Заручені
Шрифт:
Ми вже сказали, що після смерті цього герцога його найближчий спадкоємець, Карло Гонзага, голова молодшої лінії, яка перебралася до Франції, де Гонзага володіли герцогствами Невер і Ретель, вступив у володіння Мантуєю і — додамо тепер — Монферрато (саме через поспіх ми цього й не дописали). Мадрідський двір, який будь-що прагнув (про це ми також згадували) вилучити з володінь нового володаря ці два феоди,— а щоб забрати, треба була мати якусь підставу (бо війна, розпочата без усяких підстав, була б несправедлива),— оголосив, що підтримує посягання, які мали на Мантую другий Гонзага, Ферранте, володар Гвасталли, а на Монферрато — Карло-Еммануеле І, герцог Савойський, і Маргарита Гонзага, вдова-герцогиня Лотарінгська. Дон Гонсало, що походив з роду «великого капітана» й носив його ім'я, повоювавши у Фландрії, із шкури ліз, щоб розпочати війну в Італії, і тому, мабуть, гарячкував більше за всіх, домагаючись її оголошення. Поки що, тлумачачи по-своєму наміри вищезгаданого двору й випереджаючи його розпорядження, він уклав з герцогом Савойським угоду про вторгнення й розділ Монферрато, а потім легко домігся її затвердження графом-герцогом, запевнивши останнього, що надзвичайно легко можна заволодіти Казале, одним із найбільш захищених пунктів герцогства, переданого за угодою іспанському королеві. А від імені короля Іспанії він запевняв, що збирається зайняти територію
Він так само мав впливових друзів: кардинала Рішельє, венеціанських синьйорів і папу, яким тоді був, як ми вже сказали, Урбан VIII. Але перший, зайнятий тоді облогою Лa-Рошелі [125] та війною з Англією, наштовхуючись на опір прибічників королеви-матері Марії Медічі [126] , котра з якихось своїх міркувань була супротивницею Неверського дому, обмежувався поки що самими обіцянками. Венеціанці не бажали ні рушати з місця, ні навіть певно висловити свою думку, доки французьке військо не вдерлося до Італії, і, потай підтримуючи герцога, скільки були спроможні, водночас засипали мадрідський двір усякими протестами, пропозиціями, посланнями, то мирними, то войовничими, виходячи з обставин. Папа рекомендував герцога Неверського своїм друзям, боронив його інтереси в очах супротивника, складав проекти угоди; але про те, щоб виставити в поле військо, не хотів і слухати.
125
Ла-Рошель — французька фортеця, що була в руках протестантів-гугенотів, проти яких боровся кардинал Рішельє. У 1627 р. приєдналася до Англії, але наступного року була взята французькими королівськими військами.
126
Мати Людовіка XIII Марія Медічі стояла на чолі феодально-аристократичної опозиції в Лангедоку (південь Франції), яка готувала заколот проти абсолютизму правління Рішельє.
Таким чином, обидва союзники могли з тим більшою певністю розпочати свої узгоджені дії. Герцог Савойський і собі вступив до Монферрато; дон Гонсало з великим завзяттям почав облогу Казале, але побачив, що це не так легко, як він сподівався: не думайте, що на війні бувають самі тільки троянди. Двір не подавав йому допомоги, як він того бажав, подеколи залишаючи його навіть без найнеобхідніших засобів. А союзник допомагав йому надто запопадливо, тобто, діставши свою частку, починав по шматочку захоплювати й ту, що призначалася іспанському королеві. Можна собі уявити, як лютував дон Гонсало. Але вій побоювався, що після найменшого шуму з його боку цей самий Карло-Еммануеле, такий заповзятливий на всякі інтриги, віроломний у дотриманні угод і хоробрий у бою, перейде на бік Франції,— тим-то донові Гонсало доводилося заплющувати очі на все і мовчки терпіти цю кривду. До того ж облога поки що була безуспішна, затягувалась і часом ніби слабшала, надто вже велику стійкість, пильність і рішучість виявляли обложені, а в самого Гонсало було мало війська, та й, на думку декотрих істориків, він сам допустився багатьох похибок. Ми охоче віримо, що це правда, і навіть схильні, якщо справа дійсно стояла так, радіти з того, що з цієї причини після походу залишилося менше забитих, спотворених, покалічених і навіть просто менше пошкоджених черепичних дахів у Казале. Пробуваючи в таких тяжких обставинах, дон Гонсало отримав повідомлення про бунт в Мілані й вирушив туди особисто. У доповіді, яку підготували для нього, було згадано також про обурливу й гучну втечу Ренцо і про справжню й гадану причину його арешту; не забули сказати й про те, що юнак сховався на території Бергамо. Ця обставина привернула до себе увагу дона Гонсало. Із зовсім іншого джерела він дізнався про те, що в Венеції деруть носа в зв'язку з міланським бунтом. Спочатку там навіть вважали, ніби це примусить дона Гонсало зняти облогу з Казале, і гадали, ніби він усе ще розгублений і надзвичайно стурбований, тим паче що невдовзі прийшла звістка,— якої там усі так нетерпляче дожидали, а він так боявся,— про здачу Лa-Рошелі. Страшенно ображений, і як людина і як політик, тим, що венеціанці мали таке уявлення про його справи, він усіляко шукав нагоди переконати їх шляхом найрізноманітніших доказів, що