Заручені
Шрифт:
— Ще б пак!
— Бажаєте доказів? Найдужче шуміли саме чужоземці. По місту вешталися типи, яких ніхто ніколи в Мілані не бачив. Ой, до речі, я ж забув розповісти вам про один правдивий випадок, який мені розказали. Поліція злапала в якомусь шинку одного хлопця.
Ренцо, котрий не пустив повз вуха жодного слова а купцевої розповіді, тут увесь аж похолов і навіть аж підскочив, забувши, що треба стримуватись. А втім, ніхто цього не помітив, і оповідач, не уриваючи своєї розповіді, провадив далі: — Про того хлопця поки що нічого не відомо: ні звідки він узявся, ні хто його підіслав, ані якого він роду й племені. Але, поза всяким сумнівом, це був один із верховодів. Уже вчора, в самий розпал безчинств, він буянив на всі заставки, а потім, ніби йому було цього мало, почав проповідувати й запропонував не що інше, як перебити всіх синьйорів. Розбійник! Та як же б стала жити біднота, коли б усіх синьйорів було перебито? Поліція вистежила й схопила того типа, знайшла в нього цілу паку листів і потягла до в'язниці. Та де там! Його поплічники, сторожуючи біля шинку, зібралися великим натовпом і звільнили розбійника.
— І де
— Невідомо. Чи то втік, чи то сховався в Мілані. Такий уже воно отой народ — ні будинку, ні вогнища в них немає, а притулок і сховище завжди знаходять. Проте тільки доти, доки їм допомагає диявол, а потім вони однаково попадаються, і саме коли найменше чекають цього. Бо ж коли груша достигла, то настав час падати їй з дерева. Поки що достеменно відомо, що листи залишилися в руках поліції, а саме в них і описана вся крамола. І, кажуть, чимало народу поплатиться за це. Тим гірше для них, бо вони пів-Мілана перевернули догори дном, а збиралися зробити дещо й гірше. Вони кричать, що пекарі — розбійники. Правильно. Але тих треба вішати згідно з законом. Кричать, і що зерно приховано. Але хто ж цього не знає? То вже клопіт начальства тримати добрих нишпорок і видобути його хоч і з-під землі та, до речі, примусити ще й спекулянтів гойдатися в повітрі у товаристві з пекарями. А коли начальство нічого не робить, то заходів повинно вживати саме місто, і якщо спершу нічого не виходить, то треба діяти знову, бо ж повторними зверненнями звичайно домагаються свого. Ось що слід робити, а не запроваджувати мерзенний звичай вдиратися до крамниць та складів і безкарно брати все, що забагнеться.
Шматок став Ренцо поперек горла. Йому відразу захотілось опинитися чимдалі звідси, від цього шинку, від цього села. І разів десять, а то й більше, він казав сам собі: «Іди геть, іди». Та побоювання викликати підозру притлумлювало всі інші почуття, владно сковувало всі його думки й далі тримало наче прибитим до лави. Пробуваючи в такому розгубленому стані, він подумав, що балакун купець колись та скінчить базікати, й вирішив підвестися з місця, тільки-но розмова перекинеться на щось інше.
— Тим-то я,— сказав один із компанії,— знаючи, як відбуваються такі справи, як погано під час безпорядків буває порядним людям, не дозволив собі піддатися цікавості й залишився вдома...
— А я що, пішов, чи як? — сказав інший.
— А я? — озвався третій.— Та якби мені довелось опинитися в Мілані, я кинув би геть усі справи й негайно повернувся б додому. У мене жінка, діти. Та й потім, сказати правду, терпіти не можу насильства.
Тут хазяїн, який теж увесь час слухав, подався до другого кінця столу подивитися, що там поробляє незнайомець. Ренцо скористався нагодою, знаком підкликав хазяїна, попросив рахунок і заплатив не торгуючись, хоча гаманець уже добряче спорожнів. Без подальших розпитів він попрямував до виходу, переступив поріг і, поклавшися на волю господню, подався в бік, протилежний тому, звідки прибув.
