Заручені
Шрифт:
Аньєзе одержала цього листа й попросила написати відповідь. Листування тривало в тому ж дусі, який ми описали вище.
Коли мати, не знаю, в який спосіб, дала знати Лючії, що дехто живий і здоровий і що все доведено до його відома, Лючія відчула велике полегшення; нічого вона вже більше не бажала, аби тільки він забув її, або, коли сказати точніше, щоб він постарався забути її. Зі свого боку вона сто разів на день приймала таке ж рішення щодо Ренцо й вдавалася до всіляких хитрощів, щоб виконати його. Вона сумлінно ставилася до роботи, намагаючись думати тільки про неї, а коли образ Ренцо поставав перед очима, то вона по думки повторювала Молитви або й нашіптувала їх. Та цей образ ніби мав якесь лукавство: він ніколи не являвся відкрито, а майже завжди потайки, під прикриттям інших образів, тож свідомість виявляла його тільки тоді, коли він уже тривалий час пробував перед нею. Лючія часто вертала думкою до матері, та й як могло бути інакше? І уявний Ренцо спідтиха підкрадався до них обох, так само, як Ренцо справжній не раз робив це колись. Отож разом з іншими образами скрізь, у всіх спогадах минулого неодмінно з'являвся Ренцо. І якщо іноді бідна дівчина дозволяла собі трохи помріяти про майбутнє, то й тут він виринав перед нею, хоча б для того, щоб сказати: «А мене там уже
— Ну то як,— частенько питала вона,— ми вже перестали думати про нього?
— А я ні про кого не думаю,— відказувала Лючія.
Донну Прасседе, очевидячки, така відповідь не вдовольняла: вона заявляла, що потрібні вчинки, а не слова. І відразу починала розводитися про дівчат. «Коли забереться до їхнього серця якийсь розпусник (а до цього вони завжди раденькі), то біда: його годі вирвати звідти,— казала донна Прасседе.— Коли ж через якийсь нещасний випадок раптом розладнається гарна партія з чоловіком порядним, позитивним, тоді дівчата швидко заспокоюються; і зовсім інша річ, коли трапиться якийсь лиходій, тоді рана просто невиліковна».
І вона починала паплюжити Ренцо, «того розбійника, який прийшов до Мілана грабувати і вбивати». Донні Прасседе дуже хотілося змусити Лючію признатися, до яких темних справ був причетний Ренцо і в рідному селі.
Голосом, тремтячим від сорому, образи та обурення, на яке тільки була здатна її лагідна душа, вимучена злощасною долею, Лючія палко запевняла, що в їхньому селі про цього бідолаху говорили тільки хороше. Їй дуже хотілося б, казала вона, щоб трапився земляк, якого вона могла б попросити підтвердити її слова. Навіть при згадці про міланські події, про які вона щось там чула, Лючія брала Ренцо під свій захист саме тому, що знала і його, і спосіб його життя від самого дитинства. Захищала й збиралась захищати через саме тільки людинолюбство, через любов до правди і, якщо вже вимовити прямо те слово, яким вона сама пояснювала собі своє почуття,— захищала його як свого ближнього. Але в цих оборончих промовах донна Прасседе знаходила нові докази, щоб довести Лючії, що в серці тієї й досі панує Ренцо. Щиро кажучи, в такі хвилини я не зміг би пояснити до пуття, як стояла справа.
Огидний портрет бідного Ренцо, що, його малювала стара дама, викликав у свідомості дівчини ще живіше і ясніше, ніж доти, уявлення про нього, складене за довгі роки їхнього знайомства. Придушувані силою спогади здіймалися живим роєм, а навіювані донною Прасседе огида й презирство створювали в душі сум'яття, і тоді раптові спалахи сліпого, неусвідомленого осуду ще дужче викликали жалість. Разом із цими почуттями (хто знає, до якої міри) пробралися й інші суперечливі почуття, які слідом за жалістю так легко виникають у людській душі. Тож уявіть собі, що відбувається в тих душах, з котрих намагаються силою вигнати почуття любові й поваги. Хоч би там як, а такі розмови ніколи не затягувались завдяки Лючії: сльози швидко заступали їй слова.
