Загадка однієї неділі
Шрифт:
— Коли б я жив навіть тисячу років,— відповів йому,— ніколи не забуду такого із життя свого. Так, як і кожний день, пробутий у в'язниці, назавше залишив слід у моїй пам'яті.
— Продовжуйте, Аресе,— мовив лейтенант.— Ми підіб'ємо підсумки після того, як розповісте все до кінця.
Розділ другий
ЗАГАДКА ОБРОСТАЄ НЕВІДОМИМИ
В світі так уже ведеться:
Те найгірше для людини,
Що
Поглинає, невситима.
Все, чого вона торкнеться.
БОЕЩИ «Філософські розради» Книга І, Вірш 1
Тільки ми прибули до відділка, як почалася гра, якої мені протягом кількох днів щастило уникнути. Гра ця приносила мені дуже сумнівне задоволення, і почалася вона з обережного промацування мене. Напруженість гри поступово зростала. Багато разів мені повторювали ті самі запитання. Поліцейські схожі були на зграю вовків, які почергово клацають зубами.
— Ваше ім'я?
— Хуглар Apec.
— Вік?
— Тридцять років.
— Рід занять?
— Приватний детектив,
— Чому ви вбили Сусанну Діас?
— Я її не вбивав.
— Що ви робили в її будинку в неділю ввечері?
Я стиснув зуби, щоб не вилаятися. Яких зусиль мені коштував спокій! Уп'ятдесяте, немов папуги, повторювали вони це саме. І я детально повторював їм ту саму розповідь. Вона була лише часткою правди. Однак пропуски я не заповнював брехнею. В такий спосіб уникав можливих суперечностей. А мені будь-що потрібно було із самого початку непорушно дотримуватися своєї версії, бо інакше на мені поставили б хрест. Я не згадував ані Батлера, ані Падуа. Зате сенатор і Рамераль фігурували в мене на першому плані. Якщо вони жадали уникнути скандалу — нехай самі заладнують справу, як можуть. Моя турбота була саме про те.
Тим часом «вовки» не занепадали духом. Одні йшли спочивати, а згодом поверталися зі свіжими силами, щоб змінити інших. Запитання майже не змінювались. Спочатку мені було нудно. Потім — стомливо. Зрештою почало дратувати. А перед ранком, коли мої припухлі повіки важили вже по цілій тонні, я дійшов до відчаю. Я забувався, і мені здавалося, що всі запитання ставить той самий голос, хоч насправді знав — це не так: вони ж чергувались. Кожен сідав на однаковій відстані од мене, говорив однаковим тоном, і я вже їх усіх не розрізняв. Тоді вони трусили мене за плечі, примушували ходити. При цьому робили мені спокусливі пропозиції на зразок: «Чом би вам не зізнатися і не піти спати?»
Вони прагнули, щоб я зірвався. І я зірвався. Вибухнув брутальною лайкою і з останніх сил накинувся на них, аж доки мені добряче не затопили в щелепу. В мене підломилися ноги, і вперше за день я спочив.
Наступного ранку вони поводилися трохи пристойніше. Дали мені грінок з маслом і кави з молоком. Потім клацання зубів відновилося. Першим допитував той, хто видавав себе за старшого. Цей тип, Гастон на ім'я, мав більше віспин на обличчі, ніж є вибоїв на Центральній автостраді. До того ж він виконував роль поліцейського з пристойними манерами.
—
— Знов те таме. Господи! Та нікого я не вбивав. І не крав нічого.
— Чим же ви пояснюєте наявність ваших кривавих відбитків у квартирі вбитої?
— З мене зле пожартували. Я пішов туди, щоб вилучити листи свого клієнта, а там хряпнули мене по голові.
— Як ім'я вашого клієнта?
— Сенатор Грегоріо Рамірес.
— Послухайте, Аресе. Знов ті самі побрехеньки? Змініть пластинку. Сенатор вас і знати не знає.
— Це він так сказав?
— Аякже! Ми його допитували.
— Приведіть сенатора сюди. Нехай скаже це мені.
— Для детектива ви надто наївні, Аресе. Невже ви гадаєте, що сенатора республіки можна доставити до відділка лише тому, що вам так заманулося?
— Так, я вже втямив, що набагато корисніше лизати йому зад.
— Не заговорюйтесь, Аресе.— Тут я одержав першого ляпаса.— Досі ми з вами поводились добре.
Коли мене хто просто вдарить, я можу відповісти на той удар, а можу й стриматись. Але на ляпас я не можу не відповісти. І ніколи не міг. Я й не збирався діяти інакше в мої тридцять років. Розмахнувся і затопив кулаком у його пику, переорану віспою. Останнє, що я побачив, була тоненька цівочка крові — точилася з його рота. Зграя вовків накинулась на мене, і відразу ж усе огорнулось мороком.
Прийшов я до пам'яті в одиночній камері. Тут принаймні панував спокій. Кинув оком на годинник: він показував третю, мабуть, після полудня. Я закурив і влігся на тапчан, щоб поміркувати. Минув якийсь час, і раптом заходить сенаторова дочка, супроводжувана двома поліцаями. Одним із них був Гастон. Він вказав на мене пальцем і запитав:
— Це та людина, котру ви найняли, щоб одержати листи?
–
Вона, вся тремтячи від переляку, зробила ствердний жест. Я зрозумів її переляк: на моїй фізіономії було, либонь, більше синяків, аніж віспин на Гастоновому обличчі.
— Вас... вас били? — спитала вона.
Гастон промовчав. Лише взяв її попідруч і вивів з камери.
Минуло ще півгодини. До мене знову візитер. В супроводі поліцейських з'явився Батлер. Він непогано впорався зі своєю роллю. Розглянув мене — наказав підвестись, потім повернутися. По тому заявив, що я не той суб'єкт, який намагався збути йому коштовності. Я полегшено зітхнув. Зараз моя справа вимальовувалася не в таких уже темних фарбах, як я уявляв собі раніше.
Минуло ще з чверть години. Гастон привів Карлоса — бармена з «Пласи». Гастон усе робив, щоб хлопця збити з пантелику. Кілька разів запитував його про те саме, але хлопець тримався. Він підтвердив, що з «Пласи» я пішов близько дев'ятої години.
— Чого ви так упевнені? — допитувався Гастон.— Як ви знаєте, що це не сталося, скажімо, о восьмій?
— Річ у тому, що я...—запинаючись, белькотів Карлос,— працюю до дев'ятої, а коли сеньйор Apec пішов, мені лишилось працювати всього кілька хвилин.
Це був мій тріумф, і я ледве стримався, щоб не плеснути в долоні.
Тепер маю алібі. Адже Сусанну було вбито між пів на восьму і восьмою годиною, а я в цей час іще перебував у «Пласі».
О четвертій годині дня мене звільнили.