Розділ сімнадцятий
Часто буває досить одного бажання, щоб чоловік позбувся спокою. А тепер уявіть собі, що з'являються воднораз аж два, притім видимо супротивні. Як ви знаєте, в бідоласі Ренцо вже багато годин підряд боролося два таких бажання: одне — втікати, друге — переховуватись. А зловісні купцеві слова вкрай загострили їх — і те, й друге. Виходить, його пригода наробила шелесту, і його будь-що хочуть злапати. Хто знає, скільки поліцейських послано за ним навздогін, які дано розпорядження розшукувати його по селах, шинках, дорогах! Щоправда, міркував він, адже, зрештою, поліцейських, котрі знали його в обличчя, було всього два, а ім'я в нього на лобі не написано. Та водночас йому пригадалися різні випадки, що про них доводилося чути, і як утікачів наздоганяли й викривали в найнесподіваніший спосіб, впізнаючи їх по ході, сумнівному вигляді та інших непередбачених ознаках. Тому все здавалось йому підозрілим. Хоча в ту хвилю, коли Ренцо йшов із Горгонзоли, саме видзвонило двадцять чотири години [100] і чимраз густіші сутінки з кожною хвилиною все зменшували небезпеку, він усе ж неохоче попрямував великою дорогою, намірившись звернути на перший путівець, який зможе вивести його туди, куди потрібно. Спершу йому траплялися поодинокі подорожні. Та що юнакова уява повнилась неймовірними страхами, йому бракувало духу звернутися до когось і розпитати про дорогу. «Хазяїн сказав — шість миль,— міркував він.— Якщо, рухаючись в обхід, доведеться зробити вісім або десять, то мої ноги, які пройшли вже стільки само, подолають і їх... У бік Мілана я, безперечно, не йду, отже, я йду в бік Адди. Іди собі та й іди — рано або пізно вийдеш на неї. У цієї річки гучний голос, і коли я наближатимусь до неї, мені вже не треба буде питати дороги. Якщо трапиться човен, на якому можна переправитись, я переправлюсь негайно. А інакше пересиджу десь до ранку в полі, на дереві, мов горобець,— краще вже на дереві, ніж у в'язниці».
100
Близько шостої години вечора.
Невдовзі він побачив стежку, що завертала ліворуч. Він пішов нею. Якби Ренцо зустрів когось у цю годину, то, зовсім не бентежачись, спитав би дорогу. Та довкола не було ані душі. Тому він ішов собі, куди вела дорога, й міркував: «То це я — буянив! Я — підбурював перебити всіх синьйорів! У мене — пачка листів! Мої товариші дожидали мене! Дорого б я дав, щоб зустрітися віч-на-віч із оцим купцем по той бік Адди (ох, коли вже я переправлюсь через цю жадану Адду!), спинити його і розпитати до пуття, звідки в нього всі ці вірогідні відомості. Тож знайте тепер, любий мій синьйоре, що справа відбувалась отак і отак і що бушував я, допомагаючи
Проте через якийсь час Ренцо перестав про це думати: оточення цілком поглинуло увагу бідного мандрівника. Побоювання, що його наздоженуть і впізнають, побоювання, яке повсякчас отруювало йому мандрівку, тепер уже не турбувало його, та зате скільки інших обставин робили її ще тоскнішою! Темрява, самотність, втома, нині набагато сильніша й уже обтяжлива, безшумний, рівний, легкий вітрець, що був зовсім не до речі чоловікові, все ще в тій одежі, в яку він убрався, щоб іти вінчатися і відразу з усією урочистістю повернутися додому. І, нарешті,— що було найтяжче — це блукання, так би мовити, навздогад, у пошуках відпочинку й безпеки.
