Загадка однієї неділі
Шрифт:
— Коли розпочинати? — запитав Макейра.
— Одразу ж. Навіщо гаяти час?
Макейра підвівся.
— Це тільки заради вас,— буркнув.— Мені не до вподоби гратися в детектив.
Я невесело всміхнувся. Мені теж було не до вподоби. Іноді це вигідно, але завжди брудно... надто брудно.
Хвилин п'ятнадцять чи двадцять по тому, як пішов Макейра, почулось якесь шарудіння,— воно долинало з вітальні. Я не надав
Шерех припинився. Я глянув на годинник: було дві хвилини на одинадцяту. Мене почало опановувати якесь неусвідомлене занепокоєння. Серце моє прискорено забилось, а шкіру щось почало пекти. Я згадав, що колись уже відчував щось подібне, і, либонь, це було не що інше, як острах. Зараз я не був певний цього — острах узагалі почуття дивне. Воно виникає з нічого і живиться невідомо чим, потім зникає і водночас лишається в нас. Опанувавши наших предків ще в темні ночі палеоліту, це почуття й досі не покинуло нас і навряд чи колись покине.
Погладжуючи рукоятку «люгера», я трохи заспокоївся. Потім розсміявся. Все це було надто безглуздо. Коли в людині виникає острах, то згодом з остраху народжується сміх, як захисна реакція організму.
Я вирішив було піти з контори. Але я впертий, коли йдеться про лихі передчуття,— тоді щосили прагну здолати їх. І якби я вибіг з приміщення,— почуття остраху цілком опанувало б мене, а в моїй роботі це вже казна-що. Тому й зостався сидіти в кріслі, намагаючись збагнути причину такого стану. Хоч гаяти час на це не варт було, бо острах буває і таким, котрий не пояснюється. Я змушений був визнати, що саме такий острах і відчуваю. Чого я боявся? Кого? Часом острах править за сигнал тривоги для наших органів чуття, попереджаючи про навислу, хоч і неясну загрозу.
— Аресе! Ви тут?
Полонений думками, я від несподіванки перелякався і не одразу заспокоївся. Скочивши, немов підкинутий пружиною, я зняв «люгер» із запобіжника.
— Не підходьте до дверей, Аресе! Не торкайтеся дверної ручки! Ви мене чуєте, Аресе?
— Ідіть під три чорти! Що за нахабство! Негайно припиніть горлати! — гукнув я, не рухаючися з місця.
Минули дві довгі хвилини. За дверима чути було владний голос, який давав розпорядження: «Обережно, Гонсалес! Еге ж! Тепер відокремлюй детонатор. Ось так».
Слово «детонатор» оживило мій мозок. Спина одразу спітніла, а холодок смерті пробіг по ній. Коли з того боку сказали: «Можете вже прочинити двері, Аресе»,— у мене затремтіли коліна.
— Якого біса вам тут треба? — Зухвалим тоном я спробував приховати острах.— Чого розгаласувалися?
Лейтенант Гастон з бригади, котра розслідувала вбивство Сусанни, раптом втупив у мене насмішкуватий погляд. Поруч нього агент Гонсалес тримав в руках смертельний пристрій.
— Можна зайти? — спитав Гастон.
Не дочекавшись мого запрошення, в супроводі Гонсалеса він ступив усередину.
— Ми вам гостинця принесли, — мовив Гонсалес і поклав на стіл бомбу.
Удаючи байдужість, я кинув
— Ой-йой, з якої ж халепи ви вискочили, Аресе!— заявив Гастон.
Я вже повністю оволодів собою. Виливати свої почуття я не полюбляв ніколи. Діставши пачку сигарет, запропонував їм, але вони відмовились. Я теж не бажав, але все ж запалив, хай бачать, що пальці мої аніскільки не тремтять.
— Аресе, у вас є добрі друзі,— зауважив Гонсалес.— Чи не здається вам, що розсудливіше було б не лізти більше в цю справу? Попри наші застереження, ви сьогодні відвідали сенатора... а це недобре, Аресе.
Хвилину тому я відчував до них удячність, а тіль-ки-но вони заговорили за сенатора,— мені стало ніяково.
— А чи не помиляємося ми, Гонсалесе? — замислено промовив Гастон.— Здається, сеньйор Apec має намір і надалі вести цю справу. Що ж, хай йому щастить! Де знайдемо ми кращу принаду? Отаке спало мені на думку! — Він сплеснув у долоні, підводячись.— Гонсалесе, залишмо сеньйора Ареса самого. Напевне, в нього є чимало проблем для роздумів, а ми йому заважаємо.
Вони пішли до дверей, і, вже тримаючись за ручку, Гастон нараз зупинився, потім вернувся до столу й забрав залишену бомбу.
— Тут ми зможемо ще виявити щось цікаве. До побачення, Аресе!
Коли вони вийшли, я штовхнув ногою корзинку для сміття: «Ну й свині».
Сів у крісло. Ось тепер мені справді потрібно було закурити. Цей негідник стає все зухваліший. Чи він знав, що я в конторі? Безумовно. Те, як він налаштував бомбу, не давало підстав для сумнівів. Адже вибух мав статися, як тільки б я прочинив двері. А дізнатися, чи в конторі я,—зовсім не важко. Кімната освітлена, а з боку Двадцять третьої вулиці вікна добре видно. До того ж він міг бачити, як я входив. А втім, навіщо йому було брати на себе стільки турбот? Набагато ж легше порішити мене одним пострілом. Явсміхнувся. Напевне, саме так і сталося б, якби з цікавості мені закортіло з'ясувати, хто шкрябає в двері. Позирнув на годинник: було близько півночі. Я вирішив піти з контори, в цю мить подзвонив телефон.
Це був Макейра. Він повідомив мене, що автомобіль несправний.
— Поверніть його,— наказав я, — завтра скористаємося моїм.
Він невиразно попросив пробачення і повісив трубку. Я теж поклав трубку і підійшов до вікна. Машини тепер уже йшли не так часто. Я кинув байдужий погляд на купку людей, котрі чекали на омнібус. Серед них стояв якийсь невеличкий чоловічок і не спускав очей з мого вікна. Я трохи відійшов і далі спостерігав уже крізь щілину у віконній рамі. Минуло двадцять, тридцять хвилин. Люди то заходили до омнібусів, то виходили, а чоловічок не зводив очей з мого вікна. Ще через десять хвилин я взяв піджак і капелюх. Поклав «люгер» у кобуру й, не загасивши світла, вийшов з контори.