Запізнілий цвіт валінурії

Григоренко Анатолій Кирилович

— То я вже йду.

— Йди, Славцю, йди. Підготуй Шатрова. Вам доведеться таке почути… таке… — Ніна розвела руками й затріпотіла розчепіреними пальцями. — Словом, сенсація…

Шатров розмовляв із Станіславом, коли Ніна, причинивши двері його кабінету, прилаштувалася за столом і почала налагоджувати свою косметичку.

— Детектив-самоук, — кивнув на неї Шатрову Станіслав. — Як у кіно.

З косметички почувся тріск, якесь шаркання, потім глухий невиразний чоловічий голос.

— Це він, — сказала Ніна. — Гаркун. Наш уславлений вуличний шахіст.

ГОЛОС ГАРКУНА. Якщо вже ми заговорили про щастя, хочете, я розкажу вам одну цікаву притчу?

ГОЛОС НІНИ. З великим задоволенням.

ГОЛОС ГАРКУНА. Свого часу, мила моя принцесо, чоловік і жінка стали перед божим престолом, щоб попросити собі нової ласки. Першим заговорив чоловік і побажав отримати неоціненне достоїнство — мудрість. Його прохання задовольнили. Потім підійшла жінка і, розміркувавши, що вона не голова і не ноги, а обличчя, із зворушливою усмішкою попросила божого майстра наділити її вродою. “Бути по-твоєму, — мовив великий отець небесний, — бути тобі

вродливою, але сплачуватимеш ти за це слабкістю”. Обоє відійшли від престолу вдоволеними. Дійшли слухи про це до Фортуни, і розгнівалася вона, вважаючи себе ображеною, що ті не згадали про удачу, щастя. “Поживем — побачим, — сердито сказала вона. — Цікаво, чого досягнуть ті нещасні — він із своєю мудрістю, а вона зі своєю вродою, якщо в обох не буде ні удачі, ні щастя. Тож нехай знають: віднині я оголошую війну і мудрості, і вроді. Що-що, а це я вже зумію зробити — не бути йому щасливим і їй розумною”. З того дня, кажуть, людям ученим і розумним немає щастя: ніщо їм не вдається, ніколи їм не щастить, зате щасливі — дурні, блага і нагороди — невігласам. Якщо немає у людини щастя, не допоможуть їй ні знання, ні багатство — ніщо не допоможе. А для жінок з того часу припасувалася приказка: “Дурненька — вродливенька”. І хай ти будеш сонцем вроди, без щасливої зірки загинеш. Ось така притча, люба моя принцесо. І так воно було чи ні, але в житті часто трапляється саме так. По собі знаю…

ГОЛОС НІНИ. Як же ви спізнали на собі дію цієї притчі?