Коли йому траплялося переходити якесь село, він ступав дуже поволі, поглядаючи, чи не видно денебудь розчинених дверей. Але ніде не бачив ознак того, що жителі ще не спали, і тільки зрідка в завішеному віконці блимав самотній вогник. Дорогою, далеко від житла, він знай зупинявся, дослухаючись, чи не долинає врешті такий жаданий шум Адди, але намарне. Чулось тільки далеке собаче виття з якоїсь самотньої садиби, жалібне й зле. При його наближенні виття переходило в частий і скажений гавкіт, а проходячи повз ворота, він чув і міг майже бачити, як пес, просунувши морду в шпару, гавкав з подвоєною силою,— і це відразу відбивало в Ренцо всяку хіть постукати й попросити притулку. Та й, либонь, якби навіть і не було собак, він би не зважився на це. «Хто там? Чого вам треба о такій порі? Як ви сюди потрапили? Хіба немає заїздів, щоб переночувати?» — ось що,— думав він,— почую я в кращому випадку, коли постукаю. А то ще, чого доброго, розбуджу якогось страхополоха, котрий загорлає: «Рятуйте! Грабують!» Треба мати напоготові чітку відповідь, та що я відповім? Коли вночі чоловік чує шум, йому тільки й увижаються розбійники, лиходії, засідки. Нікому й на думку не спаде, що порядна людина може серед ночі опинитися в дорозі, якщо тільки це не синьйор у кареті». І він вирішив попроситися ночувати тільки в крайньому разі й простував уперед, плекаючи надію хоча б вийти на берег Адди, щоб уже не довелося шукати її серед білого дня.
І він іде, йде. Отак Ренцо добувся аж туди, де оброблені поля заступила цілина, поросла папороттю й вересом. Він сприйняв це якщо й не як явний доказ, то все ж як безсумнівну прикмету близької річки й подався вперед стежкою, протоптаною через цілину. Але, ступивши кілька кроків, він зупинився послухати: ні, поки що нічого не чути. Тоскний настрій від мандрівки посилювався дикою місцевістю й повною відсутністю тутових дерев, виноградних лоз чи інших ознак людської культури, які досі були юнакові ніби супутниками в дорозі. Попри все це, Ренцо йшов далі вперед. А що перед його внутрішнім зором почали поставати різні привиди та видіння, зберігшися в його свідомості з розповідей, почутих іще в дитинстві, то він, щоб розсіяти й утихомирити їх, став, не спиняючись, проказувати вголос молитви за померлих.
Поступово він опинився серед набагато вищих заростів терну, глоду та деревного молодняку. Йдучи все вперед і прискорюючи крок від нетерплячки, він уже почав вирізняти серед кущів окремі дерева й, простуючи все далі тією самою стежиною, врешті зайшов у ліс. Вступив у нього з якимсь страхом і, пересилюючи себе, пішов уперед. Проте чим далі Ренцо заглиблювався в ліс, тим сильнішим ставав його страх і тим дужче все довкола лякало його. Дерева віддалік здавались йому дивними, потворними чудовиськами; тривожили його й тіні злегка тріпотливих верхівок, що дрижали на стежці, де-де осяяній місяцем; навіть сухе листя, по якому він ступав, шелестіло якось вороже в його вухах. Ноги так і поривалися дременути, але й водночас вони ніби через силу несли його тіло. Нічний вітер усе суворіше й зліше вдаряв йому в лоб і в щоки, забирався під одежу, проймав аж до кісток, змушував юнака, і так уже геть розбитого втомою, щулитися й відбирав у нього останні сили. Врешті туга й нез'ясовний жах, з якими ось уже відколи боролася душа Ренцо, здавалося, от-от мали здолати його. Він геть розгубився. Та, наляканий понад усе власним страхом, він знов прикликав на допомогу змученому серцю свою попередню мужність і підбадьорився. Струснувшись, він на мить спинився, щоб поміркувати, й вирішив негайно повернути назад, дістатися до останнього села, яке він нещодавно перейшов, вернутися між люди й шукати притулку бодай в шинку. І коли він спинився отак непорушно й стих навіть шелест сухого листя в нього під ногами, а довкола залягла повна тиша, він раптом зачув шум і рокотіння хвиль. Прислухався — сумніву не було. «Це Адда!» — вигукнув Ренцо. Він ніби знайшов подругу, сестру, рятівницю. Втома де й ділася, сила повернулася до нього, кров гаряче й вільно розлилася по жилах, думки прояснилися, вселивши певність; становище вже не здавалось йому таким тяжким і безвихідним. Він без жодних вагань став усе далі заходити в ліс, навстріч жаданому шумові.