За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії
Шрифт:
Невідомий землякам та історикам і холодноярський отаман Гребенюк. Може, це був один із холодноярських старшин?..
Значно пізніше Пташинський довідався, що за рік до подій, в яких він брав участь, вже була спроба знищити холодноярських гайдамаків. “Якийсь час там розташовувалися військові частини, були відновлені сільради, а в Головківці навіть волвиконком, – писав він. – Після відходу військових частин усі ці установи припинили своє існування, приміщення були розгромлені й забиті дошками...”
Ситуація повторилася і після від’їзду надзвичайних уповноважених. Багато “амністованих”, отримавши довідки і провідавши рідних, знову подалися
Про розмах повстанського руху на Чигиринщині свідчать більшовицькі документи. Ось уривок із протоколу №31 засідання Кременчуцької губернської військової наради від 18 липня 1921 року: “...Бандитизм у губернії посідає значне місце, як це видно з цифр, які вказують на десятки бандитських організацій, що оперували в губернії, нараховуючи у собі до 18700 чоловік та обхоплюючи Чигиринський і Черкаський повіти...”
А у бюлетені таємно-інформаційного відділу при Раді народних комісарів УСРР №121 від 13 липня зазначено, що в село Мельники (звідки щойно виїхав Пташинський) “прибула банда нез’ясованої назви, чисельністю ніби до 800 шабель, при 8 кулеметах і кількох автоматах... Невідома банда чекає на підхід із-за Дніпра нібито 18 загонів”.
З іншого документу (оперативно-інформаційного зведення РНК “про стан боротьби з бандитизмом” в Україні від 14 липня 1921 р.) довідуємося, що в Холодному Яру діє відділ отамана Івана Савченка-Нагірного. В околицях Холодного Яру оперували загони Ломай-Ярма, Голика-Залізняка, Загороднього, Чорного Ворона та інших отаманів. Всього за даними чекістів станом на 15 липня тут “безкарно... оперувало 15 організованих банд”.
Так що хоч і зазнав Холодний Яр відчутних ударів влітку 1921 року, все ж боротьби не припинив, а восени ще більше активізував її. “Жовтень (1921 р.) на Кременчужчині, особливо її Правобережній частині, – читаємо в бюлетені таємно-інформаційного відділу РНК УРСР №215 від 25 листопада 1921 року, – пройшов під знаком швидкого зростання бандитизму, придавленого в серпні та вересні низкою успішних операцій військових частин і агентури”.
26 жовтня 1921 року на засіданні Військової наради Кременчуцької губернії “член ЦК тов. Хоречко”, що здійснив інспекційну поїздку губернією, заявив, що “в каждом уголке, каждом селении чувствуется присутствие бандитов”.
Оскільки окупаційний режим не мав серйозного успіху в Холодноярській окрузі, Совнарком 23 серпня 1921 р. обговорив пропозицію переселити на місце знищених українських селян Холодного Яру “крєстьян с голодающіх областєй Росії”. Зрозуміло, що це б “нарешті вирішило проблему”, як вони казали, “бандітского района”...
Тут і згадалася одна з тез виступу Петра Пташинського у партизанському схроні в Холодному Яру: “Независимой она (Україна) может быть только в союзе с русскими рабочими и крестьянами – это ваши союзники и братья”. Ось такі союзники. Ось такі брати...
Наприкінці 1920-х років Петро Пташинський взяв участь у колективізації (читай: пограбуванні селян) у Лубнах та на Сумщині, а 1937 року його арештувала “рідна ЧК”. Вісім місяців перебував він під слідством. Все ж врятувався, бо його справа потрапила до слідчого, разом з яким він “служив в армії Якіра в Громадянську”.
1941 року Пташинський пішов добровольцем на фронт. Дослужився до звання капітана. Але геройство у захисті “родіни і Сталіна” йому не зарахували – у повоєнні роки Пташинського знову посадили. Відбувши 10 років ув’язнення, працював у гірничорудній промисловості на Алтаї. Вийшовши на пенсію, оселився
Слід ще сказати, що наприкінці свого життя Петро Пташинський розчарувався у совєтській владі. Якось сказав своєму товаришу Борисові Устименку: “Если бы знали, чем это кончится, то мы бы царя Николку на руках носили”. А на людях продовжував хвалитися, що охороняв Леніна, та й, взагалі, оспівував “революційну романтику”.
Такого життєвого фінішу дійшов палкий борець за совєтську владу Петро Пташинський.
Змова в Красній армії
У книзі московського пропагандиста Віктора Голіченка “Вартові революції” серед інших є розділ “Крах ще однієї авантюри”. Починався він так: “Влітку і восени 1921 р. на оперативних картах чекістських органів чорні стрілки, що позначали рух бандитських зграй, одна за одною круто завертали з центральних повітів до західних кордонів Радянської України. Це насторожувало чекістів. Незабаром були одержані тривожні повідомлення і з-за кордону. Радянські розвідники Савинов, Ян Павловський, Станіслав Кухарський та інші інформували про те, що в районі Сторожева, Сарн, Ровно і поблизу кордону спішно формуються петлюрівські загони. Отже, ворог готується до чергової провокації. Адже ще під час ліквідації “всеукраїнського повстанкому” чекісти виявили наказ Петлюри, який вимагав до 1 серпня 1921 р. закінчити підготовку до збройного повстання.
Готуючи операцію по знешкодженню ворожого угруповання в прикордонних районах Волині і Подолії, ВУЧК і Особливий відділ Київського військового округу встановили, що штаб підтримує постійний зв’язок з якимсь отаманом Круком. До того часу це ім’я було невідоме чекістам. Після старанних і тривалих пошуків вони встановили, що отаман Крук є не хто інший, як командир радянської бригади Кручковський... Крім передачі цінної військової інформації, він також мав намір використати своє становище, щоб, коли петлюрівці перейдуть кордон, підняти в тилу радянських військ збройне повстання”.
До повстання проти совєтської влади готувалися й інші червоні воєначальники. Зокрема, командир 26-го совєтського полку Байда, ад’ютант комбрига-70 Еммерт, колишній командир кавалерійського полку бригади Григорія Котовського І. Киршул, колишній начдив-45 Савицький... Всі вони належали до підпільної мережі отамана Семена Заболотного, керівника 5-го району 1-ї (Південної) групи генерал-хорунжого Армії УНР Андрія Гулого-Гуленка. Киршул, зокрема, очолював Наддністрянську бригаду 4-ї повстанської дивізії отамана Заболотного (комдива-4), а Савицький під прізвищем Гаркуша очолював кінну розвідку 26-го кавалерійського полку.
З повстанцями подільського отамана Якова Орла-Гальчевського співпрацював командир 1-го полку 1-ї дивізії Червоного козацтва (колишній осавул Війська Донського) та командир відділу розвідників 2-ї дивізії Червоного козацтва. Таємно допомагав українському командуванню і командир 41-ї совєтської дивізії Володимир Стойкін, колишній начальник постачання Військового міністерства УНР. Напевно, були й інші посвячені у плани повстання старшини Красної армії.
Саме комбриг Леонід Крючковський у визначений момент мав оголосити себе отаманом Повстанських військ України і оголосити війну совєтській владі... Бойові дії планувалося почати в післяжнивний час, коли більшовики мали відновити реквізиції хліба, тепер вже нового врожаю...