ГОЛОС ГАРКУНА. Слухайте. Може, хоч ви зрозумієте мене. А то — кому не розповідай — як об стіну горохом. Не вірять, і край. Ще й підсміхаються. І я перестав про це згадувати. Отже, почну все по порядку. Працював я тоді в науково-дослідному інституті анабіозу. Саме група вчених та лікарів, яку я очолював, удостоїлася честі провести той експеримент, про який ми пізніше писали разом із Олесем Козирем у своїй повісті і який свого часу облетів увесь світ. Роботи було багато, ми тижнями не виходили з інституту, відчувалася перевтома, та нам було не до неї, адже такий експеримент ставився вперше і нам потрібно було все продумати, врахувати кожну дрібницю: від цього залежала доля людей, отих трьох приречених. І ми старалися. А потім, коли все влаштувалося, коли саркофаги з морозильниками було замуровано у підземеллі інституту, нам дихнулося вільніше і ми вперше мали змогу скористатися вихідним, виїхати на природу по гриби. Тоді я був запеклим грибівником. Можливо, залишився б ним і досі, якби не той випадок. Пам’ятаю як зараз, 15 вересня рано-вранці ми виїхали автобусом і близько десятої були вже в лісі, місця ми ці знали, грибів там, скажу вам, хоч греблю гати. У мене тут були свої заповітні галявини, і я, не зволікаючи, відразу ж поспішив до них, домовившись із колегами зустрітися о п’ятнадцятій годині тут, біля автобуса. Сироїжок я не збирав, а тому попрямував через сосняк і заглибився у мішаний — дуб з березою — ліс. За якихось дві години набрав кошик бабок і кошик білих. Сонце почало припікати, ранкова прохолода поступилася місцем паркій спеці, і я, притомившись, вирішив зробити перекур. На сонці, що пробивалося крізь віття дерев, мене розморило, і я заснув. Спав, мабуть, не довго. Розбудив мене дятел, що довбав кору сосни над головою. Я сів, протер очі, дивлюся, а з поля, що проглядалося з лісу, йдуть якісь люди. Троє. Спершу я подумав, що то наші грибівники шукають мене, почав гукати: “Агов! Я тут!” Вони й попрямували до мене. Дивлюся — ні, не наші. Одяг на них якийсь химерний: скафандри, шоломи з відкритими, ніби дверцята, стулками для обличчя. “Мабуть, льотчики, — подумав я. — Ті, що гербіциди по полях розсівають, шкідників нищать”. Підійшли. Привіталися. Показав я їм свої трофеї. Вони подивилися, перезирнулися між собою. А потім один з них, високий бородань, каже: “Ходімо з нами, ось тут недалечко, на сусідній галявині грибів тих… Хоч граблями загрібай. Іди, покажемо”. Я пішов за ними. Через перелісок вийшли на галявину. Дивлюся, а там під кущами виблискує проти сонця якась чудернацька штукенція. Ракета не ракета, але й не літак. Не знаю, як вам і пояснити, що вона собою нагадувала. Якась громіздка напівсфера з безліччю пружних відростків, що, наче щупальця спрута, обмацували простір. Та тоді, правду сказати, мені було не до того, щоб роздивлятися, бо я таки добряче злякався. От тобі й гриби!.. “Невже інопланетяни?” — подумав я. А бородань підійшов ближче, взяв за руку, ніби обценьками стиснув, і так спокійненько питає: “Що, Антоне Карповичу, анабіозом займаємося? Експериментуємо на живих людях?” І позирнув на мене так, ніби до кісток вогнем пропік. Тут у мене зовсім душа в п’яти опустилася. Я остовпів, не знав, що сказати, а він вів своєї: “А знаєте, чим отой експеримент закінчився? Не знаєте? Отож-бо. Хочете, ми влаштуємо вам зустріч з вашими пацієнтами уже там, на тому-світі, куди ви їх спровадили? Не хочете? Воно й не дивно. Краще спровадити туди інших, а самому спокійнісінько гриби збирати… Гарно придумано”, — засміявся надривним сміхом.

ГОЛОС НІНИ. А звідки ж вони дізналися, хто ви?

ГОЛОС ГАРКУНА. Не збагну й досі. Але ж дізналися… “Хто ви такі, що вам від мене потрібно? Облиште свої недолугі жарти”, — я хотів вивільнити руку, але бородань тримав її міцно. Тут підійшли й інші, взяли мене попідруч і, підштовхуючи в спину, потягли до своєї машинерії, яка вибивала очі гострим металевим блиском. Гриби мої розсипалися, я почав кричати, кликати на допомогу. Але мене ніхто не почув, ніхто не обізвався. Відкрили люк, втиснули всередину.’З переляку я навіть не розгледів, що там було. Пам’ятаю тільки, що каюта, до якої я потрапив, була просторою. Після лісової задухи дихалося там легко. Я нарешті збагнув, що це не сон і не жарти. “Так і є. Інопланетяни”, — знову подумав я. Треба було щось робити, але що саме — я не знав. У фантастичних романах я читав про те, як іноді інопланетяни забирали із собою землян, і там майже завжди вони зображалися якимись потворами, а тут — такі собі люди як люди, вони нічим не відрізнялися від мене. Та і до чого тут фантастика? Адже я жив у реальному світі, займався цілком реальними земними справами — і на тобі… Якісь недоречні жарти…

ГОЛОС НІНИ. Антоне Карповичу, невже й справді вони нічим не відрізнялися від нас?

