За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії
Шрифт:
Козаки миттєво виконали розпорядження.
Арсенал повстанців поповнився трьома маленькими японськими крісами, трьома револьверами “Штаєр” в австрійських футлярах і рушницею їздового.
Гальчевський швидко переглянув документи.
От так “риба” попалася!
Панок, який погрожував арештом, виявився головою ревтрибуналу 1-го кінного Червоного козацтва корпусу “товаріщєм” Вернером. Два інші – члени ревтрибуналу. Всі мали червоні партійні квитки.
Настав, як кажуть, час розплати. Більше наказів про розстріл ця трійка не видаватиме.
Чекістів безцеремонно витягли з фаетона й почали лаштувати
Раптом візник затягнув коней батогом і зірвався з місця. Та козаки Гальчевського стріляли добре. Першим же пострілом один із них поклав утікача.
Інші кинулися, щоб спинити коней.
За хвилину ревтрибунал у повному складі пішов доганяти свого погонича. Навздогін їм послали шестеро козаків, які з охотою виконали наказ отамана.
Спогади чекіста Пташинського
Петро Никифорович Пташинський народився 28 червня 1902 року в Одесі у сім’ї столяра. Всього в родині було п’ятеро синів і дві дочки. Рід Пташинських виводився від старости церкви в подільському селі Ободівка Івана Птаха, який внаслідок унії перетворився у Пташинського. По материнській лінії П. Пташинський також українець (“Прабабка, бабка и мать были чистокровными хохлушками, бершадскими, ободовскими, гниванскими”).
Прадід (і дід Йосип Пташинський) брали участь у польському повстанні 1831 року, а дядько В’ячеслав – у польському повстанні 1863 року. В’ячеслава розстріляв, як писав Пташинський, “русский карательный отряд”.
Попри те, що в родині культивувалася “повага до пам’яті предків”, Петро вважав себе росіянином (“Исповедуя православие, мы, младшие Пташинские, всегда считали себя по национальности русскими”).
Батько П. Пташинського був запійним п’яницею. У своїй книзі спогадів Петро писав, що в дитинстві “я озлобился, стал верховодом и организатором проказ”.
Маючи лише 14 років, Петро втік на фронт захищати “родіну, царя і отєчєство”. За власним визнанням, мав “романтичну уяву про війну”. Півроку служив у роті розвідників 148-го Каспійського полку. Був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеня. Після поранення повернувся в Одесу, на свою Малоросійську вулицю. В його будинку №71 жив більшовик Степан Черніков, який і став його наставником. Від нього Пташинський дізнався “правду о большевиках и Ленине”.
У грудні 1917 року разом із друзями Борисом Гольдманом і Олександром Лозовим Петро пішов у Красну гвардію – для боротьби “проти гайдамаків і юнкерів”. Після зустрічі з Сенею (Соломоном) Урицьким став соцмольцем, тобто членом Союзу соціалістичної молоді.
У січні 1918 р. П. Пташинський взяв участь у повстанні проти Центральної Ради в Одесі. Під час збройної сутички з українськими частинами проштрикнув багнетом гайдамаку, а той, падаючи, кинув перевертню під ноги гранату, поранивши його.
28 червня 1918 р. на заводі Артура Анатра Петро здійснив диверсію, внаслідок якої згоріли кілька аеропланів “Декан” і “Ньюпор”, морський човен з авіадвигуном і пропелером, дослідний зразок двофюзеляжного (двомоторного) літака та єдиний екземпляр швидкісного легкого аероплана “Монокок”. Австрійські окупаційні війська зазнали збитків на 7 мільйонів крон.
Переховуючись від Державної варти, Пташинський змушений був виїхати в Москву. За протекцією Юрія Свєтлова,
У вересні 1918-го у складі цього загону Петро охороняв Володимира Леніна в Горках. Від грудня того ж року став він під команду “товаріща Сємьона” (Шварца), голови ВУЧК, та виїхав для підривної діяльності в Україну.
Брав участь у боротьбі проти УНР, пізніше денікінців, а тоді вже й проти повстанців-боротьбистів і партизанських відділів уенерівської орієнтації – на Лівобережній і Правобережній Україні...
Про своє бурхливе життя Петро Пташинський написав спогади. Називаються вони “Пути-дороги”. Дванадцятий розділ цих спогадів називається “Последний бой”. Присвячений він боротьбі проти партизанів Холодного Яру влітку 1921 року.
“До початку 1921 року громадянська війна в основному закінчилася розгромом збройних сил контрреволюції... – так починає цей розділ своїх спогадів Петро Пташинський. – Але в Україні, особливо правобережній її частині, все ще давалася взнаки отаманщина. Холодноярський бандитизм був серйозною занозою в тілі молодої республіки, його ліквідація стала невідкладною задачею... Партія спрямовувала кращі свої сили в райони, де відновлювалася влада Рад... Скасовувалися старі та створювалися нові адміністративно-територіальні райони, особливо у Придніпров’ї. З частини території Київщини і Полтавщини було створено Кременчуцьку губернію, де бандитизм набрав особливо великого розмаху у Знаменських лісах1 із Холодним Яром на Правобережжі та у районах сіл Вереміївка, Жовнине, Келеберда на Лівобережжі. У місто Чигирин можна було потрапити тільки в супроводі армійського підрозділу; самотні й невеличкі групи, що намагалися дістатися Чигирина, гинули від бандитських куль і шабель. Тому центр Чигиринського повіту тимчасово розмістили у великому містечку Кам’янка. Багато сіл перебували під владою бандитів, сільські та волосні ради і ревкоми там не існували...”2
В один з останніх днів травня 1921 року на станції Кременчук висадилася група комунарів. В її складі був і одесит Петро Пташинський. Але приїхав він не з Одеси, а з Харкова, де тоді розміщалися совєтський уряд та його каральні органи.
Ще перед від’їздом із Харкова Петро довідався, що його брат Іван працює в Кременчуцькій губернській ЧК. Тож заздалегідь радів майбутній зустрічі... Однак сталося не так, як гадалося. У бюро перепусток повідомили, що Івана призначено секретарем повітової ЧК в Олександрію...
Вранці харківських посланців підняв із підлоги завідувач організаційно-інструкторським відділом “товаріщ” Бєлєнькій.
– Падйом! Хватіт паліровать пали, за работу, таваріщі!..
Ось так Пташинський познайомився із заворгом Бєлєнькім, правою рукою секретаря губернського комітету комуністичної партії “товаріща” Свистуна, старого більшовика, що керував підпільною комуністичною організацією ще до революції...
Для проживання Петрові відвели невеличку кімнату (“комнатушку”) в приміщенні міської бібліотеки, а за сприяння старого друга “Івана”, колишнього одеського кравця чекіста Соломона Гудзя, Пташинський одержав місячний “продпайок”...