За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії
Шрифт:
– Таж цілий день люди тікають... – відповів старий. – Ще відколи живу, не бачив, щоб стільки люду йшло через Галайки, як сьогодня... Їдуть підводами й пішки, йдуть аж із-під Уманя, тікають. То й випили всю воду з керниці.
– А ви ж, дідуню, чому не тікаєте, он же більшовики йдуть?
– А куди мені, старому, тікати? На все Божа воля, від смерти не втечеш. Он невістка з дітьми вже на Володарку поїхала, а я, старий, зостався, хати доглядатиму. Бог його святий знає, що воно буде... Десь мій син також пішов на хронт під П’ятигори... Аякже, ще звечора виправив всіх наш ватажок. Не знаю, чи живий син. Хто його знає,
З Галайок попростували на Черепинку. За нею шляхом, скільки оком не кинь, чорнів довгий ряд підвід. “То все втікачі”. По цей бік Черепинки підвод уже не було, хіба окремі групки людей, що відстали.
Повстанці наздогнали двох старих жінок із клунками і дівчину в новому кожусі – “бідна, вдягнула, щоб не достався більшовикам”. А козаки ще й зуби скалять – питають, чи не змерзла вона. Бідна дівчина тілько сумно головою похитала та заплакала.
З Чечельницьких полів Олександр подивився на П’ятигори, де ще недавно була лінія оборони. Від села на Тетіїв шлях вказувала величезна курява – “то ворожа кіннота простує на Тетіїв”. Треба поспішати, щоб будьонівці не відрізали від Росі.
Ось і Черепинка, рідне село Олександра. До нього підійшла сусідка, питає, чи не бачив її чоловіка.
“Що їй казати? Її чоловік був під П’ятигорами, а звідтіль (майже) ніхто не вернувся. Серце стискається в грудях... Все навкруги таке дороге, миле, таке рідне... Це все приходиться кидати, і невідомо, на який час. Що станеться з ріднею, яку дати пораду?”
Повстанець забіг на хвилю до рідної хати, але там нікого не знайшов. Вибіг у садок – де ж мама і брати?!
“Що робити?! – це питання не давало спокою. – Чи лишитися дома, чи йти далі?.. Ні, лишатись не можна, таким пощади не буде”.
Але з рідними треба попрощатись. Де ж вони?!
“А садок зелений, тихий, – писав Олександр, – неначе просить: “Останься, куди йдеш, де найдеш краще, як тут?”
Ось і дружина. Веде за руку сина. Плаче.
Чи побачаться ще?
Синок простягнув рученята:
– Татку, дай мені калабінку.
– Не можна, Валюню, он більшовики йдуть, треба стріляти. Дай краще я тебе поцілую.
Хлопчик образився, що йому татко не дав погратися, і одвернувся.
– Валюню, попрощайся з татком, він далеко йде, – каже схвильовано мама.
А хлопчик і слухати не хоче...
Горіла Тетіївщина. Димом вкрилась уся Таращанщина. Від запаху пожарищ будьонівці шаленіли і прискорювали свій кривавий танок.
Куди не глянеш, скрізь горіли села – Стадниця, Високе, Олександрівка, Тайниця, Василиха, Черепин, Черепинка, горіли осади й хутори, горіло збіжжя в полі.
“Сонце, заходячи, з трудом продиралося через чорну пелену диму й світило несамовитим, понурим, кривавим блиском просто в очі оборонцям української ключової позиції, – описував ті апокаліптичні дні Василь Задояний. – З того блиску почали виринати вершники московської кінноти, як біблійні їздці Апокаліпсиса. За ними йшла піхота”.
Це вже була восьма атака москалів за цей день.
І знову українці зустріли шквальним вогнем ворожі лави. Гриміли гармати, тряслися в гарячці кулемети, бухкали рушниці, вистрілюючи останні набої.
“Кривавий блиск сонця, що заходило, осліпив наших наводчиків, – писав Василь Задояний. – Достиглі лани збіжжя на узбіччях... загорілися від сильного безперервного
Сонце вже давно сховалося за долішній рубчик небосхилу. Темрява, насичена димом, почала огортати землю. Але це, однак, не перешкоджало ворогові провадити дальший наступ, загрожувати нашій позиції й нашому тилові.
Тим часом Тетіївський полк, як наша залізна резерва, причаївся в терені й чекав на ворога. Його курені й сотні “Народнього фронту” вліпилися в кожну долинку і в кожний рівчак і так лежали нерухомо, щоб не виявити себе московським стежам... Тетіївський полк не мав більших утрат у людях від вогню ворожої артилерії, тому зі свіжими силами приготовився для зустрічі ворога”.
Отаман Першої дивізії Зраєцький, він же й командир Тетіївського полку, сам повів полк у протинаступ. Стрілянина, що почала вже була стихати, раптом посилилася. Чотири тетіївські курені і групки П’ятигірського полку бравурно рушили вперед на ворога. Тетіївці не мали сили, щоб відкинути ворога, але їхня завзятість справила на москалів враження. Вони здивовано зупинилися “за хребтами низьких лагідних пригорбків”. Московська кіннота спішилась і зустріла козацтво сильним кулеметним вогнем.
Тетіївський полк просунувся ще пару сотень метрів, заліг і почав кропити москалів. Дивно було спостерігати, як один полк хліборобів затримав величезну хмару розбійного московського війська. “Любов до Батьківщини, завзятість і самопосвята були сильніші від переважної маси ворога, – підсумовував Василь Задояний. – Коли згасли останні відблиски дня, москвини, які боялися нічної боротьби, – відступили, а Тетіївський полк Першої дивізії посунувся за ними й зайняв перед тим утрачені ключові позиції... Для українських партизанів московська кіннота в умовах нічної боротьби не була грізною, скорше являла собою ласу мету – здобути коней. Але заки, однак, вспіли зібрати відповідні сили й змонтувати акцію діяння, ворожа кіннота тихо вимкнулася з нашого району і відійшла глибше в терен, зайнятий московською піхотою”.
Попри успішний протинаступ, все ж надійшов наказ відступати на Дзвеняче, Довгалівку і Дзюньків, бо була небезпека оточення.
Штаб Таращанського коша, обози і Друга дивізія в складі П’ятигірського, Ставищанського, Жашківського, Організаційного полків і відділів “Народнього фронту” відходили на розбудовані 13-ю польською дивізією оборонні лінії фронту: Долотецьке – Довгалівка – Дзюньків – Липник. Їхній організований відступ прикривав кінний полк імені Івана Ґонти і Максима Залізняка.
Штаб коша наказав і Першій дивізії відійти на вищезгадану лінію фронту, але наказ прийшов запізно. Внаслідок прориву ворожої кінноти Перша дивізія, що боронила праве крило, потрапила в оточення під Тетієвом і зазнана втрат...
Отака правда: хлібороби б’ються не на життя, а на смерть, а українська армія, замість прийти на поміч, поспішно тікає разом із поляками на захід. Якими “стратегічними міркуваннями” можна пояснити таку “мудрість” військового керівництва?! А потім ще й ремствуватимуть на “анархізм” українських повстанців...