Коли б до такого обходження з Лючією донну Прасседе спонукала запеклу ненависть, то, може б, ці сльози зворушили її й примусили дати дівчині спокій. Але, вичитуючи їй з добрими намірами, вона мчала вперед, не дозволяючи собі спинитися. Отак, либонь, стогони й благання можуть стримати кинджал ворога, але не ніж хірурга. Тому, чесно виконавши свій обов'язок, вона від докорів і дорікань щоразу переходила до вмовлянь і порад, злегка присмачених похвалами, щоб підсолодити пілюлю й скоріше домогтися успіху, діючи на душу всіма можливими засобами. Власне кажучи, ці суперечки, завжди маючи однаковий початок, середину й кінець, не викликали у жалісливої Лючії постійного озлоблення проти суворої проповідниці, яка до того ж у всьому іншому обходилася з нею досить лагідно,— що так само свідчило про її добрі наміри. Усе це вкидало Лючію в таке хвилювання, в таке сум'яття думок і почувань, аж вона довго не могла заспокоїтись і насилу віднаходила колишній відносний спокій.
Лючії ще поталанило: вона була не єдиним предметом добрих прагнень донни Прасседе, тож їхні суперечки виникали не дуже часто. Крім решти челяді, яка так або інакше потребувала настанов, крім усіляких нагод, які вона вишукувала, коли вони не траплялись їй самі, донна Прасседе намагалася зробити, через свою щиру добрість, ту саму послугу численним особам, яким вона нічим не була зобов'язана. Окрім усього, вона мала ще й п'ять дочок. Щоправда, всі вони жили окремо, але завдавали їй ще більше клопоту, ніж коли б жили при ній. Три були черниці, дві заміжні, і донні Прасседе, зрозуміло, доводилося верховодити трьома монастирями й двома господарствами,— справа велика, складна й тим стомливіша, що обидва чоловіки, при підтримці батьків, матерів, братів, і три абатиси, підтримувані з флангів різними сановними особами й численними черницями, аж ніяк не бажали миритися з її втручанням. Отже — йшла війна, вірніше, п'ять міжусобних війн, прихованих до якоїсь міри, некривавих, але дуже завзятих і безперервних. У всіх п'яти місцях постійно прагнули обходитись без її опіки, позбутися її порад, ухилитися від її розпитів і намагалися, скільки це можливо, тримати її в невіданні щодо всіх справ. Я вже не згадую розбіжностей і труднощів, з якими донні Прасседе доводилось зустрічатися при розплутуванні інших, уже зовсім сторонніх справ: адже відомо, що часто доводиться робити людям добро всупереч їхній волі. Її ревний запал міг виявляти себе зовсім вільно лише у власному домі: тут усі й в усьому до останку підкорялися її владі, крім дона Ферранте, з яким у неї склалися особливі стосунки.
Як чоловік учений, він не любив ні верховодити, ні підкорятись. Нехай у всіх домашніх справах господинею буде його дружина,— щасти їй! Але бути рабом — оце вже ні! І якщо принагідно він, на прохання донни Прасседе, надавав до її послуг своє перо, то тільки щоб показати свій хист. А втім, він і тут міг відмовитись, коли не був певен того, про що вона хотіла примусити його писати.
«А ви сядьте лишень,— казав він у таких випадках,— і напишіть самі, коли вам усе так зрозуміло». Неодноразово силкуючись упродовж певного часу — і завжди даремно — примусити його перейти від неробства до діла, донна Прасседе часто обмежувалася бурчанням, причому називала його диваком, чоловіком,
Дон Ферранте цілісінькі дні проводив у своєму робочому кабінеті, де в нього була велика книгозбірня, десь томів триста,— все найвідоміші твори з різних питань, на кожному з яких він до певної міри знався. Що стосується астрології, то всі його вважали — і з цілковитою на те підставою — далеко не дилетантом, бо він володів з цього предмета не лише загальними відомостями й звичайною термінологією щодо всяких впливів, аспектів, збігів, але й умів доречно й неначе з кафедри розповісти про дванадцять зодіакальних знаків, про великі круги, про світлі й темні градуси, про кульмінації й схилення, про обертання, одно слово, про найточніші й найпотаємніші початки науки. І, мабуть, уже років двадцять, як він на постійних і тривалих диспутах підтримував систему Кардано [128] проти іншого вченого, що запекло захищав Алкабіція,— просто через упертість, як казав дон Ферранте. Він охоче визнавав перевагу стародавніх учених, проте не терпів, якщо не віддавали належного вченим сучасним, коли ця перевага була явно на їхньому боці. Історію науки він знав так само добре. Умів принагідно процитувати найзнаменитіші передбачення, які вже збулися, умів міркувати тонко й по-вченому з приводу інших знаменитих передбачень, що не збулися й пішли в небуття, умів показати, що туг була провина не науки, а тих, хто не зумів правильно застосувати її.
