Загибель Уранії
Шрифт:
— Гм… — прошепотів Айт. — І продав він сина… А чи мав він його?
Промайнула думка про те, що Псойс забрав з собою в могилу такі таємниці, яких не розкриєш нізащо. Можна бути схожим на нього, наслідувати його голос, ходу, але ці зовнішні ознаки аж ніяк не розкривали єства служника містера Кейз-Ола.
То чи ж мав Псойс хоч якесь особисте життя?
Айт ще й ще раз пробігав очима сторінку «Книги Святого Закону», щоб збагнути потаємний зміст думок старого лакузи.
Постривай… А чи ці рядки справді підкреслив Псойс?
Та вже в наступну
«Так… так… — міркував Айт. — Хтось зайшов сюди вчора чи сьогодні, знайшов і підкреслив рядки, які мали щось нагадати Псойсу… Що саме?»
Айт гортав книгу, доки не відшукав сторінки, припорошені пилом. І там йому відразу впали в око слова: «І сказав він, коли його вели на страту: — Боже, зроби так, щоб мій рід не загинув — віддай моєму синові ті роки, які ти забрав у мене…»
— Цікаво… Цікаво… — мимрив Айт. — Знову згадка про сина… «На страту», очевидно, слід розуміти як «на операцію».
Він інтуїтивно відчував, що ухопився за кінчик дуже важливої ниточки, але куди вона приведе — ще не міг збагнути. Ясно було тільки те, що таємниця старого Псойса відома ще комусь.
Айт облазив усі закапелки своїх покоїв, шукаючи відповіді на запитання, проте не знайшов нічого вартого уваги і ліг спочити.
Ще два місяці тому каторжник БЦ-105 з трепетом мріяв про ту хвилину, коли потрапить, зрештою, до палацу Кейз-Ола і задушить свого ворога власними руками. А зараз він холодний і спокійний.
Ні, зненависть не зникла. Спочатку вона вирувала фонтанами полум'я, потім плюскотіла в грудях важким розтопленим металом і перетворилася, нарешті, в пружне, загартоване лезо ножа.
Так, Айт міг би знищити Кейз-Ола хоч сьогодні. Ось — пістолет, з яким камердинер не розлучався ніколи. Але хіба це кара? Треба знайти таке покарання, щоб кожна хвилина життя стала Кейз-Олу мукою!
Айт мимоволі згадав судовий фарс, який викреслив його з числа живих. О, ті судді вирішили покарати якнайдошкульніше! Вони знали, що каторга страшніша за миттєву смерть на електричному кріслі!
Так, Айт організував замах на Кейз-Ола, але не зізнався в цьому. А єдиний свідок був разом з тим і зброєю, яка мала знищити трильйонера. Свідок, поблискуючи полірованим металом, стояв нерухомо протягом усього судового засідання і зірвався з місця, аж коли настав час давати свідчення.
Хоч якими сумними були ці спогади для Айта, він посміхнувся. «Молодець, «Месник»! Ти перевершив усі сподівання!»
То була справді хитромудра помста — нацькувати на Кейз-Ола того, хто мав стати його оборонцем і захисником — механічного слугу.
Мабуть, Кейз-Ол уже бачив, що Псойс довго не протягне, тому замовив собі робота-автомата, який скорявся б словесним наказам.
Чотири групи інженерів Інституту автоматики сконструювали для містера Кейз-Ола аж чотири механічних слуги. Після найсуворіших випробувань найдосконалішою була визнана конструкція молодого
Його «М» — «Мислитель» офіційно, а насправді «Месник» — був покірним, як дитина, і лагідним, як телятко. Метал — мертвий. Метал не може відчувати, вболівати, співчувати. Але Айтові часом здавалось, що в електронному мозкові його «М» вже зароджуються справжні людські думки, справжні хороші поривання.
— «Ем», іди сюди, — кликав Айт.
І робот, обережно переставляючи важенні ножища, підходив і легенько торкався руки: прийшов, мовляв.
— Сідай, «Ем»!
Робот приносив стілець, сідав на нього повільно, немов боявся щось розчавити. Але то була тільки імітація руху людини — в такій самісінькій позі «Ем» лишався і тоді, коли стілець забирали.
— Мені тоскно, «Ем»!
Зітхаючи, робот підсувався ближче, сумно схиляв свою незграбну металеву голову і починав тихо розповідати про далекі-далекі незнані країни, де немає нещастя і лиха. З динаміків робота лунав записаний колись давно, ще на примітивному магнітофоні, голос матері, яка розповідала цю казочку Айтові-дитині. Слухаючи робота, Айт відчував, що йому перехоплює подих, а на очі навертаються сльози.
— «Ем», помстись за все!.. Помстись!
Робот замовкав, повертав до нього голову, ніби й справді прислухався, запам'ятовував усе почуте, щоб пізніше помститись на всю потужність своїх електромоторів.
Ні, він був неживий, отой «Ем», і йому було цілком байдуже, які та чиї накази виконувати — аби тільки мікрофони сприйняли відповідний сигнал-команду. Але «пам'ять» він мав досконалу: на барабанах його «мозку» було записано стільки, що конкурувати з ним міг не всякий мозок живої людини.
І ось вранці того дня, коли «Месника» мали забрати до палацу містера Кейз-Ола, на ці барабани поруч магнітофонних записів усіх можливих команд, які зволить подати трильйонер, ліг короткий сигнал: «Дія!»
Досить було б Кейз-Олу промовити перед роботом хоч слово — і автомати спрацювали б в одному, цілком певному напрямку: «Ем» кинувся б на трильйонера і розчавив би у своїх обіймах.
Мабуть, так і сталося б, якби Айт був хитрішим, а Кейз-Ол — дурнішим. Але трильйонер не хотів рискувати життям при зустрічі з неперевіреним слугою. Він наказав увімкнути магнітофон: хай для експерименту машина командує машині.
І машина скомандувала. «Месник» кинувся на неї і роздушив її стальними лапами…
А наступного ранку розпочався суд над Айтом. Його помічники з інженерної групи не тільки не пробували рятувати свого товариша, а, навпаки, топили його. Та він і не ображався: що ж, вони захищали свої шкури.
Свідок «Ем» стояв у стальній заґратованій камері, бо судді побоювалися, щоб він не вчинив бешкету і не повбивав їх… Дурні! «Ем» знав тільки одного адресата своєї нестримної ненависті. Та він «пам'ятав» ще одну команду, смертельну для існування його як найскладнішої електронно-обчислювальної злагоди: «Загинь, «Ем»!»