Заручені
Шрифт:
Спустошення, яке чинила смерть серед цього жалюгідного натовпу, щодень поповнювалось із лишком. Безперервний потік котив спершу з довколишніх сіл, потім з усього околу, далі — з різних міст держави і, нарешті, з міст інших держав. І водночас Мілан щоденно залишали його корінні жителі: одні, щоб піти й не бачити цього жахливого горя, інші — виявивши, що в них, так би мовити, відбивали хліб нові суперники в жебрацтві. Сповнені відчаю, вони востаннє намагалися знайти підтримку в будь-якому іншому місці, де завгодно, аби тільки натовп був не такий густий, а злидні не такі страшні. І ті, й ті блукачі зустрічались, ідучи в різних напрямках, показуючи одне одному моторошне видовище й скорботний, загрозливий провісник того кінця, до якого всі наближалися. Але кожен ішов далі свою дорогою, навіть і втративши останню надію змінити свою долю, не бажаючи вертатися під небеса, що стали такі осоружні, і бачити знову ті місця, де його доведено до розпачу. Хіба що тільки хтось, втрачаючи останню силу, падав на дорозі й відразу помирав,— видовище зловісне для товаришів по нещастю, яке навіювало жах і, можливо, було німим докором для інших. «Я бачив,— пише Ріпамонті,— на
Контрастів розкоші й лахміття, надміру й злиднів, таких частих у нинішній час, у ту добу майже не спостерігалося. Лахміття й убогість панували майже скрізь, а те, що від них відрізнялося, ледве чи було щось більше, ніж скромна посередність. Знатні люди з'являлися у простій одежі, а бувало, й у поношеній, і навіть зовсім старій. Одні тому, що загальні причини, породивши убозтво, довели й їхні засоби до повного занепаду або ж зумовили крах уже підупалого статку, інші — боячись своїм багатством кинути виклик людському відчаєві або ж соромлячись протиставити себе громадському лиху. Насильники, досі навіювавши до себе ненависть і повагу, звиклі розгулювати в супроводі цілого хвоста браві, тепер ходили майже поодинці, з похиленою головою, неначе пропонуючи мир, закликаючи до нього. Ті, що і в добрі часи вирізнялися гуманнішим способом мислення та скромнішим поводженням, були тепер так само збентеженими, зосередженими й ніби пригніченими постійною картиною злиднів, які по тільки виключали всяку можливість допомоги, але й, можна навіть сказати, не залишали місця для жалості. У кого ще була змога подавати милостиню, тому доводилося робити сумний вибір між тим або іншим ступенем голоду, тим або іншим випадком крайньої потреби. І тільки-но чиясь милосердна рука наближалася до руки якого-небудь нещасного, як відразу довкола виникав гурт таких самих нещасних. Хто ще був дужчий, проштовхувався вперед, щоб жебрати з більшою настійливістю; знесилені старі й діти простягали схудлі руки; матері, намагаючись привернути до себе увагу, високо підіймали плачучих дітей, сяк-так загорнутих у брудні, подерті пелюшки й пониклих від кволості в них на руках.
Так минули зима й весна. Санітарний трибунал від певного часу вже не раз попереджував Трибунал продовольства про небезпеку зарази, що загрожувала місту через таку величезну кількість голодуючих, які кишіли по всіх його кварталах, і пропонував розподілити жебраків по різних притулках. Поки цю пропозицію обговорювали, поки затверджували, поки вишукували засоби, способи та приміщення, щоб здійснити її, число трупів на вулицях щодень зростало, і пропорційно зростали нерозлучні супутники лиха. Тоді в Трибуналі продовольства запропонували інший вихід, як легший і швидший, а саме: зібрати всіх жебраків, здорових і хворих, в одному місці, в лазареті, де утримувати й лікувати їх за громадський рахунок. Так і ухвалили, всупереч запереченням Санітарного трибуналу, який вважав, що при такому величезному скупченні людей небезпека, від якої саме й хотіли оберегтися, неминуче зросте.
