоїри були звичайними сільськими дядьками – добрими і чемними. І такими ж довірливими, як і повстанці. Вони навіть давали арештантам у руки свою зброю – щоб ті могли як слід її розглянути, мовляв, такої вони ніколи не бачили. На кожному возі, крім візника, було чотири повстанці та лише один, до того ж безтурботний, вартовий. Роззброїти їх та полонити можна було кожної хвилини. “Але ми, – казав Гордієнко, – не хотіли робити простим людям неприємностей...” Тож і їхали далі, не намагаючись відстояти своє молоде життя. І доїхали до тюрми, куди їх ці добрі люди і здали...
Он як описував ці невеселі дні Олександр Кошель.
“У в’язниці мелітопольської Ч-ка повстанці ждуть вирішення своєї долі. Сумні, безконечно довгі для них дні. Попритуляють обличчя до ґрат і так просиджують цілі дні.
Минув уже тиждень. Ніхто з в’язнів не знав, що діється за тюремними мурами. Одного разу привели двох нових. Це були селяни літ по тридцять, козаки повстанчеського відділу отамана Павловського. Весною потягло їх до рідної оселі, й вони, кинувши рушниці, взялися за плуга. Але червоні довідалися про це, й обидва повстанці опинились у в’язниці.
Одної ночі загреміли замки, росчинились двері, в кімнату ввійшов комісар тюрми з червоноармійцями. Ніхто не спав. “Це за нами”, – як блискавка пролетіло в кожного.
Кров холонула в жилах... Комісар підніс до гори лихтарь і, показавши в куток, промовив: “Етіх!”
Молодий повстанець-лисогорець швидко схопився й майже крикнув:
– Що, вже вдягатися?
Настала страшна тиша; кожен чув, як билося власне серце. Комісар прочитав два прізвища. Підвелося двоє нових (з відділу Павловського). Тричі перехрестилися вони й вийшли за комісаром. Всі в’язні тяжко зітхнули. В кутку хтось істерично ридав.
Минуло ще де-кілька день. Раз вранці в’язні почули, що десь недалеко греміли гармати. На подвір’ї в’язниці було порожньо.
Аж перед обідом сивий сторож одімкнув камери, де сиділи повстанці, й оголосив, що на місто хтось наступає, що червоні десь відступили й що він одпускає всіх в’язнів на всі чотири шляхи...”
Першими вийшли на світ Божий Гаврило Гордієнко та Олександр Кошель.
Згодом повиходили й інші, серед них і двадцятишестилітній повстанець. Називали його Оверко Конович. Справжнє його ім’я не збереглося. Він учасник Світової війни, мав жінку і двох дітей. Землі у нього було мало, казав, що і жінка впорається, а він мусить воювати за Україну. Вернеться ж господарювати
Жаль, що справжнє ім’я цього повстанця, як і багатьох інших, залишилося за історичними лаштунками. Але пам’ять, що такий гідний чоловік був в історії нашого народу, підтримує на дусі й тепер.
Взагалі подвиг школярів і робітників Олександрівська, молодих хліборобів Олександрівського повіту та мешканців Нікополя, кинутих “національним проводом” напризволяще, не можна забувати. Адже ці українські ідеалісти не тільки ходили шляхами запорожців, але й самі топтали свої звитяжні стежки. І ми не повинні дати зарости їм травою забуття...
Повстання весни – літа 1919 року на Запоріжжі, попри поразку, сприяло поширенню національної свідомості серед українського населення. Незважаючи на великі жертви, повстанці не змирилися і знову сміливо кинули виклик російському окупанту. Лисогорці, стверджував Олександр Кошель, “і потім були найкращими козаками” – і в Катеринославському повстанському коші, й у “славному на все Запоріжжя” куреневі отамана Чорної Хмари.
Але це вже інша історія...
А нам лишається тільки вклонитися світлій пам’яті героїчних дітей Нескореної України! Згадаємо хоч ті імена повстанців-лисогірців, які збереглися: Петро Дерій (“Рудий”), учень комерційної школи з Олександрівська “Комар”, капітан Крижанівський, п’ятнадцятирічний повстанець Петро Ляшко, що поліг у бою з червоними під с. Біленьким у вересні 1920 року, Іван та Микола Марківи, сестра милосердя Лисогірського куреня Маруся з Олександрівська, Олекса і Олександр Ренгевичі з с. Августинівки, прапорщик Іван Сорін, Іван Старко з Верхньої Хортиці та його дружина Марія Старко, сестра милосердя Лисогірського куреня; Олександр Іванович Чайківський, Володимир Чижиків, бунчужний Гаврило Гордієнко, Олександр Кошель, Василь Якубинський, що загинув біля станції Мирова, а також козаки Петро Приходько, Микола Білоус, Петро Хомаза, Хведір Карпенко, Володимир Гречишкін, Семен Галич, осавул Петро Горбунь, чотовий Яків Говоруха, півсотенні Степан Різун і Василь Заєць...
Вічна Їм пам’ять!
Смерть у золотих погонах
Кінець “слави” Добровольчої армії припав на грудень 1919 року. Із півночі їх били червоні, а у запіллі – повстанці. Із заходу, з району Мирополя і Любара, виступила на денікінців Армія УНР Михайла Омеляновича-Павленка.
“В той час, коли Українська Регулярна армія вела уперту боротьбу з білими по той бік фронта, селяне-повстанці знищують билих по сей бік. Віра, надія в перемогу над ворогом, віра в Регулярну армію та її керівника отамана Петлюру зміцнює ряди повстанців й збільшує їх сили”, – писала газета “Повстанець”, орган штабу коша Українських повстанських вільнокозачих військ на Катеринославщині.
Успіхи протиденікінського руху вражали. “Повстання проходили надзвичайно легко, – зазначав отаман Андрій Гулий-Гуленко. – Цей момент вважається розквітом Повстанства. В моєму районі я був у буквальному розумінні господарем становища”.
Андрій Гулий виставив ультиматум Добровольчій армії, в якому попереджав, що коли до 30 листопада 1919 р. денікінці не залишать української території, то після вказаного терміну будуть знищені не тільки вони, а й їхні сім’ї.
Відступаючи, озлоблені поразкою, денікінці нещадно били і нищили українське населення. “Палять села, мордують інтелігенцію, що ставилася вороже до їхньої злочинної акції, залишають на шляху свойого відступу море крови, гори трупів, зруйновані й пограбовані міста та села, зґвалтованих жінок, річки сліз, – писав старшина Запорозької дивізії Армії УНР Кость Подоляк. – Жахливі образи встають перед очима: довкола – смерть, кров, трупи, повні льохи людей, яких замордувала (денікінська) контррозвідка. Гидко дивитися на золоті погони, від яких тхне трупом”.