він аніскільки не втратив своєї колишньої твердості, бо сказати просто: я не боюсь,— це однаково, що не сказати нічого. Але є чудовий засіб — грати роль ображеного, скаржитися, заявляти претензії. Ось чому, коли до нього з'явився венеціанський резидент, щоб висловити йому своє шанування і воднораз вивідати з його обличчя та поведінки про потаємні задуми (звертати увагу геть на все — оце й в тонка політика старого часу), дон Гонсало злегка торкнувся безпорядків, тоном чоловіка, який вже все залагодив, і заявив з приводу Ренцо той гострий протест, про який читач уже знав, як і знав, що з того вийшло далі. Потім дон Гонсало вже не займався цією такою дріб'язковою — й для нього цілком закінченою — справою. І коли набагато пізніше прийшла відповідь з Венеції до табору під Казале, куди Гонсало встиг повернутися й де пробував під владою інших турбот, він підвів голову й поводив нею туди-сюди, ніби черв'як шовкопряда, шукаючи листок; на хвилю замислився, щоб викликати в пам'яті факт, від якого там зосталася хіба якась тінь, згадав справу і в його свідомості промайнуло поверхове й туманне уявлення про винуватця безпорядків; тут він перейшов до інших питань, кинувши думати про цей випадок.
Зате Ренцо, що після тих небагатьох натяків, зроблених йому, міг міркувати як завгодно, тільки не безтурботно, якийсь час пробував під владою єдиної думки, або ж, вірніше, єдиної турботи,— жити переховуючись. Можете уявити собі, як він палав бажанням дати звістку про себе Лючії з матір'ю й одержати звістку від них, але на його шляху стояло дві великі перешкоди. Одна та, що йому б довелося довіритися писаці, бо бідолаха не вмів писати, та й, власне, читати в повному розумінні цього слова. І якщо на поставлене доктором Крутієм запитання він (як ви, можливо, пам'ятаєте) відповів ствердно, то це було не вихвалянням чи окозамилюванням, а щирою правдою: він умів читати друкованими літерами, хоча й досить повільно; а от писаними — то вже інша річ. Отож йому лишалося посвятити в свої справи, в свою таку дражливу таємницю третього; знайти ж чоловіка, який міг орудувати пером і на якого можна було б покластися, за тих часів було досить важко, тим паче в селі, де Ренцо не мав жодного давнього знайомого. Інша перешкода полягала в тому, що потрібен був посланець —
Нарешті, після довгих пошуків, він знайшов чоловіка, котрий узявся написати листа. Проте, не знаючи, чи жінки все ще в Монці, а чи десь-інде, Ренцо вирішив, що, мабуть, найкраще вкласти листа до Аньєзе в інший, адресований падре Крістофоро. Писака взяв на себе також турботу про доставку листа: він передав його чоловікові, який мав проїжджати повз Пескареніко, а той залишив листа в шинку на великій дорозі — найближчому пункті до місця призначення. А що йшлося про лист, адресований до монастиря, то туди його й було доставлено, але що з ним сталося далі, це нам назавжди залишилося невідомим. Довго не одержуючи відповіді, Ренцо попросив написати другого листа, майже такого самого змісту, як і перший, і вклав його в інший, адресований своєму чи то другові, чи то родичу в Лекко. Стали знов шукати, ким би передати листа; врешті знайшли, і цього разу лист дійшов за призначенням. Аньєзе хутко подалася до Маджаніко і попросила свого двоюрідного брата Алессіо прочитати й розтлумачити його. Вони вдвох склали відповідь, яку й написав Алессіо. Було знайдено спосіб послати листа Антоніо Рівольті за місцем проживання,— проте все це робилося не так швидко, як ми оце розповідаємо. Ренцо отримав відповідь і собі відповів через писаку. Одно слово, між обома сторонами почалося листування, не швидке й не регулярне, з перервами й затримками, але постійне.
Однак, щоб мати уявлення про це листування, треба трохи ознайомитися з тим, як у той час це робилося або навіть як це робиться й досі, бо мені здається, що тут нічого або майже нічого не змінилося.
Не вміючи писати й опинившись перед потребою послати листа, селянин звертається до того, хто знав грамоту. Він зупиняє свій вибір, скільки це можливо, на чоловікові свого стану, бо ж усякого іншого соромиться або ж мало такому довіряє. Він більш або менш послідовно і ясно ознайомлює писаку з усіма попередніми подіями, а потім в такий самий спосіб викладав йому те, про що треба написати. Писака, розуміючи одне правильно, а інше — по-своєму, дає деякі поради, пропонує деякі зміни й урешті заявляє: «Покладіться лише на мене». Бере перо, викладає, як уміє, в літературній формі чужі думки, підправляє, прикрашає, додає дещо від себе або навпаки, применшує, а то й зовсім опускає, залежно від того, як, на його думку, буде краще. І тут годі щось вдіяти: той, хто знає більше, не бажає бути пішаком у руках іншої людини, і якщо йому випадає мати стосунок до чужих справ, то він і хоче повернути їх трошки по-своєму. До того ж вищезгаданому писаці не завжди вдається висловити все те, що хочеться йому самому, часом він, буває, висловлює зовсім протилежне: адже таке лихо трапляється іноді й з нашим братом, який пише для преси.