ГОЛОС ГАРКУНА. Кажу ж нічим. Люди як люди. Але слухайте далі. До мене в каюту крізь люк протиснулися ті троє. Бородатий підійшов до стіни, натиснув на якусь кнопку, стіна розсунулася. Він пірнув у чорну дірку, через хвилину-другу з’явився знову, несучи під рукою скафандр. “Одягніть! — наказав, поклавши скафандр на підлогу. — І приготуйтесь до подорожі. У нас залишається мало часу”. Мене швидко роздягли, облили одяг якоюсь рідиною, і він розчинився, випарувався через люк, наче його й не було. Моє тіло теж оббризкали чимось пахучим і холодним, а потім обмундирували

в скафандр, на голову наділи шолом, вмостили у фотель, в якому я зручно напівлежав, руки й ноги прив’язали до спеціальних поручнів. “Так буде краще, Антоне Карповичу, — сказав бородань. — Відпочивайте, почувайте себе як удома і не турбуйтеся. З вами нічого не станеться. Ми за вас відповідаємо головами. Все. Щасливої дороги”. І зникли. Я залишився сам. Невдовзі люк зачинився, фотель піді мною здригнувся, легенько завібрував, мої скроні щось стиснуло, я заплющив очі й далі не пам’ятаю нічого. Не знаю, скільки минуло часу, а коли отямився, побачив ту ж саму галявину в лісі, тільки дещо просторішу, дерева стояли тепер далі, утворивши півколо, що двома кінцями виходило у відкритий простір поля, на якому тужавими сплесками хвиль вітер гнав до обрію золотаве колосся пшениці. Я лежав на траві під розлогою старезною сосною в оточенні незнайомих мені людей, що з цікавістю розглядали мене, немов якусь викопну доісторичну істоту. “Де я, що зі мною діється?” — запитав у них, намагаючись осмислити все, що сталося. “Нічого особливого, — підійшов ближче бородань. — Ви потрапили всього-на-всього у XXV сторіччя. Не втомилися, мандруючи в часі?” Почував я себе добре, наче після міцного сну, але незрозуміла тривога охопила все єство, я тримався непевно, не знав, вірити чи ні словам бороданя, бо все це було схоже на якусь незрозумілу гру. Корабля, в який мене затягли, не було й близько. Моє тіло обтягав не зовсім зручний скафандр. Я звівся на ноги, ступив крок, другий. Ні, все гаразд, час кінчати з цією химерією та йти на розшуки своїх, а то ще, чого доброго, поїдуть без мене, і тоді спробуй дістатися з цього лісу — рейсові автобуси звідти не ходили. “Ось що, дорогенькі мої, — звернувся до людей, — пожартували, й досить, мені пора збиратися додому, поки не пізно”. — “Ніхто з вами й не думав жартувати, — знову озвався бородань, — але ви не хвилюйтеся, все буде гаразд, шановний Антоне Карповичу. Скидайте скафандр та перевдягніться ось у цей костюм. — Він поклав переді мною світлий старанно випрасуваний костюм, легку сорочку і новенькі черевики. — Приведіть себе в порядок і ходімо з нами. Автобусів у нас немає, до міста полетимо дещо незвичним для вас транспортом — геліобусом. Там на вас чекають”. — “Що?” — все ще не вірив я у примхи долі. Та що вдієш… Довелося повірити.

ГОЛОС НІНИ. Неймовірно.

ГОЛОС ГАРКУНА. От бачте, і ви починаєте сумніватися в правдивості моєї розповіді. Отак усі. Думають, що я вигадую, фантазую або несповна розуму. А для мене, вже тепер, нічого незвичайного немає. За 500 років після нас люди навчилися долати час, і їм не становило ніяких труднощів потрапити в той час, який їм був потрібен. Та я це зрозумів пізніше, коли пожив серед них. А тоді я й сам не вірив у це, думав, що завезли мене кудись на іншу планету — таким усе було незвичним, хоч пізніше дедалі більше переконувався, що я на цій таки нашій землі, у рідному місті, хоч воно невпізнанно змінилося, і тільки старовинні пам’ятки архітектури нагадували, що це воно, місто, в якому я народився і прожив тридцять п’ять років.

ГОЛОС НІНИ. Цікаво, який вигляд мало наше місто там у майбутньому?

