Заручені
Шрифт:
Ми вже бачили ту неквапливість, що її виявлено не лише в роботі, але й у збиранні відомостей по одержанні перших звісток про чуму. Ось іще один приклад неквапливості, і то не менш дивної, якщо тільки, зрозуміло, її не викликано перешкодами, які створювало вище начальство: згаданий указ про перепустки, ухвалений 30 жовтня, було оформлено тільки 23 грудня, а оголошено — 29-го, коли чума вже встигла вступити до Мілана.
Обидва — і Тадіно, і Ріпамонті — неодмінно хотіли знати ім'я того, хто перший заніс чуму, та інші обставини, пов'язані з цією людиною і цим випадком. І справді, коли хочеш вивчити першопричину величезної смертності, при якій не тільки годі скласти списки жертв, а навіть підрахувати їх (хіба що приблизно, в тисячах), починає брати якась дивна цікавість дізнатися ці нечисленні перші імена — адже їх можна записати й зберегти. Це своєрідне відчуття, бажання докопатися до першопричини змушує вбачати щось фатальне й визначне як у самих жертвах, так і в їхньому оточенні.
Обидва історики кажуть, що це був італійський солдат, який проходив військову службу в Іспанії. В усьому іншому вони дуже розходяться, починаючи з імені. По Тадіно, це був такий собі П'єтро Антоніо Ловато, з військ, розквартированих на території Лекко; по Ріпамонті — такий собі П'єр-Паоло Локаті — з розквартированих у Кьявенні. Розходяться вони й щодо дня його прибуття до Мілана: перший називає 22 жовтня,
Хоч хай там як, а цей нещасливий піхотинець і носій лиха ввійшов до Мілана з великим клунком одежі, купленої чи вкраденої у найманців. Він зупинився в будинку своїх родичів, у передмісті Східних воріт, неподалік від монастиря капуцинів. Прибувши, він відразу ж захворів. Його віднесли до лікарні. Нарив, що з'явився у солдата під пахвою, змусив чоловіка, який доглядав його, запідозрити, що то було насправді. На четвертий день хворий помер.
Санітарний трибунал наказав ізолювати й не випускати з дому нікого з його рідні. Його одежу і постіль, на якій він лежав у лікарні, було спалено. Двоє служителів, що ходили коло нього, і чернець, який напучував його, також позахворювали через кілька днів,— усі три чумою. Підозра щодо характеру хвороби, яка виникла в лікарні з самого початку, й ужиті в зв'язку з цим застережні заходи сприяли тому, що зараза тут далі не поширилась. Але солдат залишив її насіння поза лікарнею, і воно не забарилося прорости. Перший, до кого причепилася чума, був господар дому, де проживав солдат, такий собі Карло Колонна, гравець на лютні. Тоді за наказом Санітарного відомства всіх мешканців цього будинку відправлено до лазарету, де більшість із них захворіла, а невдовзі декотрі повмирали з видимими ознаками чуми.
Однак те, що вже було посіяно ними, їхнім одягом та речами, розкраденими ріднею, служниками, мешканцями і прихованими від конфіскації та спалення, приписаного трибуналом, а також нові вогнища зарази, виниклі в місті через недосконалість наказів та недбальство в їхньому виконанні,— усе це, поволі назріваючи, розповзлося повсюди наприкінці того року і в перші місяці наступного, 1630-го. Час від часу то в одному, то в іншому кварталі міста хтось заражався й помирав. А що ці випадки траплялися рідко, то ніхто й не здогадувався, що то насправді таке, і навіть навпаки, в народі міцніла безпідставна шкідлива певність того, що ніякої чуми немає, що її взагалі ніколи й не було. До того ж і численні лікарі, будучи ніби відлунням голосу народного (чи був він і в цьому випадку голосом божим?), висміювали зловісні передбачення й грізні попередження, висловлювані небагатьма. Лікарі мали завжди напохваті назви найзвичайніших хвороб для діагностування кожного випадку чуми, байдуже, які були наявні ознаки й симптоми.
Коли повідомлення про ці випадки й доходили до Санітарного відомства, то здебільше з запізненням і далеко не точні. Страх перед карантином і лазаретом штовхав людей на хитрощі: про хворих не заявляли, моґильників та їхнє начальство підкуповували, від молодших службовців самого трибуналу, посланих для огляду трупів, діставали за гроші фальшиві посвідчення. Проте, якщо трибуналові все ж удавалось виявити якийсь випадок, то він давав наказ спалювати речі хворих, запечатував будинки, відправляючи людей цілими родинами до лазарету. Звідси легко дійти висновку, якими мали бути гнів і ремство населення, «знаті, купців та простого люду»,— як каже Тадіно; адже всі були однаково певні, що все це — непотрібні й даремні прискіпування. Гнів упав насамперед на обох лікарів — на вищеназваного Тадіно й на сенатора Сетталу, сина головного лікаря,— і дійшов до того, що досить було їм з'явитися на площі, як на них накидалися з лайкою, а то й камінням. І створилося дивне, своєрідне, гідне, щоб його відзначити, становище, в якому впродовж кількох місяців перебували ці люди: побачивши наближення жахливого лиха, вони вибивалися з сили, щоб його усунути, але наштовхувалися на перешкоди там, де шукали завзятої підтримки, й водночас робилися мішенню для обурених язиків, діставши прізвисько ворогів батьківщини: pro patrie hostibus,— як каже Ріпамонті.
