Загадка однієї неділі
Шрифт:
Я відповів йому нахилом голови.
— Сідайте, Батлер, і скажіть, чим зобов'язаний, що ви вшанували мене своїм візитом.
Він розкинувся у найближчому до столу кріслі й схрестив наманікюрені пальці своїх рук. Кидались у вічі його білі зуби і тонкі вусики, що облямовували рот. Потім він глибоко зітхнув, немов для того, щоб виповнити легені свіжим повітрям. Нараз увесь завмер. Обличчя стало похмурим, а погляд — холодним і твердим, ніби граніт.
— Де Лю-мей, Аресе?
Він вимовив це без навмисної афектації, але тоном таким же твердим, як і його погляд. Відзначив я також
— А чому ви в мене питаєте про це?
Стуливши губи, він став принюхуватися довкола.
— Я знаю, що вона була тут,— упевнено промовив він.
— Хіба цими духами користується сама тільки Лю-мей?
Батлерові очі звузилися ще більше.
— Я ненавиджу збіги, Аресе. Звісно, не виключено, що якась інша жінка, котра користується тими ж парфумами, щойно побувала у вас, але я волію думати, що було не так.
Раптом він зиркнув у протилежний бік і багатозначно закрутив головою: «Який же я бовдур!» — вигукнув і вибіг у коридор. Стрімкість рухів Батлера перешкодила мені затримати його. Він рушив до жіночого туалету, де сховалась Лю-мей.
Я зайшов туди ж, майже наступаючи йому на п'яти. Він обшукав усе; та дарма — Лю-мей зникла. Тільки ледь чутний аромат духів — слід ії перебування — ще витав у повітрі.
Батлер прошив мене поглядом.
— По-вашому не вийде, Аресе,— і показав мені спину.
Я повернувся до себе в контору й сів. Коли намірявся вже запалити третю сигарету, задзеленькав телефонний дзвінок. Голосок Лю-мей усе ще повнився жахом.
— Я чекав на твій дзвінок,— мовив я. — Не раджу тобі зараз повертатися додому. Батлер пішов звідси у вельми агресивному настрої.
— Я й не мала наміру повертатися,— відповіла вона.— Він, певно, вже про все здогадався.
— То як же з тим ділом, серце моє, яке ти запропонувала мені?
— Я не можу говорити про це зараз. Подзвоню то бі пізніше.
Я мало не вилаявся крізь зуби.
— Може статися, що я втрачу інтерес до нього,— відповів я.
— Я дуже шкодуватиму,— сказала вона, притишивши голос.— Та гадаю, ти все ж візьмеш участь.
— Не будь так переконана,— заперечив я. Вона почала було щось нашіптувати, але я перебив її: —
Гаразд, гаразд, якщо ти мене тут не виявиш, залиш для мене повідомлення в «Пласі»,— Я проказав їй номер телефону, додавши: — Спитаєш Карлоса.
Пролунав телефонний дзвінок. Трохи підвівшись у ліжку, я вилаявся крізь зуби — стрілки будильника, які світилися, показували пів на четверту ночі. Я простяг руку до телефону і підняв трубку.
— В чім річ?
— Наш приятель не в гуморі.— Це був голос сержанта Гонсалеса, але звертався він наче не до мене— скоріше перемовлявся з Гастоном.— Ми перебуваємо в моргу, Аресе. Приїздіть сюди. Хочемо вам дещо показати.
— Яку чортовину вигадали ви цього разу? — спитав я.
— За півгодини дізнаєтесь,— сказав він і почепив трубку.
Поклавши й собі трубку на важіль,
Затягнувшись сигаретою, я, не кваплячись, випустив дим. Потім відвернувся од вікна й обвів поглядом кімнату, що поринула у зеленуватий півморок від миготливого світла якоїсь неонової реклами. Сівши на край ліжка, знов затягнувся, відтак загасив сигарету в попільничці.
«Знову мрець,— мовив до себе.— Хто на цей раз? Коли б тільки ці поліцейські нишпорки не були такі потайні...»
Захопивши плащ, вийшов у коридор. Продовжуючи чортихатися, я спустився сходами до вестибюля. За стойкою спав портьє. Нічний сторож, сидячи на дивані, спостерігав струмені дощу. А на іншому сиділи, посміхаючись, Гастон і Гонсалес.
— Ми знали, що ви підете через цей вихід, Аресе... аби вирушити до моргу, певна річ.
— Що скоїлося?.
— Самі побачите.
Я вдягнув плащ і вийшов слідом за ними на вулицю. У моргу пройшов за Гастоном крізь двері, які охороняв поліцейський. Гонсалес ішов за мною. У величезному холодному залі ми пройшли кілька кроків. Гастон зупинився перед одним із столів на колесиках і рвучко зняв простирадло з трупа. Я подивився. Якщо Гастон сподівався що-небудь вивідати з моєї реакції, то його спіткало серйозне розчарування. Жоден м'яз обличчя мого не здригнувся. Втім, фізіономія цього чоловічка ні про що не нагадувала мені: я ніколи його не бачив. Проте щось невловиме здавалося мені в ньому знайомим.
— Хто це? — спитав я, підвівши погляд.
Гонсалес зітхнув. Губи його скривилися в іронічній
гримасі. Гастон же підозріло позирав на мене.
— Гаразд... гаразд, Аресе.
Я знову подивився на спотворене обличчя карлика. Його застиглі риси були забруднені. В різних місцях у його шкіру вкраплено щось подібне до суміші крові й багна — видовище зловісне й огидливе.
— Хто це? — повторив я.
Нікотрий із них не вимовив і слова, наче обидва оніміли.
Тільки глузливо та багатозначно обмінювалися поглядами й після кожного такого погляду осудливо позирали на мене. Я втомився від того.
— До бісового батька вас усіх! — загорлав, показуючи їм спину.
— Ви арештовані, Аресе,— промовив Гастон.— Ані кроку з місця!
Я оглянув цей зловісний холодний зал. На інших столах також лежали трупи померлих не своєю смертю...
Я обернувся до поліцейських.
— Ви вбили його, Аресе.
Я трохи відступився, щоб мати змогу дивитися їм просто у вічі.
— То, виходить, це я його вбив, еге?
Відповіді не було; вони не зводили з мене очей, мов закам'яніли.
— Навіщо ж я його вбив?
— Із-за поділу здобичі,— відповів Гастон.
Я показав їм одразу всі свої зуби — надто просто все в них виходило.
— Ось тобі й маєш, дивіться, як легко!
— Ваша іронія непереконлива, Аресе.— Гастон поставив пістолет на запобіжник і сховав його.— Попервах він збирався уколошкати вас і тільки через випадковий збіг обставин не здійснив цього. Потім ви його порішили. Цілком логічно, ми цього й чекали.
— А, то ви шукаєте козла відпущення!