Заручені
Шрифт:
В таємниці магії та чаклунства він заглиблювався дужче, бо тут, каже наш анонім, ішлося про науку набагато моднішу й потрібнішу, де факти куди важливіші і їх значно легше перевірити. Немає потреби казати, що в цих заняттях у нього не було іншої мети, крім бажання грунтовно познайомитися з підступним мистецтвом чаклунів, щоб, вивчивши його, знати, як від них оберігатися. І під егідою, головним чином, великого Мартіна Дельріо [136] («мужа науки») він досяг того, що міг розмірковувати ех ргоfesso [137] про згубливі чари, які викликають кохання, сон, ворожнечу, і про велику різноманітність цих головних видів чарівництва, які, за словами знов-таки нашого аноніма, на жаль, і досі застосовуються з жахливими наслідками.
136
Дельріо Мартін — богослов-єзуїт, автор «Магічних пошуків» (1600).
137
Цілком компетентно ( латин.).
Такі самі широкі й ґрунтовні знання мав дон Ферранте й з історії, а надто всесвітньої: тут його улюбленими авторами були Тарканьйота,
«Та що то за історія без політики? — частенько вирікав дон Ферранте.— Це проводир, який знай іде вперед, а позаду немає нікого, хто вивчав би пройдений ним шлях, отож він крокує даремно; та й політика без історії те саме, що подорожній без проводиря». Тим-то в його книжковій шафі було відведено цілу полицю для політиків; там, серед багатьох маловідомих і другорядних, стояли Боден, Кавальканті, Сансовіно, Парута, Боккаліні. Проте в цій галузі були дві книги, що їх дон Ферранте ставив значно вище від інших і до певного часу віддавав їм пальму першості, причому ніяк не міг вирішити, якій із них за правом вона належить: одна — «Правитель» і «Міркування» знаменитого флорентійського канцлера [138] . «Безумовно, він шахрай,— казав дон Ферранте,— але розумний». Друга — «Державний інтерес» не менш знаменитого Джованні Батеро [139] . «Безумовно, людина благородна,— казав він,— але хитра». Проте незадовго до того часу, як почалася наша історія, вийшла друком книжка, що поклала край ваганням про першість і залишила далеко позаду навіть витвори цих двох «матадорів», за висловом самого дона Ферранте. Книжка, що містила ніби екстракт усіх видів хитрощів, щоб навчитися не скакати на слизьке, і всі чесноти, щоб навчитися застосовувати їх; малесенька книжечка, зате з найчистішого золота,— одно слово, «Правитель при владі» дона Валер'яно Кастільйоне [140] , цього найзнаменитішого чоловіка, про якого можна сказати, що найбільші вчені змагалися між собою, вихваляючи його, вельможі силкувалися прихилити кожен на свій бік. Це був чоловік, якого сам папа Урбан VIII осипав барвистими похвалами; якого кардинал Боргезе і віце-король неаполітанський дон Пьєтро ді Толедо вмовляли — і обидва намарне — описати: перший — діяння папи Павла V, а другий — італійські війни короля католицького; чоловік, якого король Франції Людовік XIII, за порадою кардинала Рішельє, призначив своїм історіографом і на якого герцог Карло-Еммануеле Савойський поклав ту саму справу; чоловік, на хвалу якому — коли навіть випустити всі інші гучні славослів'я — сама герцогиня Хрістіна, дочка найхристияннішого короля Генріха IV, в одній грамоті, разом з найрізноманітнішими величаннями, відзначила «незаперечну репутацію першого письменника нашого часу, яка встановилася за ним в Італії».
138
Мається на увазі Нікколо Маккьявеллі (1469—1527) — італійський політичний діяч, письменник і історик. У трактаті «Правитель» та інших творах виступав як теоретик абсолютної монархії і як супротивник панування католицької церкви в Італії.
139
Батеро Джованні (1533—1617) — письменник епохи контрреформації, єзуїт. У «Державному інтересі» (1589) виступав проти Маккьявеллі; космополітичні інтереси церкви ставив вище національних інтересів італійського народу.
140
Кастільйоне Валер'яно (1593—1668) — автор трактату «Правитель при владі» (1626), написаного на основі «Державного інтересу» Батеро.
Та коли в усіх вищеназваних науках дон Ферранте вважався чоловіком обізнаним, то була одна, в якій він заслужено мав славу професора,— наука про лицарську честь. Він не тільки розводився про неї як справжній знавець, але й,— коли до нього, і то неодноразово, зверталися з проханням залагодити ту або іншу справу честі,— завжди давав слушну пораду. У своїй книгозбірні і, можна сказати, просто в голові він тримав твори найавторитетніших письменників у цій галузі: Паріде дель Поццо, Фаусто да Лонджано, Урреа, Муціо, Ромеі, Альбергато, Тассо. Однак найвище від усіх авторів стояв, на його думку, наш знаменитий Франческо Біраго, який зі свого боку теж відгукувався про дона Ферранте з особливою шанобливістю. А щойно вийшли друком «Лицарські розмови» цього чудового письменника, дон Ферранте не довго думаючи передрік, що цей твір разом з іншими духовно спорідненими благородними творами стане для нащадків першорядним за своїм значенням кодексом,— про те, до якої міри це пророцтво збулося, каже наш анонім, може судити всякий.