Ця зненависть частково поширилась і на інших лікарів, які теж були впевнені в реальності зарази; вони наполягали на всяких застережливих заходах і намагалися вселити іншим свою сумну певність. Обережніші люди звинувачували їх у легковір'ї й упертості. В очах усіх інших тут крився явний обман, зловмисні підступи, викликані бажанням нажитися на загальному страхові.
Головний лікар Лодовіко Сеттала,— на той час майже вісімдесятирічний дід, професор медицини в Павійському університеті, а потім моральної філософії в Мілані, автор багатьох найвідоміших у той час праць; прославився тим, що подіставав запрошення зайняти кафедру по інших університетах (в Інгольшгаті, Пізі, Болоньї, Падуї) і всі їх відхилив,— був, безперечно, одним з найавторитетніших людей своєї доби. До його слави вченого долучалася ще й слава його життя, а до захоплення ним — почуття величезної прихильності за його велике людинолюбство, виявлене при лікуванні хворих і в добрих справах. Але є одна обставина, яка засмучує нас і притлумлює почуття поваги, навіюване цими достойними рисами (а втім, ця обставина й тоді робила повагу до нього ще більше загального й глибокою): бідолаха поділяв найпоширеніші й найзгубніші пересуди своїх сучасників. Ясна річ, він був передовою людиною, але не відмежовувався від натовпу, а саме це й веде за собою всякі лиха і часто спричиняється до втрати впливу, здобутого іншими шляхами. Отож величезного авторитету, яким він тішився, виявилось у даному випадку, коли лютувала чума, не тільки не досить, щоб здобути перемогу над думкою тих, кого поети називають «темною черню», а директори театрів — «великошановною публікою», але він навіть не допоміг йому уникнути ворожості й обмов з боку тієї її частини, якій нічого не коштує перейти від осуду до наступу й дій.
Якось, коли Лодовіко Сеттала у ношах прямував до своїх хворих, його оточив народ, вигукуючи, що він — верховода тих, хто хоче завести чуму до Мілана. Він, мовляв, наганяє страх на все місто своїм похмурим виглядом, своєю страшною бородою, а все для того, щоб дати роботу лікарям. Натовп і його лють чимдалі зростали; носії, відчувши недобре, прихистили свого господаря в знайомому будинку, що випадково виявився поблизу. Усе це сталося з ним тому, що він ясно бачив лихо довкола, нічого не приховував і хотів урятувати від чуми тисячі людей. Зате коли він іншого разу своєю
156
«Історія Мілана» графа П'єтро Веррі. Мілан, 1825, том IV, с. 155. ( Прим. автора).
Проте під кінець березня, спершу в передмісті біля Східних воріт, а потім і по всіх інших кварталах міста, зачастішали випадки захворювання й смертності із страшними виявами судоми, серцебиття, летаргії, марення, із зловісними симптомами — крововиливами та наривами. Смерть майже завжди наставала швидко, бурхливо, нерідко раптово, без найменших попередніх ознак хвороби. Лікарі, які заперечували думку, що це епідемія, і тепер не бажали визнавати того, з чого кепкували доти, однак, змушені підвести під якесь загальне поняття нову хворобу, яка стала надто поширеною і надто явною, щоб залишитись неназваною, зупинилися на назві: злоякісна гарячка, лихоманка-моровиця,— жалюгідна умовність, порожня гра слів, яка, однак, спричинилася до величезної шкоди, бо, вважаючи, що істину знайдено, ці лікарі не допускали визнання того, що необхідно було визнати й бачити, а саме: що хвороба передавалася через дотик до хворого. Влада, ніби пробудившись із глибокого сну, почала дужче дослухатися до вказівок та пропозицій Санітарного відомства й стала виконувати його постанови, необхідні секвестри [157] та карантини, приписані цим трибуналом. Останній також безперестанно вимагав грошей на покриття чимдалі більших щоденних витрат на лазарет і всякі інші види обслуговування, вимагаючи їх від декуріонів, доки буде вирішено (здається, це так і залишилось невирішеним і встановилося само по собі), чи це видатки міста, а чи королівської скарбниці. На декуріонів і собі насідав великий канцлер, так само за розпорядженням губернатора, який знову вирушив на приступ нещасного Казале; насідав і сенат, вимагаючи від декуріонів подумати, як постачати місто провіантом, перш ніж скінчиться заборона мати стосунки з іншими місцями, якщо епідемія не пошириться і там, і знайти засоби на утримання більшої частини населення, котра лишилася без роботи. Декуріони намагалися роздобувати гроші позичками та податками, а з того, що їм удавалося зібрати, виділяти трохи Санітарному відомству, трохи бідним, а так само купували трохи зерна,— одно слово, частково вдовольняли всякі потреби. Але дні великих нещасть були ще попереду.
