Заручені
Шрифт:
Досліджуючи й порівнюючи з великою ретельністю всі друковані спогади й деякі не видані, а також окремі (беручи до уваги невелику кількість уцілілих) офіційні документи, ми прагнули скласти з усього цього хоч і не те, що нам би хотілося, та все ж дещо таке, чого досі не було зроблено. Ми не збираємося наводити всі публічні акти і навіть згадуватимемо не всі якоюсь мірою гідні пам'яті події. Ще менше ми претендуємо на те, щоб вважати читання оригінальних джерел непотрібним тому, хто хоче скласти собі повніше уявлення про цю подію: ми надто добре відчуваємо, яка жива, безпосередня і, так би мовити, невичерпна сила завжди міститься в таких творах, хоч би як їх задумано й побудовано. Ми тільки спробували з'ясувати й встановити найбільш загальні й важливі факти, розставити їх у послідовному порядку, скільки це дозволяє їхнє значення
Отож на всій території, де проходили війська, по будинках, а то й просто на дорозі, траплялися трупи. Невдовзі то в тому, то в тому селі почали захворювати й помирати окремі люди і цілі родини від дивної болючої хвороби з ознаками, що були невідомі більшості населення. Проте декотрим людям ці ознаки не здавалися новими — тим небагатьом, які ще пам'ятали чуму, що спустошила п'ятдесят три роки перед цим значну частину Італії, а надто міланські володіння, де її назвали і ще й досі називають чумою Сан-Карло. Отака сила милосердя! Серед отих різних, отих грізних спогадів про загальне лихо саме завдяки милосердю збереглася пам'ять про одного чоловіка, священика, бо цьому чоловікові воно навіяло почуття і вчинки ще вікопомніші, ніж самі нещастя; це милосердя штовхнуло й потягло його в самісіньку гущу страждань, зробивши ватажком, підпорою, прикладом, добровільною жертвою; із загального лиха воно створило для цього чоловіка ніби арену для подвигу й назвало його іменем саме оце лихо, як ото називають велике завоювання чи велике відкриття.
Протофізик [154] Лодовіко Сеттала, що не тільки бачив теперішню чуму, але й був один із найневтомніших, найбезстрашніших і, незважаючи на свою тогочасну молодість, один із найвідоміших діячів, давно запідозрював її наближення. Він перебував увесь час насторожі, уважно стежив за всіма повідомленнями про неї і 20 жовтня доповів Санітарному трибуналові про те, що в районі Кьюзо (крайньому на території Лекко, який межував з Бергамо) спалахнула заразна хвороба. Але жодного рішення з цього приводу, як це видно з «Повідомлення» Тадіно, ухвалено не було.
154
Протофізик — головний лікар.
Та невдовзі надійшли такі самі повідомлення з Лекко і Беллано. Тоді трибунал прийняв рішення, яке зводилося лише до того, щоб послати комісара, який мав дорогою прихопити в Комо лікаря й відвідати з ним названі місця. Обидва вони чи то через невігластво, чи ще чомусь дозволили якомусь старому й темному белланському перукареві переконати їх у тому, що те захворювання — зовсім не чума, а звичайний у деяких місцях наслідок осінніх болотяних випарів, а в інших випадках — наслідок нестатків і злигоднів, перенесених під час нашестя найманців. Цю думку комісар доповів трибуналові, який, очевидно, на цьому й заспокоївся.
А що звідусіль надходили все нові повідомлення про чимдалі більшу смертність, то було виряджено два делегати, щоб розглянути питання й ужити заходів. Це були вищеназваний Тадіно і один з аудиторів трибуналу. Коли вони прибули на місце, хвороба вже так поширилася, що докази були під рукою й шукати їх не доводилось. Об'їхали територію Лекко, Вальсассіну, береги озера Комо, райони під назвою Монте-ді-Бріанца і Джера д'Адда, і всюди бачили містечка, то позагороджувані на вході решітками, то майже спорожнілі — їхні жителі порозбігались або розташувались у чистому полі; «і вони здавалися нам,— пише Тадіно,— якимись дикими створіннями, що тримали в руках хто м'яту, хто руту, хто розмарин, а хто пляшечку з оцтом».
Делегати довідалися про число померлих — воно було приголомшливе; пооглядавши хворих і трупи, вони скрізь познаходили огидні й страшні сліди чуми. Делегати негайно в письмовій формі повідомили про ці зловісні новини Санітарний трибунал, який, отримавши їх, того ж таки дня, а саме 30 жовтня, наказав, як пише той самий Тадіно, запровадити особливі перепустки, щоб тримати чимдалі від міста осіб, прибулих з місць, де поширилася зараза. І, поки складався указ, було дано з цього приводу деякі попередні розпорядження митним чиновникам.