Коли складене в такий спосіб послання доходить до рук адресата, що також мало тямить в абетці, то він показує його іншому «вченому», котрий читає листа й по-своєму витлумачує його. Тут виникають суперечки, як розуміти те або інше місце, бо ж зацікавлений, добре знаючи всі попередні події, вважає, що ті або ті слова значать одне, а тлумач, керуючись своїм творчим досвідом, твердить, що вони значать інше. Нарешті нетямущий віддає себе в руки тямущого й доручає йому написати відповідь; остання, складена в той самий спосіб, зазнає згодом такого ж тлумачення. А коли до того ж сам зміст листування дещо делікатний і зачіпає інтимні справи, в які не хочеться втаємничувати третього, бо лист може потрапити до чужих рук,— коли з таких міркувань навмисне говориться про все не зовсім ясно, тоді, якщо вже листування почалося, обидві сторони, зрештою, розуміють одна одну не краще, ніж два схоласти, які просперечалися чотири години про ентелехію [127] (ми навмисне уникаємо порівняння з нашими днями: щоб, бува, не перепало на бублики).
127
Ентелехія — термін, запозичений з філософії Арістотеля (384—322 pp. до н. е.), що означав певний нематеріальний початок, який нібито керує розвитком матерії.
Тож із двома нашими листувальниками справа стояла саме так, як ми сказали. В першому листі, написаному від імені Ренцо, було чимало всякої всячини. Насамперед, крім розповіді про втечу, іще стислішої, але плутанішої, ніж ви читали вище, в листі повідомлялося про нинішнє становище Ренцо. З нього ні Аньєзе, ані тлумач ніяк не могли скласти собі досить ясної й повної картини: таємниче попередження, зміна імені, цілковита безпека й водночас необхідність переховуватися — все це були речі, вже самі по собі мало зрозумілі й до того ж викладені в листі дещо завуальовано. Потім — тривожні, схвильовані розпити про Лючіїні пригоди, з якимись темними й похмурими натяками на підставі чуток, що дійшли до Ренцо. Нарешті, боязкі й далекі сподівання, задуми на майбутнє, а поки що — обіцянки та благання, не порушувати даного слова, набратися терпіння й не занепадати духом, очікуючи сприятливіших обставин.
Невдовзі Аньєзе знайшла надійний спосіб передати на ім'я Ренцо відповідь і п'ятдесят цехінів, призначених йому Лючією. Забачивши таку силу золота, Ренцо не знав, що й думати. Схвильований цим чудом і підозрами, що затьмарювали всяку радість, він побіг розшукувати свого писаку, аби той розтлумачив йому листа й дав ключ до такої дивної таємниці.
У цьому листі Аньєзин писака, після кількох плутаних згадок про невизначеність задумів Ренцо, переходив до викладу — майже з такою самою ясністю — страшної історії «відомої вам особи» (так він і висловився); й відразу давав плутане пояснення щодо п'ятдесяти золотих; потім торкнувся обітниці; говорячи, однак, натяками, але долучаючи сюди — словами дохідливішими й певнішими — пораду заспокоїтися серцем і більше про це не думати.
Ренцо мало не побився з тлумачем листа; він весь дрижав від обурення, впавши в жах від того, що зрозумів, а так само й від того, чого не міг зрозуміти. Він примусив писаку перечитати йому це жахливе послання три-чотири рази. То йому здавалося, що він уже розуміє все набагато краще, то раптом робилося незбагненним те, що доти здавалося цілком зрозумілим. І в цьому гарячковому збудженні він зажадав, щоб, писака негайно взяв перо в руку й написав відповідь. Після найсильніших, які тільки можна уявити собі, висловлювань співчуття й жаху з приводу Лючіїних пригод він диктував далі: «Відпишіть, що я, мовляв, не хочу заспокоїтися серцем і ніколи не заспокоюсь. І немає чого давати ці поради такому хлопцеві, як я. До грошей я й не приторкнуся, а сховаю їх і берегтиму, хай ідуть їй на посаг. А вона повинна стати моєю, і ніяких обітниць я й знати не хочу. Я, мовляв, завжди чув, що мадонна турбується про нас і допомагає скривдженим, домагаючись для них милості, але щоб вона стала захищати кривду й порушення слова — такого ще мені чути не доводилось. І цьому не бути. З такими грошима ми зуміємо налагодити своє господарство і тут, а коли я зараз трохи заплутався, то причина цьому — буря, яка скоро промчить мимо»,— і ще багато чого такого іншого.