Заручені

Мандзони Алессандро

— Місто Бергамо,— відповів рибалка.

— А той берег — уже бергамський?

— Земля Сан-Марко.

— Хай живе Сан-Марко! — вигукнув Ренцо. Рибалка промовчав.

Нарешті вони пристали до берега. Ренцо вистрибнув на берег, подякував подумки богові, а потім, уголос, човняреві: стромивши руку до кишені, він дістав звідти берлінгу,— що за наявних обставин було чималою для нього витратою,— й подав її доброму чоловікові; той, окинувши ще раз поглядом міланський берег і річку вгору і вниз за течією, простяг руку, взяв винагороду, сховав її, потім, стиснувши губи й приклавши до них вказівного пальця та супроводжуючи цей жест велемовним поглядом, сказав: «Щасти вам у дорозі!» — й поплив назад.

Щоб така швидка й мовчазна послужливість рибалки, виявлена незнайомцеві, не надто здивувала читача,

ми повинні повідомити його, що цей чоловік звик частенько робити такі послуги на прохання контрабандистів чи бандитів, і то не стільки з любові до того непевного заробку, який йому подеколи перепадав, як через побоювання нажити собі ворогів серед цих людей. Він це робив щоразу, коли був певен, що його не побачать ні митники, ні поліцейські, ні нишпорки. Отак, не надаючи переваги одним перед іншими, він намагався догодити всім з тією безсторонністю, властивою кожному, хто змушений водитися з одними й зобов'язаний звітуватися перед іншими.

Ренцо на хвильку спинився, щоб глянути на протилежний берег — землю, яка ще так недавно горіла в нього під ногами. «Ох, нарешті я справді вибрався звідти»,— була його перша думка. «Залишайся там, клята країно»,— була його друга думка, його прощання з батьківщиною. А третя думка полинула до тих, кого він покинув у тій країні. Тоді він схрестив руки на грудях, зітхнув, поглянув на воду, що текла в нього біля ніг, і подумав: «А вона ж тече й під нашим мостом!» Так, уживши загальну назву замість власного імені, називав він, за звичаєм свого села, міст в Лекко. «О підлий світ! Та годі! На все воля божа!»

Він облишив ці сумні думки і рушив уперед, не гублячи з очей білуватої плями на гірському схилі, доки йому не трапиться хтось, хто зможе показати вірну дорогу. І треба було бачити, як невимушено підходив він до перехожого і без усяких викрутасів прямо називав селище, де жив його двоюрідний брат. Від першого стрічного, до кого він звернувся, Ренцо дізнався, що йому залишилося пройти ще миль з дев'ять.

Невесела це була мандрівка. Не кажучи вже про те, що Ренцо був пригнічений своїм горем, йому щоразу потрапляли на очі сумні ознаки того, що в краях, куди лежав його шлях, він зустріне ту саму нужду, яку залишив на батьківщині. Дорогою, а надто по селах і містечках, він усюди зустрічав жебраків. Це не були справжні жебраки, їхню бідність зраджував скорше вигляд, аніж одежа. То були селяни, горці, ремісники, іноді цілими родинами; довкола лунав змішаний гул голосів, благання, скарги, дитячий плач. Це видовище, викликаючи співчуття й жалість, спонукало юнака до роздумів і про свою власну долю.

«Хто знає,— розмірковував він,— чи вдасться мені влаштуватися? Чи знайдеться робота, як у минулі роки? Ну, та гаразд. Бортоло прихильний до мене, він хороший хлопець, заробив грошенят, кликав мене стільки разів,— він мене не кине. А потім, саме провидіння допомагало мені досі. Воно мені допоможе й надалі».

Тим часом голод, уже якийсь час даючися взнаки, посилювався з кожною пройденою милею. І хоча Ренцо, відчуваючи його, прикинув, що, певно, можна було б без великої вади потерпіти останні дві-три милі, проте, з другого боку, він подумав, що не дуже зручно з'являтися до Бортоло мов той жебрак і з порога заявляти йому: «Дай-но мені чогось попоїсти». Він витяг із кишені весь свій статок, перебрав його на долоні й перелічив. Не бозна-яка для цього потрібна була арифметика, але на раз попоїсти було досить. І він зайшов до шинку трохи підживитися. І справді, коли він розрахувався, у нього залишилось іще кілька сольдо.

Виходячи, він помітив біля самісіньких дверей,— і був мало не перечепився,— двох жінок, які майже лежали на землі. Одна була досить літня, друга молодша, з немовлям на руках, яке, марно посмоктавши обидві груді, розпачливо кричало. Смертельна блідість вкривала їхні обличчя, а поряд стояв чоловік, на виду і в постаті якого ще відчувались рештки колишньої сили, знекровлений і виснажений тривалим недоїданням. Усі троє простягли руки юнакові, що твердим кроком бадьоро виходив з шинку. Ніхто з них не мовив і слова. Та яке благання могло бути сильніше?