Звідси анонім переходить до белетристики. Та ми починаємо сумніватися, чи справді читач мав бажання супроводити його в цьому огляді, і навіть побоюємось, чи ми самі разом із згаданим анонімом не заслужили на прізвисько рабського наслідувача й набридливого за те, що через душевну простоту йшли його слідами досі в цьому питанні, яке не має стосунку до основної розповіді, і де він, напевно, тому так і розводився, щоб похизуватися вченістю й показати, що не відстає від своєї доби. Отож, залишивши незайманим те, що вже написано, аби наша праця не пропала даремно, ми випустимо решту й повернемося на великий шлях, тим паче що нам іще доведеться пройти чималий його відтинок, не зустрічаючи нікого з наших героїв, і йти ще дуже довго, перш ніж зустрінемося з тими, чиї долі цікавлять читача, звичайно, найбільше, коли тільки його взагалі щось цікавить у всій цій історії.
До осені наступного 1629 року всі,— хто за власним бажанням, а хто й через обставини,— перебували майже в тому самому становищі, в якому ми покинули їх; і ні з ким із них нічого не скоїлося, нікому не випало здійснити щось варте уваги. Настала осінь, коли Аньєзе й Лючія збиралися зустрітись, але одна значна громадська подія порушила всі їхні розрахунки,— це був, зрозуміло, один із найменших наслідків цієї події. Потім відбулися інші, також важливі події, які, проте, не спричинилися до жодної помітної зміни в долі наших героїв. І, врешті, нові обставини більш загального характеру, грізніші й значніші, докотилися до них, до найнепомітніших із них, які стояли аж на найостаннішому щаблі громадської драбини,— як ото несамовитий вихор, скажено крутячись, ламає й вириває з корінням дерева, зриває дахи, зносить дзвіниці, руйнує стіни і, кругом розкидаючи уламки, воднораз підхоплює сухі гілочки, сховані в траві, вимітає з закутків зав'ялі невагомі листочки, занесені туди слабким подувом вітерця, й крутить їх, несучи за собою з неподоланною силою.
А щоб, так би мовити, приватні події, про які нам залишилося розповісти, були цілком зрозумілі, ми неодмінно повинні спершу докладно розповісти про події громадські, почавши
Розділ двадцять восьмий
Після бунту в день Сан-Мартіно й наступного дня здавалося, що достаток, наче якимсь дивом, повернувся, до Мілана. У всіх пекарів — хліба скільки хочеш, ціни — як в урожайні роки; борошно також відповідно подешевшало. Тим, хто оті два дні горлав без передиху, а то й чинив дещо гірше (крім тих, кого позабирали), було тепер чим похвалитися,— і не подумайте, що вони утрималися від цього, щойно минувся перший страх, викликаний арештами. На площах, на перехрестях, по шинках люди відкрито раділи, всі вітали одне одного й пошепки хвалилися тим, що таки знайшли спосіб знизити ціни на хліб. Проте крізь переможний настрій і радість проглядав (і чи могло бути інакше?) якийсь неспокій, передчуття, що все це незабаром скінчиться. Штурмували пекарів і торговців борошном, як це було і під час нетривалого уявного достатку, викликаного першим тарифом Антоніо Феррера. Всі робили їстівні запаси без усякого розрахунку. Хто мав які заощадження, обертав їх на хліб і борошно. За склади правили скрині, барила, казани. Так, намагаючись навперебій використати раптову дешевину, люди не тільки робили її неможливою надовго (це було й так зрозуміло) , але утруднювали її сталість навіть на короткий час. І ось 15 листопада Антоніо Феррер, de orden de Su Excelencia [141] , проголосив указ, яким усякому, хто має вдома зерно або борошно, заборонялося купувати їх іще бодай у найменшій кількості, а також купувати хліб у кількості, яка перевищує дводенну потребу, «під страхом грошової або тілесної покари, на розсуд його світлості»,тим, кого це стосувалося по службі, а також усякій іншій особі ставилося в обов'язок доносити на винних у порушенні указу; суддям віддано наказ робити обшуки в будинках, на які їм буде вказано; проте водночас дано й нове розпорядження пекарям, щоб крамниці добре постачалися хлібом « під страхом — у разі невиконання — заслання на галери на п'ять років і більше, на розсуд його світлості». Якщо хто-небудь уявить собі, що такого указу дотримувалися, то в нього надто палка уява. І справді, якби всіх указів, проголошених у той час, дотримувалися, то Міланське герцогство, мабуть, мало б на морі стільки людей, скільки їх зараз у Великобританії.
