Загадка однієї неділі
Шрифт:
На звичайному папері було надруковано: «Коли вам дороге ваше гарненьке личко, накажіть тому типові, щоб не стромляв більше свого носа у справу про смерть Сусанни».
Мені стало важко дихати. Це вже була погроза — примітивна, але безпосередня. Спершу вони намагались перетворити мене на купу уламків. Тепер же прагнули залякати репресаліями проти Алісії.
Я підвів очі на неї. В її погляді вже не прозирало притаманне їй одвічне лукавство; натомість у зіницях затаївся смертельний жах.
Аби розрадити її, я покривив душею. Промовив, показуючи на лист:
— Не слід
— Але... я боюся,— прошепотіла вона.— Невже ти не розумієш? Боюся. Я ж не можу не ходити вулицями. І мушу ж виступати в «Сьєррі».
— Мабуть, тобі краще на кілька днів забути про кабаре,— запропонував я.— У мене передчуття, що наближається час розплати з цим негідником. А поки що тобі краще б переховатися.
— Заховатися? А де? І як я можу бути певна, що він не знайде мене? Як він дізнався, де мешкаю?
— Та це ж зовсім не було таємницею, серце моє. В газетах повідомлялася твоя адреса. її знає тепер уся Куба.
— Не до вподоби мені це, Хугларе. Не до вподоби. Вони погрожують скалічити мені обличчя. Моє майбутнє,— тужно і не без докору всміхнулась вона.— Але це ж єдине, що маю, розумієш? — До остраху в її очах додався ще вираз цілковитої беззахисності,— Не думаєш щось зробити з цього приводу?
— Необхідно, щоб ти десь переховалася,— повторив я, — якщо можна, то у якихось далеких родичів. Напевне, в тебе знайдеться хто-небудь, у кого ти могла б перебути кілька днів.
Алісія замислилась.
— Так,— згадала вона,— моя тітонька Флора. Мені доводилось у неї зупинятися. Вона мешкає в Луйяно.
— Чудово! — вигукнув я. — Це саме те, чого ми потребуємо. Район відлюдний. Візьми картину. Ми зараз же поїдемо.
Вручаючи мені «Балерину», вона спробувала було опиратись, але я таки ніжно обійняв її. Виходячи, вона хотіла захопити з собою валізку, але я не дозволив, бо це те саме, що дати об'яву в газеті.
Щоб добратися до будинку її тітоньки, користалися трьома машинами таксі; коли приїхали до Луйяно, я був певний — нас ніхто не вистежив.
Коли я прибув до готелю «Паккард», його вестибюль уже був безлюдний. Розбуркавши хлопчика, який спав, попросив ключ од свого номера. Він вручив його й при цьому показав мені за спину.
— Давно дожидає вас,— сонно промимрив він.
Я повернувся. На лаві горіхового дерева, що стояла в кутку, сидів чоловік, худорлявий і, певно, невисокий на зріст.
Я підійшов до нього. Чоловік кинув на мене погляд, гордовитий, але не агресивний. Він був кругловидий, з тонкими вусиками і маленькими заглибинами на широких вилицях. Це не віспини, як, приміром, у Гастона; скоріше — дрібні зморшки, що пролягли надто близько одна від одної.
— Ви чекаєте на мене? — запитав я.
Він схопив портфель, що стояв на стільці, й підвівся.
— Я дожидаю сеньйора Ареса. Це ви?
Я ствердно
— Доктор Росалес,— відрекомендувався він,— адвокат сеньйора Рамераля. — Він зробив паузу.— Сподіваюсь, мені нема потреби пояснювати вам, про якого саме Рамераля йдеться.
— Вам доведеться це зробити,— заперечив я.—Терпіти не можу загадок.
— Це та сама людина, котру ви кілька днів тому відвідали й контору якої змушені були залишити занадто поспішно.
— А ви красномовні,— вколов його.— То що вчинилося із сеньйором Рамералем?
— З вами бажає балакати його дружина. Вона доручила мені запросити вас до неї. Можу підвезти вас.
Я посміхнувся.
— Отакої,— промовив, ляскаючи пальцями.— Я потрібен Рамералевій дружині та ще ж і маю бігти бігцем, щоб стати перед нею,— й знову осміхнувся.— А ви знаєте, яка година зараз? — спитав я, підносячи годинник до його очей.
Він і не поглянув на годинник, зате не зводив з мене очей, що хитро блищали.
— Прохання сеньйори Рамераль супроводжується дечим більш істотним,— пояснив він, осміхнувшись.— Ось завдаток.— Витяг з портфеля конверт і вручив його мені.
Нічого було церемонитись, я розірвав конверт і нарахував десять новеньких папірців по п'ятдесят песо.
— Таким проханням підкоряюсь наче раб, докторе Росалес. Чекаю ваших вказівок.
— Йдіть за мною! — лаконічно промовив той.
І я пішов за ним. Перед готелем стояв чорний блискучий «седан». Росалес повів машину вулицею Прадо. На набережній Малекон завернув ліворуч. Не повертаючи голови, заговорив:
— Сеньйор Рамераль потрапив у важке становище. Свідчення Сусанниної служниці виявились згубними, і, на лихо, він не має алібі.— Тут Росалес трохи повернувся в мій бік, кинувши на мене блискавичний погляд.— Чи гадаєте ви, що це він убив її?
Я непевно всміхнувся.
— А що каже він з цього приводу?
— Природно, заперечує, але...
— А хіба ви сумніваєтесь?
— Не знаю,— відказав адвокат,— буває, що ти певен — ніби знаєш чоловіка, а все ж помиляєшся. Я, наприклад, ніколи й уявити собі не міг, що сеньйор Рамераль здатний вплутатися в подібну авантюру. Хто-хто, а я хоч би за своєю професією мусив би розумітися на людях.
Автомобіль був комфортабельний і потужний. Ми якраз огинали пам'ятник «Мейну» [6] , щоб заїхати на авеніду Вільсона. Я закурив і випустив дим через поворотне скло. Коли Росалес закінчив свій маневр, я зауважив:
— Людська природа — надто складна річ; ніколи не запевняйте, що досконало знаєте людину. Це річ неможлива.
Кілька секунд адвокат зосереджено мовчав.
— Так,— нарешті визнав він.— Либонь, ви маєте рацію. Я мав справи з безліччю людей, і кожний мав свої особливості... Та облудними були всі.
6
«Мейн» —американське судно, вибух якого в Гаванському порту (1897 р.) став приводом для іспано-американеької війни, що призвела до проголошення 1902 року незалежності Куби.