Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
Страшенно хотілося їсти.
– Коти, - знову гукнула я.
Нічого.
– Де ви поділись?!
Стіл покрився невисоким фіолетово-сірим мохом.
– Що це за холера?
Але по-справжньому мене нічого не дивувало.
Я відчинила двері, щоб до хати зайшло свіже повітря. Надворі на диво погоже. Треба набратися сили, щоб повимітати з усіх закутків павутину, хоча ця робота, якщо чесно,
На подвір'ї стояв Охримко і довго здивовано на мене дивився.
– Доньцю, - сказав він, - ти не поїхала?
– Чого я мала їхати?
– Ади! А я думав, що ти поїхала, та й тому не приходив.
– Нічого.
– Як ти тут сама перебула?
Я мовчала.
– Йой, йой, йой! Аби я був знав, то прийшов би до тебе. Мені високі сніги не страшні, я хожу по них, як по стежці.
– Високі сніги?
– Та певно такі, як твоя хата. І як ти не змерзла?
– Бачите, я живуча.
– Та бачу, - Охримко навіть усміхнувся.
– А я думав, що ти поїхала. Всі так думали. Зима сего року була така люта, що ну. Ти, певно, зо три місяці не могла вийти з хати.
На мені не здригнувся жоден нерв, хоча серце калатало, як скажене.
Я проспала цілу зиму.
– Вуйку, а чого ви думали, що я поїхала? Вам хтось казав?
– Та Варка сказала. Я думав, ви сусіди, та й хто, як не вона знає, що з тобов.
– Може, я їй щось таке і казала, що хочу поїхати, а вона подумала, що я дійсно так зроблю. Я за всю зиму до них не заходила.
– Вже і не будеш, - скрушно похитав головою Охримко.
– Чого раптом? Зараз збираюся їх провідати.
– Таже Варчина мама, Митрія, померла.
– Померла?
– Померла вже зо три місяці як. Ще молода була жінка: шіздесєт і сім год. Тут баби до девідесєтки доживають, а вона померла. Ну але, значить, так мало бути.
– А що тепер буде з Варкою?! Вона живе сама?
– Таже Варки вже тут нема. Її в якийсь інтернат для сліпих забрали, чи як то сі називає, я не знаю. Приїхали та й забрали. А що мали робити? Дівка геть чисто сліпа була. Сама поратись вона би не впоралась. Як би то віглядало?
– А куди відвезли?
– Я відки, доньцю, знаю. Забрали, та й на тому амінь. Дим та й нитка. Ніхто нічо про ню не чув. Може, так для Варки і ліпше. Там є спеціяльні люди, будуть за нев сі дивити, будуть кормити, одягати. Там, певно, живут такі, як вона, будуть мати про що побалакати.
– Без них мені житиметься набагато гірше, - я справді так думала.
– На то нема ради. Божка покликав, та й мусиш йти, всьо лишати і борзо йти.
Я мовчала. Відчувала себе покинутою.
– Ну то добре, донько, раз ти зиму перебула, то значит, жити будеш. Вібрала собі таку дорогу,
Охримко вже хотів рушати вниз, але потім швидко повернувся.
– О, добре, що сі-м нагадав. За тобов, ще коли тіко сніги були впали, якийсь бахур випитував.
– Бахур?
– Але тогди я вже думав, що ти поїхала, та й так йому і сказав, що ти поїхала. Він ще походив сенди-тенди, повипитував, але йому всі казали, як я: що поїхала. І він также поїхав.
– А сам назвався?
– Нє. Я, як по правді, і тим сі не цікавив. Тогди роботи було по саму зав'язку. Я не мав коли. Думав, може, який твій знайомий альбо брат.
– Напевно, то був брат.
– Ну, видиш. Якби я був знав, що ти є, то направив би 'го до тебе. Разом вам зимов би було тагі ліпше, хіба нє?
– Було би ліпше.
Я посадила навколо Франевої хати різних квітів. Подумала, що йому було би так значно приємніше. Адже я так нахабно влізла без дозволу в його маєток і, можна сказати, що і в його смерть, бо все ж не в життя. Невідомо, що Франьо зараз думає. Чи злиться на мене за це, чи навпаки - радіє. В певному сенсі я продовжила його. Зайняла його місце. Врятувала його від повного небуття. Кожному мало бути таке до вподоби, якщо, звичайно, Франеві взагалі зараз що-небудь подобається.
Може, Франьо зараз дивиться на мене? Спостерігає за тим, що я роблю, про що думаю. Йому би також мало сподобатися, що я майже не думаю. Принаймні не думаю над тим, як і чого живу. Думаю про відсторонені речі, про якісь незначні події, дрібні і випадкові, але такі, що вкотре і вкотре доводять бездоганність побудови всесвіту.
Я деколи уявляю собі Франя, хоча ніколи не бачила його зображень. У вуйни Миці були його фотографії, був навіть портрет, але вона завісила цей портрет рушником, щоб ніхто не дивився. Вуйна Миця мала на Франя якусь злість, суто жіночу злість, і я думаю, може, за те, що він не любив її або любив менше, ніж щось інше, фотографувати, наприклад.
Я собі уявляла, як Франьо просить вуйну Мицю стати йому до фотографії.
– Я не вбрана, - каже вуйна Миця, - де мене таку можна фодеграфувати?!
– Я тебе прошу, ти так дуже гарна, - просить Франьо.
Вуйна Миця шаріється, їй приємні Франеві слова. Вона стоїть біля хати, а Франьо лаштує для знимки апарат.
– Фотографія буде дуже добра, - примовляє Франьо, щоб вуйна Миця не встигла передумати, - такої доброї я ще, може, й не робив.
І раптом вуйна Миця розуміє, що для Франя гарна не вона, а фотографія, що на фотографії вона може бути і не гарна, але фотографії з негарними жінками також можуть бути гарними.