ГОЛОС ГАРКУНА. Довго розповідати, моя люба принцесо. Але в загальних рисах воно описане в нашій повісті. Ми намагалися нічого не вигадувати — писали про те, що бачили. Вразила мене приземленість архітектури, довершеність ансамблів, транспорт, урівноважений ритм життя — без зайвої метушні та напруги. Тиша, спокій…

ГОЛОС НІНИ. Антоне Карповичу, а що ви можете сказати про свого співавтора Олеся Козира?

ГОЛОС ГАРКУНА. Познайомилися ми з ним уже там, в ізоляторі, куди нас спровадили в перші дні перебування між людьми XXV сторіччя, або в суспільстві Космічної єдності, як вони його називали. Потішний чолов’яга. Але то окрема розмова. Ми разом проходили карантин, нам робили різні там прищеплення, словом, все як належно. Там ми і подружилися, про всяк випадок обмінялися адресами, адже ніхто з нас не знав, що чекає на нас завтра і чи зійдуться ще наші дороги, хоч нам гарантували повну безпеку і повернення додому. Він не з нашого міста, мешкає у курортному приморському містечку, тож після повернення запросив мене до себе погостювати, відпочити, оздоровитися. Я поїхав. Ми довго бродили берегом моря, купалися, смагли на південному сонці, вели безклопітне життя, згадуючи наші незвичайні мандри. Саме тоді й виникла ідея написати повість, аби розповісти людям про все, що ми знали. І ми її написали.

ГОЛОС НІНИ. У вашій повісті під заголовком стоїть слово “меморабілія”. Це що, жанр?

ГОЛОС ГАРКУНА. Це чомусь нині незаслужено забутий вид літератури. Власний переказ із чужих слів. А ми й писали, так би мовити, з чужих слів, оскільки користувалися щоденником Ілонки, записами Терена (нам подарували по примірнику, коли ми поверталися додому), використовували розповіді людей, з якими доводилося зустрічатися, і певно ж, у нашій повісті не обійшлося без авторського “ми”. Але власної вигадки, домислу там мало. Ми намагалися дотримуватися достовірності.

ГОЛОС НІНИ. Ви хочете сказати, що все написане вами — правда, а герої мають своїх прототипів?

ГОЛОС ГАРКУНА. Стверджувати, що все написане нами — правда, не можна, бо ми не знаємо наскільки правдиві першоджерела, якими користувалися. Але те, що бачили самі, відповідає дійсності в міру того, як ми зуміли її відтворити. Та й що таке художня правда? Це достовірність, яка за певних умов може стати дійсністю. І не більше. А герої наші — конкретні люди. З цілком зрозумілих причин ми змінили їхні імена та прізвища. Інакше нам не уникнути б халепи. Адже ще й досі живі люди, котрі знали тих трьох пацієнтів, яких ми піддали анабіозу, та і вони ще й досі лежать у своїх морозильниках, дочікуючись слушного часу. Що з того вийшло, знаємо лише ми з Олесем Архиповичем, та, власне, ми й повість писали для того, щоб попередити людей про долю тих трьох нещасних, але, бачте, нам ніхто не повірив, сприйнявши наше письмо за вигадку. Що ж. Людям властиво сумніватися. А тут ще й випадок неймовірний, то як не засумніватися. Та ми свою місію виконали: розповіли про те, що довелося спізнати, побачити, почути волею випадку. Думаю, саме з цією місією ми й побували там, у людей ХХУ сторіччя.

ГОЛОС НІНИ. І ви знали Євгена Терена і стверджуєте, що зустрічалися з ним у XXV сторіччі?

ГОЛОС ГАРКУНА. Так. Тобто ми зустрічалися не з Євгеном Тереном, а його прообразом, який, мов дві краплі води, — він, Євген Терен. Кажу ж: прізвища й імена ми змінили. Правда, люди XXV сторіччя у нашій повісті діють під своїми іменами. Вони нам ні до чого. Ми не доживемо до тих часів.

ГОЛОС НІНИ. А якщо вони прилетять до вас ще раз? Не боїтеся?

ГОЛОС ГАРКУНА. Це не так просто. На такий крок вони йдуть в екстрених випадках тоді, коли ми намагаємося втрутитися в їхнє життя. А так у них немає до нас ніякого діла. До того ж вони гарантували нам більше ніколи не чіпати нас. А слово у них — закон. Про це ми мали змогу переконатися, перебуваючи там. М-гу… Нам є чого у них повчитися.