Заручені
Шрифт:
Пройшовши кілька кроків по Горгонзолі, він побачив вивіску якогось шинку, зайшов і попросив у хазяїна попоїсти й півпляшки вина: кілька зайвих пройдених ним миль і пізня година прогнали в ньому надмірну огиду до вина. «Прошу вас поквапитися,— докинув він,— мені треба негайно вирушати далі». Він сказав це не тільки тому, що воно було й справді так, але й через побоювання, коли б хазяїн, подумавши, що він збирається ночувати, не став питати його ім'я, прізвище, та звідки він, та в якій справі... Краще якнайдалі!
Хазяїн відповів, що зараз подасть.
У кімнаті вже сиділо кілька місцевих гультяїв, які, обсудивши й розтлумачивши по-своєму важливі міланські новини вчорашнього дня, жадали дізнатися, що ж там діялося сьогодні, тим паче що вчорашні новини змогли тільки більше розпалити цікавість, аніж вдовольнити її: повстання не придушене, але й не звитяжне — скорше перерване настанням ночі, аніж закінчене; справа незавершена — швидше кінець однієї дії, ніж розв'язка всієї драми.
Відокремившись від решти, один із відвідувачів підійшов до новоприбулого й спитав, чи він, бува, не з Мілана.
— Хто, я? — спитав спантеличений Ренцо: йому потрібно було виграти час.
— Так, ви, якщо дозволите запитати.
Ренцо, похитуючи головою, підібравши губи й видавши якийсь незрозумілий звук, відповів:
— Мілан, скільки я чув... видно, не те місце, куди нині слід було б ходити без особливої на те потреби.
— Отже, там і досі зчиняють шум? — усе настійливіше допитувався цікавий.
— Треба побувати там, щоб знати це,— відповів Ренцо.
— То ви, виходить, не з Мілана?
— Я з Ліскате,— швидко відповів юнак, що вже встиг обдумати свою відповідь. Точно кажучи, він справді прийшов звідти, бо проходив через Ліскате, а назву дізнався дорогою від одного подорожнього, який показав йому це селище — перше, кудою він мав пройти, добираючись до Горгонзоли.
— А-а! — протяг цікавий, ніби бажаючи сказати: «Воно було б краще, якби ти прийшов з Мілана». Проте він відчепився не відразу.— А в Ліскате нічого не чутно про Мілан?
— Можливо, хтось там і знає дещо,— відповів горець,— тільки я нічого не чув.
Ці слова він промовив з особливою інтонацією, яка ясно промовляла: з мене досить. Цікавий повернувся на своє місце, а десь за хвилину з'явився й хазяїн, несучи їжу.
— Скільки звідси до Адди? — спитав Ренцо, процідивши це крізь зуби з заспаним виглядом, який ми вже бачили в нього за інших обставин.
— До Адди — щоб переправитися? — спитав хазяїн.
— Тобто... атож... до Адди.
— А ви хочете переправитись через міст біля Кассано чи поромом з Каноніки?
— Та все одно... Це я тільки так питаю, з цікавості.
— Тому я вам так і відповів, бо тут переправляються порядні люди — ті, в кого все гаразд.
— Зрозуміло! То скільки ж туди?
— Та вважайте так, що і туди, й туди буде однаково — десь миль із шість.
— Шість миль! А я й не думав, що це так далеко,— мовив Ренцо, а потім із цілковитою, доведеною до останнього ступення байдужістю додав: — Ну, а якщо комусь потрібно пройти
— Звичайно, є,— відповів хазяїн, втупивши в нього погляд, повний лукавої цікавості.
Цього було досить, щоб усі інші наготовані запитання завмерли в юнакових устах. Він підсунув до себе страву й, дивлячись на поставлену хазяїном на стіл пляшку, спитав:
— А вино не розведене?
— Щире золото,— відповів хазяїн,— спитайте будь-кого в нашому селі й в усьому околі, хто в цьому тямить. Та ви й самі побачите.— Мовивши це, він повернувся до компанії гостей.
«Кляті хазяї! — подумки вигукнув Ренцо.— Що більше я їх пізнаю, то гіршими вони мені здаються». І все ж він узявся до їжі з великим смаком. Однак при цьому, не показуючи зовні, що це його стосується, він уважно дослухався до розмов, намагаючись намацати ґрунт, з'ясувати, що тут думають про велику подію, в якій йому довелось брати немалу участь, а головне — подивитися, чи не знайдеться серед присутніх надійного чоловіка, на якого бідолашний хлопець міг би звіритися й розпитати про дорогу, не побоюючись, що його притиснуть до стіни й присилують розповісти все про себе.
— Ого! — сказав один.— Видно, цього разу міланці постановили діяти по-справжньому. Ну що ж! Найпізніше завтра щось та стане відомо.
— Шкода, що я не пішов до Мілана сьогодні вранці,— зауважив другий.
— Якщо ти вирушиш завтра, то й я з тобою,— сказав третій, а за ним — іще два-три чоловіки.
— Я хотів би знати таке,— знов озвався перший,— чи подумають міланські синьйори і про бідних селюків, чи, може, захочуть виправити закон тільки на свою користь. Адже ж ви їх знаєте! Городяни гордії: все тільки для себе, а інших ніби в світі нема.
— Рота, звичайно, й ми маємо, і щоб попоїсти, і щоб сказати своє слово,— мовив другий тихим голосом, зовсім не відповідним такій рішучій заяві,— тож, якщо справу вже почато...— Але він не визнав за потрібне доказувати фразу до кінця.
— Зерно приховано не тільки в Мілані,— почав був ще один із похмурим і підступним виразом обличчя, та в цю мить зачувся цокіт копит. Усі кинулись до виходу й, упізнавши новоприбулого, висипали йому назустріч. То був міланський купець, який, навідуючись щороку по кілька разів у своїх торгових справах до Бергамо, звичайно зупинявся ночувати в цьому шинку. А що він майже завжди заставав тут ту саму компанію, то знав усіх присутніх. Його обступили: один потримав вуздечку, другий — стремено.
— З приїздом! З приїздом!
— Радий вас бачити.
— Добре їхалось?
— Чудово. А ви тут як?
— Та живемо помаленьку. А які новини привезли ви нам з Мілана?
— Ти ба! Новин захотіли! — мовив купець, злазячи з коня й передаючи його служникові.— Таж ви,— провадив він далі, заходячи з усією компанією до шинку,— ви зараз, мабуть, знаєте все краще від мене.
— Сказати правду, нічого ми до пуття не знаємо,— наввипередки заговорили завсідники шинку, б'ючи себе в груди.