Запізнілий цвіт валінурії
Шрифт:
— Як прекрасно, — сказала тоді Ілонка і боязко заглянула йому в очі. Він нагнувся і поцілував її руку. Відтоді вони не мислили свого життя один без одного, хоч усе виходило якось не до ладу.
Ілонка усміхнулася своїм згадкам і повернулася до Євгена.
— Так що ж будемо робити? Ти так хотів побачити…
— Дякую. Я вже все побачив, — обірвав сердито. — Досить із мене. Досить… Навіть занадто. — Він ще раз подивився на руїни. — І оце я тут пролежав п’ятсот років? Наді мною пролітав час, вмирали і народжувалися люди, покоління змінювалося поколіннями, скільки їх пропливло по цій землі, хтось щось робив,
— Заспокойся. Не треба! — Ілонка завважила, як зблідло його обличчя.
— Я добре пам’ятаю будинок інституту, що стояв тут. Він був окрасою цих місць. Довкруж шумів чудовий парк, я часто вечорами ходив у нього на прогулянки, коли лежав у лікарні.
— Тут був онкологічний інститут? — запитав Дельф, і Євген повернувся до нього.
— Так. А тепер… Кучугури бетонних уламків, занесених мулом. Що робить час… Навіть бетон не витримує.
— Не тільки час. Споруду зруйнував землетрус, решту довершила вода після того, як лопнула гребля штучного моря.
— Що, нашого моря вже немає? — запитав здивовано.
— Давно, — сказала Ілонка. — Про нього лишилися тільки короткі згадки в старовинних хроніках. Повернемося додому, я підберу тобі відповідну літературу, почитаєш про все сам. Подивишся відеозаписи.
— А ми так пишалися ним, так гордилися. Ми споруджували його не лише для себе, а й для майбутніх поколінь. І от тобі маєш… Справді: як мовиться, дорога в пекло вимощена гарними намірами. — Помовчав і запитав: — А що ж там тепер?
— Де?
— На місці нашого моря? Мабуть, пустеля?
— Чому пустеля? — здивувалася Ілонка.
— Такі прогнози робилися ще в наші часи. Адже море затопило багато родючих земель, які на випадок його ліквідації мали перетворитися в пустельні, заболочені території.
— З цим люди успішно впоралися, — сказав Дельф. — Страшно інше. Те, що сталося тієї ночі.
— Хочеш, злітаємо, подивимося ті місця? — запитала Ілонка. — Тепер там велике місто… — Вона не знала, чим зацікавити, як догодити, аби розвіяти його гнітючий настрій.
— Цікаво… — пожвавився Євген.
— Правда, оглянути його сьогодні ми не встигнемо, на те потрібен час, але подивитися хоч зверху, з висоти пташиного польоту, варто.
— Якщо ваша ласка… — погодився Євген, і дівчина зраділа.
— Дельф, твій геліобус тут? — запитала вона.
— Тут. Он за тими деревами, — показав рукою, — у нас майданчик.
— Можна ним скористатися?
— Ходімо, я проведу вас.
Ілонка вдячно подивилася на Дельфа.
— А ти не хочеш полетіти з нами?
— На жаль, не можу. Справи.
— Гадаєте, ще когось відкопаєте? — у Євгена відлягло від серця.
Дельфова присутність чомусь пригнічувала, нервувала його. І тепер, коли той відмовився летіти, у нього десь глибоко в душі забриніло почуття вдячності до нього.
— Така вже в нас професія.
— Коні нехай залишаться тут. Приглянь за ними. Та, зрештою, ми швидко повернемося, —
— Гаразд. Я пущу їх на пашу. Вона взяла Євгена за руку.
— От і добре. Ходімо.
Вони обійшли руїни і поміж кущами пробралися до невеликого майданчика, на якому, мов строкаті зграбні жуки, стояли геліобуси. Дельф підійшов до одного з них, відчинив кабіну.
— До ваших послуг. Сідайте.
Вони всілися в зручних фотелях, прив’язалися еластичними пасками.
— До побачення! — Ілонка помахала Дельфові рукою.
— Щасливої прогулянки! І будь уважною в повітрі. Небо над містом перевантажене.
— Не турбуйся! — Ілонка закрила прозорий ковпак над головами, і геліобус стрімко злетів у повітря.
Летіли на малій швидкості, низько над землею, так, щоб можна було все роздивитися. За кілька хвилин ліс закінчився і внизу зав’юнилася блакитна стрічка річки, одягнута в бетонні береги.
— Ось тут і була колись ваша гребля, — сказала Ілонка, пролітаючи над залишками бетонних руїн. — Ми зберігаємо їх, як історичну пам’ятку. — Впізнаєш?
— Ще б пак, — обізвався Євген. — Колись і я працював на її будівництві.
— Справді? — запитала зацікавлено. — Розкажи…
Євген уважно розглядав уламки, що сірими брилами стирчали із землі, виділялися з-поміж легких ажурних будівель, що виструнчилися у широкі рівні вулиці, яким не було видно кінця-краю. Місто розкинулося на рівнині — розлоге, просторе, ніби не справжнє, а якесь цяцькове, колись він щось подібне бачив у інституті проблем архітектури на макеті мікрорайону, що мав споруджуватися на лівобережжі. Різниця в одному: це велике макетоподібне місто було живим. По вулицях рухалися люди, шастали аеромобілі, хвилювалися од вітру зелені верховіття дерев у численних парках та скверах, дрібними хвилями брижилися дзеркала штучних озер, у повітрі літали геліобуси, по річці, що розділяла місто навпіл, пливли пароплави. Від моря не залишилося й сліду.
— А що розповідати, — бурмосився Євген, милуючись панорамою міста. — Будували. Країні потрібна була електроенергія. І ми спорудили тут потужну гідроелектростанцію, перегородивши греблею русло ріки. Будівництво оголосили ударним. Три роки поспіль ми, студенти, під час літніх канікул приїздили сюди, допомагали спеціалістам. ГЕС спорудили в стислий термін, до того ж із зекономлених матеріалів.
— Як це? — не зрозуміла Ілонка. — На чому ж ви їх економили?
— На інших ГЕС, — відповів Євген. — Адже на річці, — показав униз, — стояв цілий каскад гідроелектростанцій. Цю споруджували останньою.
— І все ж не розумію. Що ви економили?
— Усе. Бетон, арматуру, лісоматеріали, пальне, гудрон…
— І як це узгоджувалося з проектами? Адже кожен проект передбачав певну кількість матеріалів. Отже, у розчин ви недодавали цементу, арматуру теж ставили не так, як було розраховано проектантами, і вся конструкція втрачала свою якість. Чи правильно я розумію?
— Не знаю. Ми над цим не задумувалися. Ми були виконавцями. Треба було будувати, і ми будували. Мабуть, запас міцності був великим — от і економили. Основне — термін. І ми в нього вкладалися. Навіть більшість об’єктів здавали достроково. Тоді це було модно. Пам’ятаю, який тріумф влаштували, коли будівництво закінчилося. Справжнє свято праці. Мітинг, промови, гуляння… І от маєш…