Заручені
Шрифт:
Ренцо підняв руку, підніс її до рота і злегка дмухнув на долоню.
— Дурниці,— сказав Бортоло.— Гроші в мене є, про це ти не турбуйся, скоро вже, скоро, дасть бог, справи налагодяться, ти їх мені повернеш та й собі відкладеш.
— Та в мене дома є ще якась дещиця, я попрошу переслати їх сюди.
— Чудово, а поки що розраховуй на мене. Господь послав мені достаток, щоб і я робив добро, то кого ж мені підтримувати, як не родичів і друзів?
— Я завжди покладався на провидіння,— вигукнув Ренцо, тепло потискаючи руку доброму братові.
— То отже,— провадив той,— у Мілані збили добру бучу. Мені здається, вони всі трохи побожеволіли. Чутки про це, певна річ, докотилися й до нас, але мені хочеться, щоб ти розповів докладніше. Так, нам є про що поговорити! У нас тут, бачиш, набагато спокійніше, все робиться трохи розсудливіше. Місто закупило в одного купця з Венеції дві тисячі тюків зерна, привезеного з Туреччини. Але, знаєш, коли йдеться про хліб насущний, то не доводиться бути дуже вибагливим. Тепер послухай, що сталося далі. А сталося ось що: правителі Верони і Брешії закривають усі проходи
102
Дож — глава держави у Венеціанській (VII-XVIII ст.) і Генуезькій (XIV—XVIII ст.) республіках.
103
Стайо — четверик, старовинна міра об'єму сипких тіл (26,239 л).
— Як саме?
— Бовдурами.
— Не дуже приємне прізвисько!
— Але ж називають! Отже, вродженому міланцеві, який хоче жити в Бергамо, доводиться миритися з цим. Назвати міланця бовдуром для них те саме, що величати високого синьйора ваша ясновельможність.
— На мою думку, вони дозволяють собі називати так того, хто це терпить.
— Е, любий мій! Якщо ти не згоден щоразу ковтати це прізвисько, тоді тобі нема чого й потикатися сюди. Довелось би весь час хапатися за ніж; припустімо, якщо навіть ти й заріжеш двох, трьох, чотирьох, то врешті знайдеться такий, що заріже тебе,— та чи ж хочеться стати перед престолом всевишнього з трьома або чотирма вбивствами на душі?
— Але якщо міланець такий, що в нього тут трошки є? — І Ренцо постукав себе пальцем по лобі, як отоді в шинку «Повний місяць».— Я маю на увазі — добре знає свою справу?
— Все одно: тут і такого прозвуть бовдуром. Знаєш, як каже мій хазяїн, коли починає говорити про мене зі своїми друзями? «Цей бовдур став у моєму ділі просто-таки десницею божою; якби в мене не було цього бовдура, то я б зовсім зашився». Такий уже тут звичай.
— То дурний звичай! А коли вони побачать, що ми вміємо працювати (бо, зрештою, ми занесли сюди це виробництво, і воно тут розвивається дякуючи нам), невже це не змусить їх змінитися?
— Поки що ні, можливо, з часом. Хіба що дітлахи, які підростають... а з людьми дорослими вже нічого не вдієш. Вони вже засвоїли цю дурну звичку і не збираються її кидати. Та й, кінець кінцем, не велика біда. А ось та люб'язність, яку до тебе збираються виявити наші любі земляки,— це вже зовсім інша річ.
— Так, звичайно. Якщо все зло тільки в отому прізвиську...
— О, коли ти це зрозумів, усе складеться гаразд. Ходімо до господаря, й не занепадай духом.
Справді, все склалося гаразд, саме так, як обіцяв Бортоло, тож ми вважаємо зайвим докладно розповідати про це. І воістину, це була допомога провидіння, бо ж щодо майна та грошей, залишених Ренцо вдома, то ми зараз побачимо, в якій мірі можна було на них розраховувати.
Розділ вісімнадцятий
Того самого дня, 13 листопада, до синьйора подеста в Лекко прибув посланець і вручив йому депешу синьйора капітана поліції з наказом провести всебічне й найдокладніше розслідування, щоб дістати відомості про одного молодого чоловіка, на ймення Лоренцо Трамальїно, прядильного майстра, котрий втік від praedicti egregii domini саріtanei [104] ; слід з'ясувати таке: чи він не повернувся palam vel clam [105] до свого села, до якого точно — ignotum, але verum in territorio Leuci; quod si copertum fuerit sic esse [106] , названий синьйор подеста хай постарається quanta maxima dili'gentia fieri poterit [107] , узяти його і, належним чином зв'язаного та закованого в добрячі кайдани,— оскільки непридатність звичайних «рукавців» для названої особи доведена на досвіді,— перепровадити до в'язниці, де й тримати під надійною охороною, щоб потім передати особі, посланій прийняти його. Як у позитивному, так і в негативному випадку, accedatis ad domum praedicti Laurentii Tramaliini, et, facta debita diligentia, quidquiJ ad rem repertum fuerit auferatis; et informationes de illius prava qualitate, vita, et complicibus sumatis [108]
104
Вищезгаданого високого пана капітана ( латин.).
