Запізнілий цвіт валінурії

Григоренко Анатолій Кирилович

За дорученням Ради медичних

та громадських організацій:

Директор Інституту анабіозу,

доктор біологічних наук професор

Я. Боровський.

Директор Інститу онкології,

доктор медичних наук професор

В. Колодний”.

Гарт закінчив читати і поклав аркуш. У

залі зчинився гамір. Присутні були заінтриговані несподіваним повідомленням. Після хвилинного розгублення посипалися запитання.

— Звідки цей лист?

— Як потрапив до нас?

— Хто ці люди?

— Де вони тепер?

Гарт не знав, кому відповідати.

— Заспокойтеся, зараз про все дізнаєтеся. Слово начальнику археологічної експедиції, яка веде розкопки у приміському лісі, Дельфу Рясту. Він ознайомить вас із своєю знахідкою. Прошу, добродію Ряст.

Помітно хвилюючись, Дельф вийшов за кафедру. Він детально розповів про те, як пощастило йому натрапити у підземеллі на дивне захоронення, про саркофаги, наповнені інеєподібною масою, і про документи, що лежали у скриньках.

— Де ці документи? — знову почулися голоси.

— Чи можна їх побачити?

— Прошу, — за Дельфа відповів Гарт. — Він передав до зали три металеві скриньки.

Одна з них потрапила до Роса. Професор із цікавістю роздивився її, потім зняв віко і обережно вийняв з неї папери, вкладені у невеличку шкіряну теку. Розгорнув і почав читати злинялі рядки машинописного тексту:

— “Євген Михайлович Терен.

Народився 1958 року. Батьки — селяни. Успішно закінчив середню школу. Потому — фізико-математичний факультет університету. Деякий час учителював. Вступив до аспірантури на кафедру обчислювальної математики. Під наглядом лікарів — з вересня 1969 року. Діагноз: рак печінки. Хвороба прогресує. Анабіозу підданий у травні 1970 року в непритомному стані. Під час операції марив…”

Крім цієї анкети, Рос уважно ознайомився з історією хвороби, а коли складав папери до скриньки, побачив на її дні ще один невеличкий аркуш. Дістав і, ледь розбираючи злинялі слова, писані швидким знервованим почерком, прочитав:

— “Любий Євгене!

Мені часто, так часто згадуєшся ти. І що далі, то частіше. Пощо так? Інколи я навіть заздрю тобі. Боже, що я пишу? Заздрю… Але від правди нікуди не втечеш. Мені заздрісно, що ти ще довго залишишся таким же молодим, двадцятип’ятирічним юнаком, яким я зустріла тебе і запам’ятала на все життя. А можливо — тому що… Тільки ні! Просто, як і кожна жінка, я, мабуть, старію.

Тепер у нас весна. Така ж буйна і розкішна, як тоді. Пам’ятаєш? Ішов перший громовий дощ. Густі краплі періщили по шибках і розпливалися по них цівочками. Сутеніло. Я тихо зайшла до палати. Ти лежав, надсадно зітхаючи. Я боялася обізватися. Потім ти почав нервувати, ображатися на лікарів, а відтак і на весь світ. Я хотіла заспокоїти тебе. Тільки чим я могла заспокоїти? Підійшла до ліжка. У тебе було бліде воскове обличчя, на якому жили, згасаючи, сині очі. Я зрозуміла: життя скоро покине їх. Власне, про це я знала раніше, хоч і не говорила тобі. Не ображайся. Так було треба.

Пам’ятаєш, я нагнулася і поцілувала твої губи. Ти

заплющив очі. Потім було щось гірке, неприємне. Відтоді твій погляд почав цуратися мене. Чому? Чому все так? Невже для щастя людині відпускається лише мить? А потім… Мені тяжко про це згадувати. Потім — ти нічого не пам’ятаєш. А для мене дійсність перетворилася в жахний сон: стишена метушня лікарів, консиліуми, анабіоз, склеп, підземелля… Не знаю, як я все пережила.

Тепер надворі знову весна. За вікном — дощ. Густі краплі порошать у шибку і розпливаються по ній прозорими патьоками. Наче сльози. Все так, як і тоді. І тільки тебе немає. Я сиджу і пишу лист, якому не потрібно адреси.

У ліжечку спокійно спить синок. Колись він підросте і запитає про татка. Що скажу йому?

Мій любий! Якщо тобі справді пощастить повернутися до життя, згадуй хоч інколи про нас, згадуй свого сина, якого тобі так і не довелося побачити. А може… може, ще колись у майбутньому ви з ним… Тільки — ні! Я не вірю у дива.

Цілую. Навіки твоя

Ірина.

Р. S. Минуло ось уже два роки, як ти лежиш у цьому склепі. Я проникла сюди таємно, щоб ще хоч раз подивитися на тебе і, можливо, востаннє попрощатися. Мені стало моторошно. А сина я назвала твоїм іменем. У нього шовкове русяве волоссячко і твої сині очі.

Прощай…”

Рос ще раз перечитав листа, намагаючись уявити жінку, що писала його, жінку, якій випала така невтішна доля. Він бережно склав папери у скриньку, і вона з рук у руки помандрувала по залі. Задумався над прочитаним.

“Все це так. Але чому у паперах немає основного? З них не можна дізнатися, як цей Терен ставився до інших”.

— Артеме Павловичу, — звернувся до Гарта, — чи є якісь психометричні характеристики цих людей?

— На жаль, немає.

— Отож, окрім історії хвороби та скупих біографічних даних, ми нічого не знаємо про них. Які риси характеру, які норми поведінки, переконання? Чи відповідатимуть вони сучасним? — занепокоївся Рос.

— Я сам про це думав, — відповів Гарт. — Це проблема проблем, розв’язати яку ми зможемо тільки тоді, коли оживимо і вилікуємо прибульців. Безперечно, якщо це нам пощастить зробити. Досягнення сучасної медицини дають змогу нам довести до кінця експеримент, розпочатий далекими пращурами. Зрештою, це наш обов’язок; і від того, як ми поведемося з ними, залежить вартість нашої совісті.

— Згоден, Артеме Павловичу, — підвівся відомий історик цивілізації Арсен Осей. — Але зрозуміле й занепокоєння професора Роса. Справді, чи зможуть люди минулого жити нормально в нашому суспільстві? Адже між ними і нами — прірва п’ятсот років. За цей час світ докорінно змінився. Змінилася й людина. Ми знаємо, що п’ятсот років тому розвиткові індивідуума надавалося значно менше уваги, ніж нині. Тоді всі зусилля були спрямовані на розв’язання технічних проблем. До того ж війни, кровопролиття, глобальні непорозуміння… Коли хочете переконатися в цьому — будь ласка… — Осей натиснув кнопку на столі. — Послухаємо, що скаже з цього приводу робот-інтелектуал Ро-81. Скажи, Ро, які основні проблеми розв’язували земляни у вісімдесятих роках двадцятого сторіччя?