Запізнілий цвіт валінурії
Шрифт:
ГОЛОС НІНИ. А інші, так би мовити, сучасні герої — Ірина, Олександр Іванович, директор інституту анабіозу… Де вони? Що з ними?
ГОЛОС ГАРКУНА. Живі, здорові, ходять між нами, працюють… У кожного свої справи, свої клопоти.
ГОЛОС НІНИ. Ви зустрічалися з ними після повернення звідти?
ГОЛОС ГАРКУНА. Аякже. Зустрічався, розповідав про все. Не вірять. Мовляв, повештався десь по світах, а потім повернувся і верзе казна-що. Як ти їх переконаєш?.. Наприклад, з Іриною Матвіївною зустрічався кілька разів, тепер вона уславлений хірург, кандидатську
ГОЛОС НІНИ. Ніна. Ніна Андріївна Заліська. А один мій співробітник, Славко Однорічко, чомусь називає мене Офелією. Це прізвисько прилипло до мене, наче так і треба, і мені приємно, що маю такого двійника, нехай і літературного. Офелія… Розумієте, яка це честь?
ГОЛОС ГАРКУНА. Велика, що й казати. І справді, ви маєте щось спільне зі своїм літературним двійником. А у вашого співробітника гарне асоціативне мислення, і закоханий він у вас, мабуть, по самі вуха.
ГОЛОС НІНИ. Де це ви взяли?
ГОЛОС ГАРКУНА. Всі закохані бачать свою обраницю як не Джульєттою, то Офелією. Не назвав же він вас якоюсь там Андромахою чи Прозерпіною. Та й, правду сказати, ім’я Офелія вам більше пасує, ніж Ніна. Але хіба знати вашій мамі, коли ви народилися, що її дочка буде більше схожа на Офелію, аніж на Ніну. Тож з вашого дозволу я теж буду звати вас Офелією. Можна?..
ГОЛОС НІНИ. Будь ласка.
ГОЛОС ГАРКУНА. А ваш співробітник, мабуть, кмітливий хлопчина і має смак. Знає, чим взяти. Як, кажете, його звати?
ГОЛОС НІНИ. Станіслав Однорічко.
ГОЛОС ГАРКУНА. Стривайте, стривайте… Футуролог?.. Прогнозист?
ГОЛОС НІНИ. Ви з ним знайомі? Як?
ГОЛОС ГАРКУНА. Багато знатимете, швидко постарієте. А Офелія для людства мусить бути вічно молодою. Ось так, люба моя принцесо. Офеліє… Ви працюєте у футурологічному інституті?
ГОЛОС НІНИ. Ні. Навчаюся в університеті й працюю у футурологічній бібліотеці.
ГОЛОС ГАРКУНА. Це що на вулиці Жюля Берна?
ГОЛОС НІНИ. Так. Ви б завітали коли-небудь до нас. Будемо дуже раді. У нас чудовий колектив.
ГОЛОС ГАРКУНА. Завітаю колись. Чого б і ні. У нас знайдеться, про що поговорити.
З магнітофонної плівки почувся телефонний дзвінок, і голос Гаркуна урвався. Потім після паузи почулося: “Перепрошую, Ніночко. Алло! Хто?.. А, це ви? Добридень, добридень… Усе в нормі, у формі… Догравати? Нічию пропонуєте?.. Е ні, дорогенький. Так діла не буде… Цієї партії я вам не подарую… Бач, до чого додумалися… Нічия… Отже, через десять хвилин… Де?.. Гаразд… Іду. Шахи я візьму свої. Домовилися…”
— Оце і все, що я встигла з ним поговорити й записати. — Ніна скрушно
Магнітофонна плівка все ще розкручувалася. По паузі знову почувся голос Гаркуна:
“Що вдієш! Треба йти. Ви вже даруйте мені, люба Офелійко. Я йому покажу нічию. Ич, який прудкий! Та ви не ображайтеся, заходьте до мене частіше. Мені приємно з вами розмовляти. Поважаю вдумливих слухачів. І взагалі, дивлюся на вас і ніби власну молодість переживаю. Обов’язково телефонуйте, заходьте. Ви в шахи граєте?”
ГОЛОС НІНИ. Ми з вами якось уже змагалися. Але нас було багато, ви, певне, мене не запам’ятали.
ГОЛОС ГАРКУНА. Он як! Ну і чим закінчився наш двобій?
ГОЛОС НІНИ. На тринадцятому ході я отримала мат.
ГОЛОС ГАРКУНА. Пригадав. Отже, ви і є оте зухвале дівчисько, яке завдало мені тоді скільки клопоту? Ви вже даруйте моїй неґречності. Я ніяк не міг поступитися. Така вже вдача. І, щоб не впасти у власних очах та заінтригувати вас, вибрав тринадцятий хід. А потім ще й заздалегідь клітинку визначив, у якій мусив бути затиснутий ваш король. Та про це я вже вам не оголошував. Отож заходьте, зіграємо ще.
ГОЛОС НІНИ. Зайду. Неодмінно зайду, Антоне Карповичу.
Ніна вимкнула магнітофон і закрила свою косметичку.
— А потім він узяв шахи і ми вийшли на вулицю. У скверику біля шахових столиків ми розпрощалися. Він галантно вклонився, поцілував мою руку і ще раз запросив заходити. Я пообіцяла, — примруженими очима Ніна подивилася на Станіслава: — Але звідки він тебе знає, Славку?
— Оце й для мене загадка, — сказав Станіслав. — Але ми її розгадаємо, Офелійко. Безперечно, з твоєю допомогою…
Щоденник Ілонки
Того дня професор Рос до інституту прийшов рано. Як завжди, заглянув до лабораторії. Був помітно схвильований. Навіть привітатися забувся.
— Ілонко, зайдіть, будь ласка, до мене. Сказав і пішов до свого кабінету.
— Що це могло означати? — запитала у Вілени.
— Не знаю, — знизала плечима та.
Ілонка поспіхом поправила зачіску й попрямувала до його кабінету.
— Можна?
— Заходьте.
Сидів замислений, механічно барабанив пальцями по столу, а погляд блукав десь далеко, не тут. Важко дивився перед себе і, здавалося, нічого не бачив. Густі зморшки наповзли йому на лоба, перекреслили глибокими звивистими лініями. Він ніби постарів за один день.
— Ви щось хотіли, Яне Романовичу?
— Так. Сідайте, — кивком голови показав на фотель.
Ілонка сіла.
Думки професора все ще блукали поза стінами кімнати. Мовчав.
— Слухаю вас, Яне Романовичу.
Він ніби тепер помітив дівчину, підвів голову.
— Як вам, мабуть, уже відомо, місяць тому в Інституті анабіозу група лікарів оживила прибульця двадцятого сторіччя Євгена Терена. Після оживлення йому зробили операцію. Рак печінки. Обидві операції пройшли успішно, хоч хворий ще не опритомнів. Завтра його передадуть до нашого інституту.