105
Явно чи таємно ( латин.).
106
Невідомо, але саме на територію Лекко; і якщо буде встановлено, що це так ( латин.).
107
Зробити це з якомога більшим старанням ( латин.).
108
Маєте приступити до будинку названого Лоренцо Трамальїно і з належною ретельністю вилучити все, що буде знайдено, пов'язане з даною справою, а так само зібрати відомості про його погані риси, про його життя та про його спільників ( латин.).
109
Докладно розповісти ( латин.).
Синьйор подеста, якого, провівши ретельні розшуки, повідомили, що ця особа до села не поверталася, викликав до себе сільського старосту й звелів, щоб той відвів його до вказаного будинку в супроводі численного почту, що складався з поліцейських і чиновників. Будинок було замкнуто. Вони зламали двері і взялися до справи з належною ретельністю, тобто, висловлюючись просто, почали діяти, як у місті, взятому приступом. Звістка про цей похід негайно поширилася по цілому околу й дійшла до падре Крістофоро, який, вражений і засмучений, розпитував кого тільки міг, щоб бодай щось дізнатися про причину такої несподіваної події. Але йому вдалося зібрати тільки непевні чутки, і він негайно написав падре Бонавентурі, сподіваючись отримати від нього точніші відомості. Тим часом родичів і друзів Ренцо викликали дати свідчення про те, що вони знають про погані риси його вдачі. Носити прізвище Трамальїно відтепер стало нещастям, ганьбою, злочином. В селі зчинився переполох. Потроху люди довідалися, що Ренцо серед білого дня в самому центрі Мілана вислизнув з рук поліції й зник. Подейкували, ніби він учинив якийсь тяжкий злочин; але який саме — ніхто не міг нічого сказати до пуття, тільки на різні способи обговорювали випадок. І що тяжчий злочин приписувано Ренцо, то менше вірили цьому в селі, де його знали як чесного хлопця. Більшість, думок сходилося на тому (і це мовилось пошепки на вухо один одному) , що вся ця історія — справа рук тирана дона Родріго, щоб згубити свого нещасливого суперника. Ось що таке доходити висновку шляхом індукції без необхідного знання фактів,— так часом можна даремно скривдити навіть негідника.
Але ми, як ото кажуть, із фактами в руках можемо твердити, що коли він і не брав, участі в лихих пригодах Ренцо, та все ж радів, наче вони були його роботою, і тріумфував зі своїми прибічниками, а надто з графом Аттіліо. Останній, згідно зі своїми попередніми намірами, мав у цей час перебувати уже в Мілані. Але після перших звісток про бунт, про те, що чернь розгулює по вулицях і до того ж не боїться ударів палицею, він вирішив залишитися в селі, доки все вщухне. Тим паче що, покривдивши дуже багатьох, він мав певну підставу побоюватися: адже дехто з числа покривджених, досі мовчавши тільки тому, що відчував своє безсилля, може набратися духу за довколишніх обставин і вважатиме дану хвилину найбільш слушною, щоб відомстити за всіх.
А втім, ця відстрочка була не дуже тривалою. Присланий з Мілана наказ про переслідування Ренцо був уже ознакою того, що порядок в місті відновлюється; і майже одночасно прийшло й пряме підтвердження цього. Граф Аттіліо негайно виїхав, під'юджуючи свого кузена вперто йти до мети й домогтися успіху, обіцяючи зі свого боку негайно докласти зусиль, щоб усунути з його дороги ченця. Отака доречна лиха пригода з нікчемним суперником мала зіграти чудову роль у цій справі.
Не встиг Аттіліо від'їхати, як із Монци цілий і неушкоджений прибув Грізо. Він доповів своєму господареві про все, що зміг вивідати: Лючія, виявляється, знайшла притулок у такому-то монастирі, під заступництвом такої-то синьйори. Дівчина весь час ховається, ніби справдешня черниця: ніколи не виходить за ворота монастиря й буває присутня на всіх церковних відправах, стоячи за заґратованим віконцем. Це дуже не подобається багатьом, хто краєчком вуха чув про її пригоди та незвичайну красу й був би не проти роздивитися на неї ближче.
Від цього донесення неначе біс вселився в дона Родріго, або ж, вірніше сказати, біс, який доти сидів у ньому, зовсім розперезався. Що ж тепер робити? Досі сприятливий збіг обставин усе дужче розпалював його пристрасть, інакше кажучи — оту суміш себелюбства, люті й нахабної примхливості, з яких і складалася його пристрасть. Ренцо відсутній, він — опальний вигнанець, бандит, тож щодо нього все дозволено, і його наречену можна вважати, в певному розумінні, майном бунтаря. Єдиний чоловік у світі, який хотів би й міг утрутитися в цю справу й зчинити такий шум, що його зачули б здалеку й притім навіть високі особи, був оцей божевільний падре Крістофоро, що незабаром, мабуть, буде позбавлений змоги шкодити справі. І ось тобі — нова перешкода, яка не те щоб зводила нанівець усі ці переваги, але, можна сказати, робила їх недійовими.