Загадка однієї неділі
Шрифт:
— Не будьте надто впевнені, що я мовчатиму,— заявила.— Коли пішла до поліції, то вчинила так тому, що вірила у вашу невинуватість,— кахикнула і докірливо позирнула на мене.— А тепер уже цьому не дуже вірю.
— На чому ж грунтується ваш сумнів?
— Адже ви вкрали «Балерину». Хіба ні?
— Не можна судити так упереджено,— відказав усміхаючись.— Я ж не сказав, що «Балерина» в мене. Ба навіть вона й була б у мене, це зовсім не свідчило б, що я ії вкрав.
— Тоді... що ж виходить?
—
Вона стенула плечима, і те можна було зрозуміти як майже ствердну відповідь, хоч обличчя її, як і раніше, виражало страх.
— Не знаю, чи слід мені долучатися до цієї справи,— мовила, але тон її свідчив, що вона таки жадає того.— Що скаже мій батько?
— Йому нема причини знати про це,— попередив я.
— Гаразд,— мовила.— Приймаю пропозицію!
— І обіцяєте зберігати таємницю, як я вас прохав?
— Обіцяю! — запевнила й для потвердження своїх слів енергійно кивнула головою.
— Ну що ж,— мовив я, усміхаючись (ії серйозність розсмішила мене),— вірю вашому слову.
І я розповів їй історію, яку повідав мені Падуа про Дега, проданого з торгів, вірніше, про підробку Дега. Вона була зачарована цією оповіддю і, коли я скінчив, сказала:
— Здається неймовірним, що трапляються подібні речі, правда? Чому цей чоловік не сказав правди своїй дружині? Переконана, що добра жінка зрозуміла б його.
— Так,— промовив я,— яких тільки безглуздих учинків не роблять чоловіки через жінок.
Вона всміхнулась, і на щоках у неї знов позначились ямочки.
— Деякі чоловіки,— поправила вона.— Ви б так не вчинили. Чи не правда? Мій батько має рацію, Аресе: ви цинік.— Вона вимовила цю фразу весело і невимушено.
Я нахилив голову, як людина, що приймає комплімент. Потім позручніше вмостився на стільці; та, кого я вважав за дівчисько, виявилась жінкою в повному розумінні цього слова.
Смокнувши крізь соломинку трохи дайкірі, знов уважно глянув на неї. Так, я не помилився. Вона була вже не дівчисько... і сама усвідомлювала це.
Трохи погомоніли. Вона спробувала викликати мене на відвертість. Але я терпіти не можу, коли намагаються змусити мене говорити на небажані теми. Перед тим як вона мала йти, я знову попросив її зберігати таємницю.
І ще десять хвилин після того, як вона пішла, ніжний аромат над столиком нагадував мені про ямочки на її щоках і спокусливу ходу з плавким погойдуванням стегон.
О четвертій годині пополудні я подзвонив до Алісії. Кілька тривалих дзвінків, що лишилися без відповіді, свідчили про те, що її нема вдома: в супротивному вона завше поспішає зняти трубку. За півгодини повторив дзвінок. Алісія сказала: «Слухаю, слухаю!» — але я мовчав. У неї терпець увірвався, і вона
— Заспокойтеся, сеньйоро! — мовив я. — Борони вас боже, що за лексикон!
— Ага, нарешті ти з'явився! — не змінюючи тону, відказала вона.
— Ти не в гуморі?
— Даруй, серце моє, але справа в тому, що якийсь бовдур ось уже півдня знущається з мене по телефону.
— I це причина, щоби образити мене?
— Бога ради, Хугларе! Хіба ти не розумієш, що я прийняла тебе за іншого?
— Так-так, то виходить, що в тебе є й інший!
Я ледь стримав сміх. Алісія знову вибухла добірною лайкою.
— Гаразд... ну досить уже,— перебив її.— Облиш образи і скажи, чи одержала від мене бандероль.
Вона зразу притишила голос і, кахикнувши, прошепотіла :
— Ти маєш на увазі... картину?
— Тепер розумію, що ти розпечатала її.
— А що я мала робити? — виправдувалась вона.— Я не знала, що там, і... Але як ти наважився, Хугларе? Щастя, що поліція зробила обшук перед тим.
— Саме тому я це й зробив, люба моя. Де вона в тебе?
— Тут,— майже пошепки відповіла вона.— Я її добре заховала.
— Чекай на мене,— мовив я. — Зайду по неї за годину.
Поглянув на годинник. Десять хвилин на сьому, але сонце ще високо.
Я підняв і опустив клямку.
Спека була нестерпна. Витер піт з чола і всміхнувся Алісії.
Вона зробила якусь гримасу, що, схоже, мала правити за вітання, і здивовано позирала на лист, який тримала в лівій руці. Я переступив поріг і замкнув двері.
— Що-небудь скоїлося?
Вона неуважливо глянула на мене і, затинаючись, проказала:
— Ні... ось лист. Дивно, коли принесли твою бандероль, його тут не було. А листоноша приходить опівдні.
— Мабуть, він спершу не помітив його, а повернувся вже по тому, як приніс бандероль.
— Можливо,— вимовила вона з тремтінням у голосі.— Від кого б цей лист?
— Не розумію, як ти дізнаєшся про це, не розпечатавши конверта,— відказав я. — Чого ти баришся?
Вона тремтячими руками надірвала край. Я посміхнувся: жінки завше здатні до перебільшень.
Вона побіжно глянула на папір, потім на мене. Я помітив у ії погляді страх і якесь одерев'яніння. Не вимовивши й слова, вона притиснулась до мене й заридала. Я завів її до кімнати і примусив лягти на канапу. Потім витер їй сльози і спробував якось заспокоїти. В неї тремтіли губи, коли вона вручила мені це послання.