Міланський лазарет (це на той випадок, якщо наша розповідь потрапить до рук когось, хто його не знає ні на вигляд, ні за описом) займає чотирикутну, майже квадратну обгороджену ділянку за межами міста, ліворуч від так званих Східних воріт; вона відокремлена від міських стін ровом, зовнішнім валом і ще одним невеликим ровом з усіх боків. Два поздовжні боки лазарету майже п'ятсот кроків завдовжки, два інших — коротші десь кроків на п'ятнадцять; усі чотири боки ззовні розділені на маленькі кімнатки в один поверх, а всередині вздовж трьох стін тягнеться безперервний склепінчастий портик, попідпираний невеличкими тонкими колонами.
Цих кімнаток налічувалось двісті вісімдесят вісім або десь приблизно стільки. В наші дні там пробито величезний отвір посередині і другий, менший, в кутку фасаду, з боку від великої дороги, отож цілий ряд кімнаток було зруйновано. В ті часи, про які ведеться наша розповідь, було всього два входи: один посередині фасаду, поверненого до міських стін, а другий — навпроти, з протилежного боку. Якраз посередині двору стояла й понині стоїть невеличка восьмигранна церковка.
Спочатку ця споруда, закладена 1489 року на гроші приватної особи й будована далі на громадські кошти та пожертвування різних доброчинців, мала, як про те говорить сама назва, правити при нагоді за притулок для заражених чумою. Чума ще задовго доти й багато разів згодом спалахувала звичайно по два, по чотири, по шість, а то й по вісім разів на сторіччя у різних країнах Європи, часом захоплюючи значну її частину, а іноді проносячись вихором уздовж і впоперек усього материка. В той час, про який іде мова, лазарет правив винятково за склад для товарів, що підлягали карантину.
Але тепер, щоб звільнити лазарет, не дуже суворо дотримувались санітарних правил і, нашвидкуруч прибравши його та виконавши приписані маніпуляції, відразу видали всі товари. По кімнатках понастеляли соломи, зробили запаси продовольства в такій кількості і в таких розмірах, які виявились можливими, і особливим указом повідомили всіх жебраків, пропонуючи їм скористатися з цього пристановища. Чимало прийшло туди доброхіть, з площ і з вулиць було перенесено всіх хворих, і за кілька днів там назбиралося понад три тисячі людей. Проте ще більше жебраків залишилося без притулку. Може, кожен з них чекав, поки піде інший, сподіваючись, зоставшись у меншості, ширше скористатися з подаяння городян; може, діяв природний протест проти всякого ув'язнення; може, це була недовіра бідняків до всього, що йде від людей, в чиїх руках зосереджені всі багатства і влада (недовіра, завжди відповідна як невігластву тих, хто її відчуває, і
Треба гадати, що жінок і дітей розмістили в окремих приміщеннях, хоча сучасні мемуари про це мовчать. Правил і приписів для підтримання зразкового порядку, певна річ, не бракувало. Але нехай читачі тільки уявлять собі, як ото можна було встановити й підтримувати порядок, а надто в такий час і за таких обставин, серед такого величезного й розмаїтого скупчення людей, де поряд з тими, хто прийшов доброхіть, було стільки приведених силою; поряд з тими, для кого жебрацтво стало сумною необхідністю, горем і ганьбою, опинилися такі, для яких воно було ремеслом; поряд із багатьма, що повиростали в умовах чесної праці на полях і в майстернях, була безліч інших, навчених на площах, по тавернах, у палацах тиранів,— навчених неробству, хитрощам, нахабству й насильству.
