За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії
Шрифт:
Слід окремо сказати про участь у кривавих боях хліборобів із так званого Народного фронту, тобто народного ополчення, які виявили страшенну завзятість у боротьбі. “Ці безстрашні народні лицарі зі звичайними вилами рвалися до атаки на стократ сильнішого ворога, озброєного від ніг до голови, – так оцінював їх Василь Задояний. – Вони також дбали про те, щоб жоден вояк не вимкнувся з рядів і, боронь Боже, не наробив паніки в нашім запіллі. Це були вояки, які твердо постановили в цій боротьбі здобути перемогу або вмерти за Україну... В козацьких серцях пробудилася глуха завзята ненависть до віковічного ворога-москаля й охота дорватися
Криваві бої над річкою Роською і під Тетієвом загартували козаків Таращанського коша Запорозької Січі. Вони вийшли з цієї тяжкої битви з піднятою головою. Таращанські козаки продемонстрували ворогові свій запеклий характер і скріпилися морально. “В наступних тяжких боях (козак-повстанець Таращанського коша) піднісся на висоту слави, і не шкодував крови в обороні своєї Батьківщини!” – так закінчував свій спогад підполковник Армії УНР Василь Задояний.
А останніми словами спогаду козака-повстанця Таращанського коша Олександра Личака були слова про сина, який в останню мить спілкування з батьком надумав образитися за те, що йому не дали погратися “калабінкою”. “Нема коли прощатись. Буденівці вже під селом”, – так закінчив свій спогад Олександр Личак, студент Української господарської академії в Подєбрадах.
Було це 11 грудня 1922 року.
Вже більше двох років як Олександр залишив рідний край і дорогих людей.
Як вони?! Як Валюня? Досі сердиться? Чи вже забув?!
Чи побачить він колись свого сина, чи обніме дружину, чи вклониться низько в ноги батькам?
Ні, цього вже не буде ніколи...
Про це, звісно, Олександр ще не знав.
Він вірив, що Бог справедливий і не забере у нього радість спілкування з рідними... Що казати, туга за Батьківщиною завжди малює солодкі мрії.
Геройська смерть полковника Пархомюка
Спогад сестри-жалібниці
7 листопада 1965 року, через 45 років після тієї трагедії в Сорокодубах, Ольга Ярмак, колишня сестра жалібниця Армії УНР, занотувала спогад, який не давав їй спокою все життя...
Вже два тижні як 6-та запасна бригада підполковника Гната Порохівського залишила Бердичів. Разом зі з’єднаннями 6-ї польської армії вона відступала на захід. Із штабом Армії УНР та українськими частинами зв’язку не було жодного. Все ж від поляків, які поодинці та малими групами прибивалися до українців, знали, що будьонівці крутяться неподалік.
Запасна бригада підходила до Проскурова, сподіваючись зустріти там українські війська чи хоч би поляків. Не знав Гнат Порохівський, що залога Проскурова вже розбита котовцями, не знав він і те, що бандити Котовського прямували на північний захід – прямо йому назустріч.
Перед світанком 6 липня 1920 року кінна і гарматна частини бригади Гната Порохівського, штаб та амбулаторія в’їхали в село Сорокодуби. Кінна сотня одразу виступила “на вивіди” до села Нові Зозулинці1. А в Сорокодуби вже входили піші частини 6-ї бригади, серед них і рештки Спільної юнацької школи під командою полковника
Раптом над сільським майданом розірвалося кілька стрілен. Подали голоси й кулемети. Спочатку було важко зрозуміти, чиї це голоси – наших чи ворогів. Та ось на майдан вискочив наляканий польський гарматчик на коні з обірваними посторонками.
– Тікайте, тікайте! – схвильовано кричав він польською. – Большевики наших порубали!
– Хлопці, вперед, готуйсь до бою! – пролунала команда полковника Пархомюка.
Юнаки, хоч і виснажені нічним переходом, кинулися назустріч ворогові. За селом побачили, як на відкритому полі, втративши лад, та все ж відстрілюючись, відступала польська лава. На тому ж полі “гинула наша кінна сотня під командою сотника Ахтанева”.
Полковник Пархомюк із рушницею навпереваги йшов попереду юнацької сотні. Побачивши під стодолою перев’язочний пункт 6-ї бригади, крикнув Ользі Ярмак:
– Сіра, за нами!
Ухопивши торбу з бандажами, сестра побігла за юнаками.
Раптом у Сорокодубах, звідки щойно вийшла сотня, розляглася стрілянина – це в село влетіли із запілля червоні вершники. Жахливі крики, якими вибухнуло село, свідчили, що там почалася нещадна рубка.
Так у сотні Пархомюка за спиною з’явився другий фронт.
Юнаки не розгубилися. Стріляли вони влучно, не допускаючи до себе більшовицьку кінноту.
Побачивши осередок організованого спротиву, рештки сотні Ахтанева кинулися до юнацької лави. Намір всіх був битися до останнього, свідчила сестра-жалібниця Ольга Сіра-Ярмак.
Спочатку будьонівці атакували із запілля, а тоді вже і з фронту. Але юнаків таки добре вчили в школі: влучними пострілами вони валили одного ворожого вершника за другим.
Втративши кілька десятків коней і людей, червоні відступили.
Під час короткого перепочинку юнаки порахували набої.
І сумом наповнилися їхні серця...
Брак патронів і вирішив долю бою...
Переконавшись, що рушниці “пєтлюровцев” вже небезпеки не таять, будьонівці не поспішаючи затягували аркан. Спочатку обережно, потім сміливіше. Врешті оточили зусібіч.
Юнаки були приречені – куди не сягали їхні погляди, всюди наштовхувалися на табуни більшовицької кінноти.
Вихід знайшов хоробрий полковник Пархомюк.
– Хлопці, ми є в колі, – вигукнув він, – нам залишився тільки один вихід – вмерти в чеснім бою за нашу справу...
Коли будьонівці вже підійшли зовсім близько, Пархомюк кинув останню свою команду:
– На багнети!
І юнаки кинулися на ворога, але “дика хвиля червоної кінноти” залила їх, не давши опам’ятатися...
Більшовицький командир рубати заборонив. Дітей, “обідраних, босих, покривавлених, підганяючи списами та нагаями”, під дулами рушниць погнали до штабу 24-ї бригади Червоного козацтва, який розташувався у будинку священика.
“На подвір’ї було повно польських жовнірів, українських вояків та кілька жінок, – згадувала Ольга Ярмак. – Видно було, як червоні кати відводили за клуню раз по раз кількох полонених, – звідки потім доносилися страшні крики жаху, що внедовзі завмирали під глухими ударами шабель. Кінчивши зі своїми жертвами, катюги спокійно виходили з-за стодоли, обтирали закривавлені шаблі соломою і, сплюнувши, спокійно закурювали, чекаючи на чергові жертви. Присуди видавав комісар, жид, котрий сидів у холодку на ґанку хати, в розстібнутій шкіряній куртці”.