128
Джероламо Кардано (1501—1576) — італійський математик, філософ і лікар. В його натурфілософській системі, поряд з елементами астрології, є й деякі природно-наукові ідеї.
Він засвоїв чимало даних з античної філософії і безперервно вивчав її далі, читаючи Діогена Лаерція та інших авторів. Проте, хоч які хороші були ті філософські системи, їх усе-таки важко сумістити, тож коли хочеш бути філософом, то повинен зупинити свій вибір на певному авторі,— дон Ферранте вибрав Арістотеля, який, за його словами, не був ні античний, ні сучасний, а філософ поза часом. Він мав також цілу добірку різних праць наймудріших і найдотепніших послідовників Арістотеля. Але праць його супротивників він ніколи не читав, щоб, як він казав, не гаяти часу даремно, і не купував їх, щоб не витрачати даремно грошей. Проте, як виняток, він відвів у своїй книгозбірні місце знаменитим двадцяти двом книгам «De subtilitate» [129] і деяким іншим працям Кардано, спрямованим проти перипатетиків [130] ; зробив він це з пошани до заслуг вченого в галузі астрології. За словами дона Ферранте, той, хто зумів написати трактат «De restitutione temporum et motuum coelestium» [131] і книгу «Duodecim geniturarum» [132] , заслуговує на те, щоб його вислухали, навіть коли він помиляється; а найбільша вада цього вченого та, що в нього забагато розуму; і що ніхто навіть уявити собі не може, чого досяг би він у філософії, якби завжди йшов правильним шляхом. У всякому разі, хоча в очах учених людей дон Ферранте вважався переконаним перипатетиком, однак йому самому здавалося, що його знання ще недостатні, і він не раз казав з чарівною скромністю, що сутність, душа світу і природа речей зовсім не такі прості речі, як це може здатися.
129
«Про тонкість речей» ( латин.). — У цій праці Кардано виклав свою натурфілософську систему. Натурфілософія — тобто «філософія природи», «природознавство як частина філософії».
130
Перипатетик — послідовник філософії Арістотеля. В середні віки так називали прибічників переробленої й спотвореної схоластами й церковниками філософії Арістотеля, з якої було вилучено матеріалістичні елементи.
131
«Про виправлення часів і небесних рухів» ( латин.).
132
«Дванадцять годин народження» ( латин.) — праця з астрології.
Натурфілософія правила йому більше за розвагу, ніж за предмет глибокого вивчення. Навіть праці Арістотеля, як і Плінія, в цій галузі він скорше переглянув, ніж вивчив. І все ж завдяки цьому читанню й відомостям, вичитаним мимохідь із трактату з загальної філософії, поверховому знайомству з «Magia naturale» Порта [133] , з трьома історіями — lapidum, anixnalium, plantarum [134] — Кардано, з трактатом Альберта Великого [135] про трави, рослини, тварин, завдяки знайомству з деякими іншими не такими важливими працями він умів принагідно похизуватися в товаристві, розводячись про чудесні властивості та рідкісні особливості найрізноманітніших цілющих трав; точно описувати зовнішній вигляд і звички сирен та чудесного фенікса; міг пояснити, чому не горить в огні саламандра; як прилипало, ця дрібнесенька рибка, володіє силою й здатністю несподівано спиняти у відкритому морі будь-який великий корабель; як краплі роси всередині мушель перетворюються на перли; як хамелеон живиться повітрям; як з чимраз твердішого льоду впродовж віків утворюються кристали — і багато інших найдавніших таємниць природи.
133
Порта Джован-Баттіста (1530—1615) — італійський фізик і натурфілософ, автор «Природної магії».
134
Каменів, тварин, рослин ( латин.).
135
Альберт Великий — Альберт фон Больштендт (1193— 1280) — німецький теолог і філософ-схоласт, один з ідеологів феодального ладу. «Великим» його називали католицькі богослови.