141
За наказом його світлості ( ісп.).
Хоч хай там як, а віддаючи пекарям наказ випікати стільки-то хліба, треба було постачити їх достатньою кількістю борошна. І тоді вирішили (як завжди, під час неврожаю виникає прагнення перетворити на хліб продукти, що звичайно споживаються в іншому вигляді), повторюю, вирішили домішувати рис до хліба, який дістав назву «містура», тобто змішаний. 23 листопада вийшов указ про конфіскацію у кожного жителя половини нешеретованого рису і передачі його в розпорядження завідувача і дванадцяти членів Трибуналу продовольства (тоді такий рис називали «різоне», та й зараз так називають). Всяк, хто порядкував рисом без дозволу вказаних властей, підлягав покарі у вигляді конфіскації самого продукту й штрафу в три скуді за кожен модій. Захід, як це бачить усякий, цілком розумний.
Але за цей рис треба було заплатити, і то ціну надто невідповідну до ціни хліба. Турботу про покриття цієї величезної різниці було покладено на місто. Але Рада декуріонів, яка висловила на це згоду від імені міста, того ж таки дня, 23 листопада, довела до відома губернатора про цілковиту неможливість витримати такий тягар. Тому губернатор указом від 7 грудня встановив ціну на вищевказаний рис по дванадцять лір за модій, причому в тих, хто хотів продати чимдорожче, а так само і в тих, хто й зовсім відмовлявся продавати його, приписувалось відбирати продукт і накладати штраф у розмірі його вартості, а також « більш високу грошову покару, як і тілесну, аж до заслання на галери, на розсуд його світлості, відповідно до кожного окремого випадку і звання винуватців».
На шеретований рис ціну було встановлено ще до бунту, мабуть, так само, як і тариф, або, коли вжити термін, який дістав таку гучну славу в сучасних літописах,— «максимум» на пшеницю та на інші грубіші хлібні злаки, очевидно, було встановлено іншими указами, про які нам не випало почути.
А що в Мілані ціни на хліб і борошно були низькі, то сільський люд вервечками потягся до міста, щоб поробити запаси. Для усунення цієї, як він висловлювався, «незручності» дон Гонсало новим указом від 15 грудня заборонив « виносити за межі міста хліба більше ніж на двадцять сольдо під загрозою відібрання його і накладення штрафу в двадцять п'ять скуді, а у випадку неплатоспроможності провинного — дворазового привселюдного підтягувйння на дибу і ще більшої покари, як уже було заведено, на розсуд його світлості». 22 числа того самого місяця (невідомо, чому так пізно) він проголосив такий же указ щодо борошна й зерна.
Натовп хотів повернути собі достаток грабунками й підпалами, а уряд хотів зберегти його галерами та дибою. Ці засоби були варті один одного, і читачеві ясно, до чого вони, зрештою, могли спричинитися, до чого ж вони спричинилися насправді, він незабаром дізнається. Крім того, неважко бачити і корисно буде звернути увагу й на та, який усе-таки існує тісний взаємозв'язок між цими дивними заходами: кожен з них — неминучий наслідок попереднього, а всі вкупі — наслідок першого, яким встановлено ціну на хліб, таку далеку від реальної, тобто від тієї, що природно диктувалась би співвідношенням між попитом і пропонуванням. Людям такий захід завжди здавався і завжди мав здаватися як справедливим, так і простим і легким для проведення в життя. Звідси цілком зрозуміло, що в нужді й стражданнях голодного часу народ жадає, просить його, і коли це можливо, то навіть примушує до нього силою. А потім, у міру того як починають виявлятися наслідки, ті, кого це стосується, намагаються усунути їх, спираючись на закон, який забороняє людям робити те, що вимагав від них закон попередній. З вашого дозволу, ми відзначимо тут мимохідь своєрідний збіг. В одній країні, в близьку нам епоху, в найбурхливішу й найчудовішу епоху найновішої історії, за подібних обставин вдавалися до подібних заходів [142] (мабуть, можна було б сказати, по суті, до тих самих,— але з різницею тільки в масштабах,— і майже в тому самому порядку), всупереч зовсім іншим умовам та розквіту знань у Європі,— і в цій країні, певно, більше ніж деінде. Це сталося головним чином тому, що широкі народні верстви, до яких ці знання не дійшли, зуміли на довгий час поставити свою думку вище і, як у них там мовиться, скерувати руку тих, хто пише закони.
142
Натяк на заходи Конвенту по впорядкуванню цін під час першої французької буржуазної революції.