Загибель Уранії
Шрифт:
— Але ж, ясновельможний… — Мей слухняно сіла, зіщулилась. — Але ж я хочу жити!
Кейз-Ол засопів і одвернувся.
— Я приймаю вашу пропозицію, Царице краси! — глузливо сказав король хімії. — Однак чи стверджує містер Кейз-Ол роз'яснення про гарантії?
І Кейз-Ола, і Мей обмацували чотири сотні очей. Була в цих поглядах смертельна тоскнота, тваринний жах, жагуча зненависть, полохливе сподівання. Кожен з наймудріших міг би заприсягтись, що Кейз-Ол, як досвідчений режисер, розподілив ролі заздалегідь і випустив на сцену коханку саме тоді,
— Я повторюю своє запитання, — наполягав король хімії. — Чи справді можна розрахуватися векселями?
— Так! — сухо відповів Кейз-Ол.
— В такому разі, прошу вважати за мною сто акцій.
— За мною теж, — неквапно сказав король харчової промисловості.
Кейз-Ол переміг. Досить було цим двом погодитись, щоб іншим не лишилося нічого іншого, як піти слідом.
Але Айт уже не слухав тоскної переклички голосів. Усе глибше засовуючи руку до кишені, він дивився в дзеркало на тих двох, що сиділи перед ним.
Вирок проголошено. Син професора Лайн-Еу вкоротив собі віку, коли його атомна бомба знищила сто тисяч чоловік. Ти, жінко, довідалась зараз, що наміряються знищити усе людство, і тебе стурбувало тільки те, як добути акцію для власного порятунку…
Повільно зводиться пістолет у кишені Айтового комбінезона. Витягти його ніколи та й не варто: дуло майже впирається в спину Мей.
У дзеркалі видно її всю. Вона навіть не підозрює, що смерть стоїть за плечима. Ой, як хочеться вигукнути зараз: «Я — Айт. Ти загинеш од моєї руки!»
Айт заплющив очі і натиснув на гашетку.
Минула секунда, друга… Пострілу не було.
Страшна спустошеність заповзла Айтові в душу. Доля? Не судилось? Але як це могло статись? Адже він сам перевірив усі набої.
…А з далекого-далекого лунали тоскні голоси:
— Мені п'ять акцій…
— Мені три…
Завершувалася чорна справа організації змови проти всього людства.
Серед вовків
На канапі лежить старий зморшкуватий чоловік. Голова в нього лиса, мов коліно. Чоловік дихає повільно, хрипко, хапається подеколи за груди жовтою кістлявою рукою, немов хоче скинути геть якийсь тягар. Але задуха минає, і рука кволо падає на подушку.
Важко дихати, важко думати. Голову пече вогнем…
Ні, це не од старості. Просто Айт надто перехвилювався. Все навколо стало тоскним і безперспективним. А власне життя — нікому не потрібним, зайвим.
В ту мить, коли Айт досягнув своєї мети, він зрозумів, що гнався за привидом. Можна вбити Кейз-Ола і Мей, але лишаться двісті наймудріших, лишиться поліція і військо, лишиться Уранія. І ті три тисячі триста атомних і водневих бомб, що стоять на стартових злагодах у підземних сховищах, зринуть у свій останній смертоносний політ не завтра, так післязавтра.
Можна забити ватажка зграї, але зграя лишиться, її одразу ж очолить інший. Забити всіх — не вистачить сили. На зграю потрібна облава — спільна боротьба багатьох людей. А це і є той шлях, яким свого часу відмовився
Він підвівся, взяв з тумбочки пістолет, витяг обойму. Десять жовтих циліндриків — десять смертей.
Айт загнав у ствол патрон, приставив пістолет до скроні. Згадалось Лайнове: «Ви повинні перетяти шлях війні!» Яке безглуздя! Одинак може погубити мільйони. Одинак може винайти атомну бомбу. Але знищити її самотужки він уже не зуміє. Тож загинь, друже Айт! Ти збочив з вірного шляху.
Айт натиснув на гашетку… Легенько клацнуло, та й годі.
«А, то знову — доля?!» — Айт гарячково замінив патрон, клацнув ще раз…
Той самісінький результат.
«Постривай, постривай!.. — Айт схопив ніж і почав копирсатися в патроні. — Куля є… Порох є… А пістон?»
Старий шпурнув ніж на канапу і раптом зареготав:
— Який ти дурний, друже Айт! Який ти тільки дурний! «Доля!» «Судилося!» Тьху!
Так, самогубство відбулося, хоч пострілу й не пролунало. Айт знищив у собі того, хто не хотів жити. А той, що лишився, зараз торжествував, зловтішався.
Айт зібрав патрончики, зважив їх на руці.
«Присягаюсь! — промовляв він у думці. — Присягаюсь пам'яттю батька й матері, пам'яттю тих, що загинули в Уранії, зробити все можливе, щоб перетяти шлях війні!..»
Смерть була справді близькою. Тупий удар кулі, останній сплеск болю навряд чи додали б щось до пережитого Айтом. І тепер його вже ніщо не лякало.
Одинак? Якщо одинак не може перетяти шлях атомній бомбі, то він може влаштувати її вибух в Уранії!
«Так, так! — Айт замислився на мить, потім хихикнув єхидним смішком Псойса. — Прошу, панове наймудріші! Це буде надзвичайно ефектна картина — колективна загибель мільйонерів Монії!»
Мета, яка поблякла годину тому, тепер спалахнула перед Айтом у новому, яскравішому світлі. Його особиста ненависть до Кейз-Ола переростала в ненависть до цілого класу.
«Так… так… — міркував Айт. — Отже, треба не вбивати містера Кейз-Ола, а підтримувати до часу. І вас також, шановна Царице краси!»
Він гадав, що з Мей покінчено назавжди. Але новий Айт, той, що вижив після духовного самогубства, чіплявся за світлі спогади минулого.
«Може, Мей зовсім не винна? Може, і вона опинилася тут тільки для того, щоб помститись Кейз-Олу? І, може, це вона замінила набої в пістолеті Псойса та підкреслила рядки в його «Книзі Святого Закону»?»
Айт уже не припускав, що тільки йому одному належить право помститися Кейз-Олу, і хотів би виправдати ту, яку, незважаючи ні на що, любив гіркою, зненависною любов'ю. Проте все говорило проти неї.
«Хто ж тоді отой незнайомий друг чи ворог? — заклопотано думав Айт. — Може, Свайн?»
Це припущення було вірогідніше. Айт не міг забути того багатозначного погляду, яким обмацав його цей лакуза під час розмови про Нараду наймудріших.
— Гаразд… Випробуємо… — промимрив Айт. Він запхнув патрони до кишені, поклав на стіл пістолет і натиснув кнопку з написом «Свайн».