Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
– Тоді післязавтра.
– І позавтра не можна, - хлопці замовкли.
– Чого не можна?
– Мама будуть сварити, що ми корови лишили.
Я не знала, що робити далі.
– Слухайте, давайте тоді я буду приходити сюди до вас і тут вам читати книжки.
– А корови?
– Буду з вами їх пасти.
Хлопці перезирнулися.
– Що знову? Хіба вам так буде не зручно?
– Буде зручно. Але вам то не затяжко? Відти, де ви жиєте, є куди йти.
– Я буду ходити, ви не переживайте. Мені
– А коли ви прийдете?
– Прийду завтра. Після обіду, щоб ви чекали на мене.
– Будемо чекати. Ми зваримо вам грибну зупу?
– Тільки дивіться, щоб гриби не отруйні.
– Ми збираємо тилько білі і козарі.
– Ну то до завтра.
– Але візьміть шоколяди, добре?
– Візьму.
– Не забудьте взяти шоколяди.
В горах вже встало зовсім тепло. Ще де-не-де на схилах лежали сніги, але вони були теплими. Можна залізати в сніги з головою і не мерзнути. Сніг не танув, навіть якщо брати його на долоню або хукати на нього. Напевно, він звик до тепла, може, це був такий собі літній гірський сніг.
Я влаштувала на подвір’ї Франевої хати велике вогнище - спалила всі непотрібні речі. Дивно, але багато речей, без яких я колись не могла обходитись, тепер стали мені заважати. Вони нагадували мені щось, що залишилось далеко позаду. Тут, в горах, потрібен лише теплий одяг на випадок холодів, добре взуття, ковдра або покривало - і все. Тепер я ношу потерті джинси, футболки і светр. В мене є кілька дуже добрих светрів. Ними я по-справжньому дорожу.
Вогонь вийшов височезний. Я боялась, що в селі подумають, що Франева хата горить.
Вже потім я спохватилась - в кишені білих штанів (навіщо мені в горах білі штани?) згорів мій паспорт.
Не дуже страшно. Тепер я, так і не ставши кимось, стала справжнім ніким.
Вийшла на полонину навіть раніше, ніж мала. Сонце стояло високо, просто над головою. Туману не було, не було дощу, Чорногора красувалась переді мною як на долоні.
Небо чисте аж прозоре. Час від часу над горами шугають чорні ворони, яких тут чимало. Їхні крила величезні. Дзьоб гострий і з металевим відблиском. Не хотілося би, щоб цей дзьоб, коли я вмру, виклював мені очі.
В хлопчачій хатині нікого. Я тримала в торбині плитку молочного шоколаду і ту стару австро-угорську читанку за 1901 рік. Я цим гордилася. Замість того, щоб бути бібліотекаркою, я стану вчителькою, а бути вчителькою набагато почесніше.
– Агов!
Я обійшла хатину, вийшла на пагорб, але хлопців ніде не видно.
В хатині на печі смачно пах мій обід. Хлопці таки дотримали слово і зварили мені грибну зупу. В горнятку з водою стояв, - що мене найбільше здивувало
– едельвейс. Це був точно він, хоча я ніколи раніше не бачила едельвейсів не засушеними. Хлопці підготувались як слід. Едельвейс символізував зворотну сторону їхньої дикої гірської натури. Ця квітка росте на найнеприступніших скелях.
Я залишила торбину в хлопчачій халабуді і пішла їх шукати далі по полонині. Корови розкидано паслись, не звертаючи на мене уваги. Калатала дзеленчали, і чулося так радісно, як буває тільки в дитинстві на Великдень. Щось святе блукає цими горами.
На галявині неподалік крізь дерева, мені здалось, я побачила хлопців. Я перестала їх гукати, вирішила з'явитись несподівано. Я була впевнена, що вони радітимуть моєму приходу. Як всяких чужих людей, вони будуть мене слухати і намагатимуться показуватись кращими. Я думаю, у їхньому віці це піде тільки на користь.
Я вибігла на галявину і стала перед ними.
– Щось не бачу, аби ви чекали на мене, - сказала я.
Хлопці не відреагували. Їхні лиця чомусь такі бліді, що я їх не впізнала відразу.
– Що сталося?
– спитала я.
Хлопці одночасно кивнули мені кудись позад мене.
Я почула ледь знайоме гарчання за спиною. Поволі обернулась.
П’ять або й більше вовків з ошкіреними мордами і здибленою шерстю, з широко розставленими передніми лапами, готові будь-якої миті до нападу, вишикувались поряд.
Я ніколи не бачила вовків так близько. Я завмерла і вони. Запала мертва тиша. Їхні очі блищали. Ці очі мені сподобались. У вовків дуже мудрі, хоч і хижі, очі відлюдника. Благородна постава. Якби я вибирала між псом і вовком, то вибрала б останнього. У вовка є щось дуже мені близьке. Але тоді я думала зовсім не про це.
Я згадувала те, що колись мені розповідала баба. Баба народилась в житомирських лісах серед вовків і мочарів. Вона часто розповідала, що вовки не кинуться на людину, якщо цього першою не зробить самиця. Вовча зграя під час ігор завжди у всьому слухає її. А в зграю вовки збираються тільки під час ігор, інакше не може бути, вовки - одинаки.
Я намагалась роздивитись серед цих ошкірених хижаків самку. Вона, напевно, мала би бути товстішою, але нижчою, хоча, зрештою, невідомо.
Сказати щось було страшно, бо вовки можуть відразу кинутись в напад.
Баба розповідала, що якийсь дядько з її села, перед тим як його загризла голодна зграя вовків, встиг написати на клаптику паперу власною кров'ю, що його загризла вовчиха зубами шістьох вовків.
Я дивилась вовкам просто в очі, а вони мені. Раптом я перестала їх боятися. Страх розвіявся, ніби його не було зовсім, а ці вовки - мої найкращі друзі.
– Йдіть звідси!
– крикнула я вовкам.
Хлопці, очікуючи нападу, зойкнули.
– Йдіть, я кому кажу!
– і підступила на крок ближче.