157
Секвестр — у даному випадку — заборона користуватися особистими речами померлих від чуми.
Перед керівництвом лазарету, де населення, незважаючи на щоденну смертність, постійно зростало, стояло й інше важке завдання: налагодити обслуговування й дисципліну, дотримуватись приписаної ізоляції та й взагалі встановити режим, запроваджений Санітарним трибуналом. Бо вже спочатку в лазареті панував цілковитий безлад через свавілля самих ув'язнених, а також недбалість і потурання лікарняної обслуги. Трибунал і декуріони, згубивши голову, надумали звернутись до капуцинів і благали падре комісара провінції, який нещодавно заступив померлого падре провінціала, аби той зволив дати їм людей, спроможних правити цим царством відчаю. Комісар запропонував їм за старшого такого собі падре Феліче Казаті, вже літнього чоловіка, що славився своїм людинолюбством, завзяттям, лагідністю, поєднаною з душевною стійкістю,— чого він цілком заслужив, як це побачимо далі. В товариші й помічники йому запропоновано такого собі падре Мікеле Поццобонеллі, чоловіка ще молодого, але поважного й суворого як за способом мислення, так і за поведінкою. Їх було прийнято з великою радістю, і 30 березня вони з'явилися в лазареті. Президент Санітарного відомства зробив разом з ними обхід, ніби вводячи їх у володіння, і, скликавши лікарняну обслугу та всіх службовців, оголосив їм, що віднині падре Феліче призначається начальником усього лазарету і дістає високі й необмежені повноваження. Помалу-малу, в міру того як нещасне зборище в лазареті все збільшувалося, туди поквапилися й інші капуцини. Вони ставали завідувачами, сповідниками, управителями, братами милосердя, кухарями, гардеробниками, пральниками,— одно слово, всім, ким доведеться. Падре Феліче, вічно обтяжений і заклопотаний, і вдень і вночі обходив портики, палати, все величезне внутрішнє приміщення, іноді з ціпком у руках, а іноді захищений самою тільки волосяницею. Всюди він вносив бадьорість і лад, втихомирював хвилювання, розглядав скарги, погрожував, наказував, шпетив, підбадьорював, змушував людей плакати, заспокоював їх. Спочатку він був захворів на чуму, але видужав і з новими силами взявся до своєї попередньої діяльності. Багато які з його співбратів розлучалися тут із життям — і всі робили це з радістю.
Певна річ, така диктатура була незвичайним виходом із становища,— незвичайним, як і саме лихо, як і самі часи. Отож ми на власні очі впевнилися, що ті, кому довірено таку відповідальну справу, не знайшли нічого кращого, як передоручити її, й до того ж людям, що за самим своїм статутом стояли найдалі від таких речей — уже тільки це може правити за доказ і навіть приклад безмежної грубості й невлаштованості тогочасного суспільства. Але разом з цим, коли ми бачимо, як мужньо ці люди несли такий тягар, це показує нам непоганий приклад сили й хисту, що його може виявити людинолюбство у всякі часи й за будь-яких обставин. Прекрасним було те, що вони взялися до цієї справи тільки тому, що не знайшлося нікого, хто пішов би на це, і не мали іншої мети, крім служіння людям, ні іншої надії на цім світі, крім смерті, набагато почеснішої, ніж бажаної. Прекрасно й те, що цю справу запропонували їм тільки тому, що вона була важка й небезпечна, що вони повинні були мати ту витримку й холоднокровність, які так необхідні й рідкісні в отакий час. І тому праця й мужність цих ченців заслуговують на те, щоб про них ми згадували з захопленням, із вдячністю, з тим особливим визнанням їхніх великих послуг, зроблених людям такими ж людьми, і тим більше ми їм зобов'язані, що вони не чекають цього визнання собі у винагороду. «Якби там не було цих падре,— каже Тадіно,— все місто напевно б виявилося знищеним: тож справжнє диво, що ці падре за такий короткий відтинок часу зробили так багато для громадського добра; не дістаючи від міста ніякої допомоги, хіба тільки дуже незначну, вони своїм хистом і прозірливістю утримували в лазареті стільки тисяч бідняків». Число осіб, за словами Ріпамонті, доглянутих у цьому закладі протягом семи місяців, поки на чолі його стояв падре Феліче, досягло п'ятдесяти тисяч. Автор справедливо зауважує, що про такого чоловіка він міг би сказати набагато більше, коли б, замість описувати лиха міста, він розповів би про інші справи, якими той прославився.