Тим часом делегати вжили заходів, які здались їм найкращими,
Повернувшися 14 листопада й склавши звіт трибуналові в усній, а потім і в письмовій формі, делегати дістали від нього доручення з'явитися перед губернатором і доповісти про становище. Вони вирядились туди і принесли таку відповідь: губернаторові, мовляв, було дуже прикро чути ці новини, які його глибоко схвилювали, однак воєнні турботи невідкладніші: sed belli graviores esse curas. Так пише Ріпамонті, який розбирав реєстри Санітарного відомства й мав бесіду з Тадіно (саме на нього й було покладено цю місію, якщо читач пригадує, це була друга така місія з таким самим наслідком.) Через кілька днів, 19 листопада, губернатор оголосив указ, де звелів влаштувати громадське святкування з нагоди дня народження принца Карло, первістка короля Філіппа IV, анітрохи не непокоячись і не думаючи про ту небезпеку, яку несло в собі таке велике скупчення народу за таких обставин. Губернатор наказував, щоб усе було як звичайно, неначе його ні про що не попереджували.
Цей чоловік, як ми вже казали, був знаменитий Амброджо Спінола, посланий виправити становище на фронті, загладити похибки дона Гонсало і, до речі, взяти на себе управління Міланським герцогством. Слід нагадати, що помер він через кілька місяців, під час цієї самої війни, яка принесла йому стільки хвилювань, і помер не від ран, на полі бою, а в ліжку, від прикрощів та неспокою, спричинюваних докорами, нападами й усякими прискіпуваннями з боку тих, кому він служив. Історія оплакала його долю й засудила невдячність тих людей. Вона з великим старанням описала його воєнні й політичні подвиги, уславила його далекозорість, завзяття й твердість. Вона могла б також дошукатися, куди поділись усі ці риси, коли чума насувалася, а потім зненацька заскочила населення, доручене його опіці, вірніше, самоуправству.
Проте, залишаючи чинною догану цьому чоловікові, слід вказати на обставину, яка дещо послаблює подив перед його поведінкою й водночас викликає подив іншого гатунку, і то набагато більший, а саме: перед поведінкою населення,— я хочу сказати, тієї його частини, якої чума ще не торкнулася і яка мала всі підстави боятися її. Коли надійшли вісті з сіл, де хвороба вже лютувала (ці села ніби півкільцем охоплюють місто, подекуди на відстані якихось вісімнадцяти-двадцяти миль), хто міг тоді передбачити, що весь народ відразу не заворушиться, не запрагне створити собі безпеку всякими заходами, добре чи погано задуманими, що його не охопить занепокоєння? А все ж, коли мемуари цієї доби і були в чомусь цілком одностайні, то саме в твердженні, що нічого такого не сталося. Голод минулого року, утиски вояччини, душевні потрясіння — всього цього було досить, щоб пояснити чимдалі більшу смертність. Якщо на площі, в крамниці або вдома хтось заводив мову про навислу небезпеку, натякаючи на чуму, то його зустрічали недовірливими насмішками й зневажливими висловленнями. Така сама безтурботність, така сама, краще сказати, сліпота й така сама впертість панували в сенаті й у Раді декуріонів.
Зате кардинал Федеріго, щойно довідавшись про перші випадки заразної хвороби, приписав своїм пасторським посланням, щоб парафіяльне духівництво між іншими справами якнайчастіше навіювало народові думку про серйозність чимраз ближчої небезпеки й найсуворіше зобов'язувало всіх сповіщати про кожен новий випадок захворювання, здаючи всі заражені або підозрілі речі [155] . Це, безперечно, також можна зарахувати до числа його вчинків, гідних хвали.
Санітарний трибунал просив і благав про сприяння, але дістав украй мало, майже нічого. Та й у самому трибуналі не виявляли тієї швидкості дій, якої вимагала нагальна необхідність. Як неодноразово твердить Тадіно і як це ще більше випливає з контексту його повідомлення, головним чином обидва лікарі, переконані в серйозному й прямому наближенні небезпеки, весь час підганяли цю шановну корпорацію, якій самій належало підганяти інших.
155
«Житіє Федеріго Борромео, склав Франческо Ріволі». Мілан, 1666, с. 582. ( Прим. автора).