За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії
Шрифт:
Чергова людська трагедія сталася біля станції Долинської у с. Миколаївка.
Москалі сюди ще не заходили. Місцеві хлібороби тільки чули про жорстокість добровольців. Але біда прийшла і до них – у Миколаївку заскочила кінна ватага москалів. “Заїхали свавільно в один двір...” Набрали вівса зі стодоли і дали коням. Дозволу, звісно, не питалися. Господарі боязко виглядали у вікна...
Та їсти хотіли не тільки коні. Тож денікінці посунули до хати. Загрожуючи зброєю, почали вимагати горілки і смачної вечері.
Молодий господар поспішив напоїти і нагодувати непроханих
Селянин почав скаржитися на “злидні в своєму господарстві”. Але москалі слухати не бажали. І – нумо нишпорити в коморі, клуні, на горищі...
Під час обшуку знайшли рушницю – іржаву, “зовсім нездалу”. Почали допитуватися, яким чином у хаті опинилася зброя і навіщо вона йому.
– Ґдє ти ещьо спрятал аружиє? – накинулися п’яні ординці.
Чоловік клявся, що рушницю привіз ще з Великої війни, ніколи з тих пір не використовував її... Звичайно, окупанти вірити не хотіли. Тим більше що з’явилася зручна причина пограбувати “на законних підставах”.
Щоб вдовольнити криваву московську спрагу, денікінці взялися катувати хлібороба, вимагаючи, щоб той зізнався, що є “повстанцем-петлюрівцем”.
Селянин благав, ставав на коліна, присягався, “але ніщо не могло ублагати звірів”. На наказ старшого вони полізли до скрині. Побачивши таке, господиня заголосила. Москалі раптом почули, що їх називають злодіями.
Це страшенно їх обурило. Мовляв, як можна безпідставно плямувати “славне ім’я добровольців”?
– Ну, что ж... Раз так, ми вас забіраєм с сабой...
Денікінці примусили господаря запрягти коні й поклали на віз все, що награбували. Силоміць посадовили його та жінку на підводу і поспішили радісно на станцію Долинську, де стояв штаб їхнього 77-го полку.
Коли увійшов старший інтендантської ватаги для доповіді, командир полку сидів на стільці біля столу і щось писав. Почувши, що його доблесні вояки “піймали одного бандіта – повстанця, у якого знайшли зброю”, і його жінку, мовив:
– Харашо, падайтє іх сюда.
До помешкання ввели обох, побитих, у синцях. Жінка плакала, не відіймаючи рук від очей – “її зґвалтували безсоромно на очах чоловіка”.
– Так ти бандіт? Прізнавайся! – накинувся одразу полковник З.
“Я!.. – тільки і міг промовити сердечний, бо сльози стиснули йому горло”.
– Расстрєлять... такую сволочь!
“Їх вивели за двері, а цей катюга, як і до цього, спокійнісенько продовжував палить цигарки. Для нього життя цих двох людей було що той дим із цигарки, – продовжував оповідати Кость Подоляк. – Зв’язали обом руки один до одного і, як тих великих злочинців, повели рострілювать. З боків йшли двоє з рушницями, один поляк – поручник С., а другий козак Т., це були фаховці розстрілювати”. Вони отримували насолоду від вбивства.
Підвели до мосту залізничного шляху, відійшли п’ять кроків і навели рушниці. Так тримали жертв півгодини, збиткуючись, розтягуючи задоволення від своєї диявольської сили. Казали, що стрілятимуть тільки
– Стріляйте ж, кати! – не витримав чоловік і розкрив очі. – Годі мучить!
І два гучних стріли пролунало. Хлібороби, молоді ще люди, повалилися на землю. На сніг бризнула їхня кров і розійшлася рожевими плямами...
Денікінці підійшли подивитися – чи чисто виконана їхня брудна робота. Чи не доведеться добивати?
Селяни лежали горілиць. Здавалося, що “тільки тепер вони відкрили очі і дивляться не на цих катів, а кудись високо, високо, в синє небо, на яким сяяла вечірня зірка”.
Переконавшись, що і на цей раз вийшло “добре”, кати, попихкуючи цигарками, пішли.
Спогад про те, як денікінці пограбували господарів с. Миколаївки, а потім розстріляли, хорунжий Кость Подоляк написав 29 грудня 1922 року в чехословацькому місті Подєбрадах, де продовжив навчання, перерване війною.
“Смєло ми в бой пайдьом за Русь святую!..”
1920 рік. Під ударами більшовиків армія минулорічного “освободітєля” Києва денікінського генерала Бредова вперто пробивалася на захід. План був такий: з’єднатися з поляками, а потім за допомогою їхніх зверхників французів переправитися до Криму і влитися до війська генерала Врангеля.
У квітні недобитки денікінців таки проскочили через польсько-більшовицький фронт.
Розташувались у селах біля м. Гусятина над Збручем.
Дожидали своєї долі. Хто чекав, а хто заходився поспіхом спродувати майно. Денікінці розуміли, що з ним доведеться ось-ось розпрощатися – адже якими гостинними не були б господарі, а майно мусять відібрати у непроханих гостей.
Такий закон війни! Переможець завжди конкістадор!
Але хто ж захоче віддати своє, навіть і вчора награбоване?
Тож бредовці намагалися встигнути спекатися свого майна і коней – хай би і за невелику, символічну ціну. Все одно це більше, ніж ніщо.
Чи не кожний денікінець намагався збути тут, у Галичині, те, що награбував або здобув у бою. Траплялися й такі, хто вертався назад в Україну. І їх було немало, адже відсоток українців у денікінській армії був чималий. Тож і тікали вони на “свою” Україну. Пощо їм той Врангель? Він же так само за Росію, як і більшовики...
Дехто з вояків, бажаючи продовжити боротьбу проти більшовиків, перебирався в українські частини, які були союзниками поляків...
А хтось по-дурному гинув від рук бандитів, в яких перетворювалися колись блискучі денікінські офіцери...
Жахливі трагедії починаються, як правило, буденно...
Неподалік м. Гусятина польовою дорогою простував втікач із Великої України. Село, з якого він щойно вибрів, здається, називалося Кузьминчиком.
Був це Грицько Груша. Він якраз виміняв в одного хлібороба трохи тютюну. Відійшовши від села, сів на “камінь біленький”, що лежав при дорозі, й взявся крутити цигарку. Раптом полем розлігся крик.