«Така, видно, воля господня»,— подумав Ренцо. Він засунув руку в кишеню, дістав звідти свої останні сольдо й, поклавши їх у найближчу простягнуту руку, рушив далі.

Обід

і добре діло (адже ми складаємося з тіла й душі) ще більше сповнили його радістю й підбадьорили. В усякому разі, розлучившись отак з останніми своїми дрібняками, він нараз відчув таку впевненість у майбутньому, якою навряд чи перейнявся б, знайшовши на дорозі вдесятеро більше. Бо коли провидіння підтримало цього дня знесилених бідаків, приберігши для них останні гроші якогось чужинця, втікача, зневіреного в своєму завтрашньому дні, то подумайте, як же воно могло потім кинути в біді того, кого обрало своїм знаряддям, кому послало таке живе, таке дійове й рішуче нагадування про себе? Приблизно такими були думки нашого юнака, тільки, мабуть, не такі ясні й чіткі, як те вдалося висловити мені. Всю решту дороги він обмірковував свої справи, і йому здавалося, що геть усе сприяє йому. Голод має скоро скінчитися. Адже врожай збирають щороку. А поки що в нього є двоюрідний брат Бортоло й умілі руки. Крім того, вдома лишилося трохи грошей, нехай їх перешлють йому сюди. З ними можна сяк-так перекрутитися від дня до дня, дочекавшися часів достатку. «А коли врешті повернеться достаток,— мріяв далі Ренцо,— то знов настане жарка пора: хазяїни навперебій ганятимуться за міланськими робітниками, які краще від усіх знають своє ремесло. Міланські робітники задеруть носа: кому потрібні люди з хистом, тон хай добре й платить; попливуть такі гроші, що на одного вистачать з лишком, дещо можна буде відкласти й про чорний день, отоді напишу й жінкам, щоб вони приїхали... А втім, навіщо чекати так довго? Хіба я не зможу, трохи заощаджуючи, влаштуватися тут уже цієї зими? Ото й заживу тут. Курато є всюди. Приїдуть мої любі жінки, і ми візьмемося за господарство. А яке задоволення гуляти оцією дорогою всім укупі! Дістатися возом аж до Адди, і пополуднувати на березі, саме на березі, і показати жінкам місце, де я сідав у човен, тернові зарості, через які я пробирався, та де я спинився подивитись, чи не видно на річці човна».

Ренцо підійшов до селища, в якому жив його двоюрідний брат. Перш ніж переступити поріг, він іще здалеку побачив височенну будівлю з багатьма рядами великих вікон. Упізнавши прядильню, він зайшов досередини й серед гуркоту падаючої води та коліс гучним голосом спитав, чи немає тут такого собі Бортоло Кастаньєрі.

— Синьйора Бортоло? Та онде він!

«Синьйора? — добрий знак»,— подумав Ренцо й, побачивши брата, побіг йому назустріч. Той озирнувся, впізнав юнака, який підійшов, мовивши: «А ось і я». З радісними вигуками, сплеснувши руками, обидва кинулись обіймати один одного. Після перших привітань Бортоло відвів Ренцо чимдалі від шуму машин та від цікавих очей, до іншого приміщення, й сказав йому:

— Я радий тебе бачити, але ж ти дивак! Я ж бо стільки разів кликав тебе, а ти ніяк не хотів приїжджати; тепер же ти нагодився в дещо скрутну пору...

— Та я, сказати тобі щиро, пішов не своєю волею,— мовив Ренцо і якнайкоротше, проте неспроможний стримати хвилювання, розповів йому свою сумну історію.

— То це зовсім інша справа,— сказав Бортоло.— Бідолашний Ренцо! Коли ти розраховуєш на мене, я тебе не залишу. Звичайно, зараз попиту на робітників немає,— навпаки, всяк через силу тримає своїх, аби тільки не розгубити їх і не згорнути діло. Між іншим, хазяїн мене любить, та й гроші в нього є. І, знаєш, не хвалячись можу сказати, що цим він головним чином зобов'язаний мені: він має капітал, а я — трохи хисту. Я тут головний майстер, розумієш? Ну, та й потім, сказати правду, я в нього на всі руки... Бідолашна Лючія Монделла! Я її пам'ятаю, ніби бачив учора,— чудесна дівчина! В церкві завжди така статечна, а коли, бувало, йдеш повз їхній будиночок... Як зараз бачу цей будиночок, майже за околицею, з чудовим фіговим деревом, що звисає за огорожу...

— Не треба, не треба, Бортоло, припинімо цю розмову.

— Я хотів тільки сказати, що коли, бувало, проходиш повз їхній будиночок, то вічно чуєш, як дзижчить мотовило, дзижчить собі й дзижчить. Ну ж цей дон Родріго! Уже в мій час він був на поганій дорозі, а тепер, бачу, зовсім розперезався,— поки Господь не загнуздав його. То отже, як я тобі сказав, і тут голод трохи дається взнаки... До речі, як ти на те, щоб під'їсти?

— Та я нещодавно попоїв, іще в дорозі.

— Ну, а як у нас справи щодо грошенят?