Що ж до житла й харчування для всіх цих людей, то тут нам можна було б дійти найсумніших висновків, навіть не маючи про це правдивих відомостей, але такі в нас є. Спали покотом по двадцять-тридцять чоловік у кожній з цих кімнаток або попримощувавшись під портиками на купках брудної й смердючої соломи, а часом і на голій землі, бо хоч і наказано, щоб солома була свіжа, в достатній кількості, та насправді вона була погана, її було мало і її не міняли взагалі. Наказано також, щоб хліб випікали добрий,— хіба ж коли-небудь якась службова особа наказувала виготовляти й роздавати погані продукти? До того ж, якщо чогось так важко домогтися в звичайних умовах, навіть при меншій кількості обслуговуваних, то хіба можна було домогтися цього в даному випадку й при такому скупченні людей? В той час подейкували, як про це свідчать мемуари, що до лазаретного хліба домішувано важкі, непоживні речовини, і, на жаль, доводиться вірити, що такі скарги були небезпідставні.
Навіть відчувався брак води. Я маю на увазі — свіжої проточної води: за загальний колодязь правив мілкий рів, викопаний круг стін лазарету, де майже стояча вода була вкрита баговинням і поступово зацвіла, через те що така кількість брудних людей постійно користувалася нею.
До всіх цих причин смертності, які діяли ще дужче, бо перед нами були тіла хворі або виснажені, треба додати й різні коливання погоди: уперті дощі заступила ще впертіша зacyxa, принісши передчасну палючу спеку. До фізичних страждань прилучилися страждання душевні; туга й розпач людей, позбавлених свободи, спогади про минуле життя, скорбота за безповоротно загиблими родичами та друзями, взаємні кривди й відраза одне до одного — стільки різноманітних почуттів, породжених люттю й зневірою, принесених сюди або виниклих тут. Потім — страх і постійне споглядання смерті, яка стала звичайним явищем через усі оті причини і сама теж зробилась новою й могутньою причиною. І немає нічого дивного, що за лазаретною стіною смертність зростала й збільшувалась до такої міри, що мала вже всі ознаки (а багато хто так просто її й називав) моровиці. Можливо, збіг і загострення всіх цих причин тільки збільшили дію зарази чисто епідемічного характеру або (як це, мабуть, трапляється і під час менш тяжкого і тривалого голодування) справді мала місце заразна хвороба, яка в тілах людей слабких, виснажених нуждою, поганим харчуванням, негодою, брудом, стражданнями та розпачем знайшла для себе, так би мовити, відповідні умови й середовище,— одно слово, все необхідне для свого зародження, живлення й поширення (якщо дозволено невігласові мовити тут ці слова; однак нещодавно їх підтвердив, навівши різні докази, один лікар, чоловік так само вчевий, як і проникливий) [143] . Можливо, зараза спочатку спалахнула в самому лазареті, як, очевидно, думали, судячи з неясного й неточного донесення, лікарі Санітарного відомства; або ж вона з'явилася ще раніше, але її вчасно не виявили (мабуть, це здасться більш правдоподібним, коли врахувати, що нужда була вже давня й загальна, а смертність — велика). Занесена тепер у цю силу-силенну людей, зараза стала поширюватися там з новою й жахливою швидкістю. Хоч би який із цих здогадів виявився правильним, але денна кількість померлих у лазареті за короткий термін перевищила сотню.
143
Мандзоні посилається на твори про чуму міланського лікаря Енріко Ачербі (1735-1827).
Поки тут усі ще живі були охоплені тривогою, страхом, сумом і трепетом, у Продовольчому відомстві панувала ганебна розгубленість і нерішучість. Питання довго обговорювали, вислухали думку Санітарного відомства; не залишалося нічого іншого, як скасувати все, що було зроблено з такою урочистістю й супроводилося такими видатками й такими утисками. Відкрили лазарет, відпустили всіх іще здорових бідняків, які розбіглися з невимовною радістю. По місту знов залунали благання, але вже слабші, що час від часу й зовсім затихали. Місто знов побачило цю юрбу, вона дуже поріділа й «викликала,— за словами Ріпамонті,— ще більшу жалість від думки, що це могло статися тільки внаслідок смерті». Хворих попереносили до Санта-делла-Стелла, тодішнього притулку для бідних. Більшість там і повмирала.