Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
– Мені цікаво подивитись, як тут буде в холод.
– Нема на що дивитись. Аби не змерзла до холєри.
– Не замерзну, я не мала дитина. (Тут я трохи зблефувала, але Охримкова запопадливість мене добряче обтяжувала.)
– Перше ти мені не пойняла віри, нє?
– Про що?
– Про Франя.
Я мовчала.
– Дивисі, доньцю, бо вуйко тобі не порадить на зле. Франьо був тойво… Кожен потвердить.
– Він просто любив фотографувати, хіба це злочин?!
– У Франя, - дуже серйозно заговорив Охримко, - жило в хаті ціле котяче войско. Котів десіть-двайціть. Ніхто
– Вуйку, коти ще досі живуть недалеко від хати. Здичіли. Я їх потрохи годую, і вони добрішають. Може, так само будуть жити зі мною на подушках. Мені би не було противно. Навпаки. З ними веселіше. Те, що ви сказали, пояснює, звідки в лісі біля Франевої хати так багато диких котів.
– І ти їх кормиш?
– Так. Вони не зовсім дикі, це видно. Видно, що коти пам’ятають, як колись жили в хаті, бо поводяться так, ніби хочуть повернутися додому. Мене майже не бояться. Я думаю, вони просто звикають.
– Донько, не корми їх! Не веди до хати!
– Франьо жив з ними, а я що, не зможу?
– Так то воно так, але тих котів, з якими жив Франьо, поперестрілювали. Люди сі зібрали і всіх до одного побили. Доньцю, то не ті коти, з якими жив Франьо!
Коли я сюди приїхала, я багато чого боялась. Боялась грабіжників і особливо - ґвалтівників, боялась спати сама, ходити темними безлюдними вулицями, боялась раптового грому і страшного гуркоту неясного походження.
Коли чогось боїшся, то воно, як на зло, тебе переслідує.
Дуже часто, коли я спала сама, серед ночі хтось гримав у вхідні двері. Від страху мене паралізовувало.
Колись, коли я була меншою, зі мною завжди траплялись непояснювані речі.
Довгий час, наприклад, я була впевнена, що у квартиру моїх батьків самовільно зайшла якась невидима сила, байдуже, добра чи зла. Верхній замок від вхідних дверей тоді був таким, що, коли його хтось відчиняв ззовні, він голосно цокав. Коли я поверталась зі школи, то зачинялась завжди на верхній замок, щоб чути, коли повертатимуться батьки. Батьки відчиняли двері, і завжди цокало.
Одного разу я прийшла зі школи, зачинила двері і пішла дивитись телевізор. Я ніколи не забувала про верхній замок, в мене спрацьовував безумовний рефлекс закриватись вдома. Я дивилась телевізор, коли почула те специфічне цокання. Була тільки третя година дня, тому мене здивувало, що батьки повернулись так швидко. Я радісно вибігла в коридор до дверей. Двері справді прочинились, за ними от-от мав хтось з'явитись: чи мама, чи тато. Але нікого не було, тільки війнуло протягом зі сходової клітки. Я підійшла ближче. Зазирнула в одвірок. В загальному коридорі, біля ліфта нікого не було. Я різко захлопнула двері і зачинила замок. Двері ніяк не могли самі відкритись. Мене охопив такий жах, що я до приходу батьків сиділа на килимі під дверима, бо невідомо, чи той, хто відкрив двері, не зайшов досередини і не ховається десь по кімнатах квартири. Я сиділа біля дверей, щоб могти оперативно втекти надвір, якщо помічу у квартирі бодай найменшу
Після того домівка моїх батьків перестала бути для мене безпечною. Я боялась як надворі, так і там, всередині.
Коли я жила в селі, в баби, то дуже часто вночі від страху не могла заснути. Я ночувала сама в окремій кімнаті з двома величезними вікнами. Моє ліжко стояло просто під вікном. Мені здавалося, що комусь, особливо неживому, відкрити вікно (яке не защіпалось як слід) і щось мені зробити не дуже складно.
Коли йшов дощ, вода з ринви скапувала на бетонну доріжку під хатою. Я лежала в темряві і заворожено вслухалась в це ритмічне капання. І хоч я знала, що то капає вода, мене охоплював жах від думки, що бетонною доріжкою поволі йде одягнена в чорне стара жіночка з металевим костуром, і насправді - це костур стукається об бетон, а вона йде тихо-тихо. Коли жіночка в чорному вже мала зиркнути на мене через вікно і впевнитись, що я таки не сплю і знаю про її ворожу присутність, я ховалась під ковдру або бігла спати до баби в комірку.
Я ніколи не боялась за своє життя, а боялась переконатись, що щось, невідоме і дійсно страшне, таки існує.
Тепер я відівчилась боятись по-справжньому. Мені зовсім не страшно. Я не боюсь ні вовків, ні котів, ні чогось іншого, зовсім іншого. Я для того і приїхала сюди, щоб позбутися свого страху. Я знаю, що все може існувати, і якщо воно існує, то так має бути. Страх - єдине, чого бути не повинно. Страх обмежує розуміння. Через нього я так і не дізналась, чи була та стара жіночка з костуром одягнена в чорне, чи ні.
Вуйна Миця вже дає мені молоко задарма. Це сталося дуже до речі, бо в мене майже закінчились гроші.
Крім того, вона завжди, коли я приходжу, добре мене годує: зупами, банушем, картоплею в мундирах зі шкварками. Виявилось, що вуйна Миця тримає кроликів.
– На Спаса я заб'ю одного кроля, - сказала вуйна Миця.
– Ти приходи до нас на вечерю.
Варка сиділа на подвір’ї і лущила стручки квасолі. Напевно, кукурудзу вона витеребила всю.
– Варко, ти вже взялася до квасолі?
– А що я маю робити. Мені треба чимось займати руки. Ти таким би не займалася, в тебе намальовані нігті.
– Звідки ти знаєш, що в мене намальовані нігті?
– я здивувалась, бо того дня я справді нафарбувала нігті. Я деколи собі таке роблю, щоб втамувати легку ностальгію за цивілізацією.
– Я не знаю, я так собі подумала, що ти малюєш нігті.
– Я не малюю нігті. Ти помилилась.
Вуйна Миця винесла мені з хати велику тарелю з картоплею і соленими огірками.
– Як хочеш, можу дати кислого молока.
– Дякую дуже, не треба.
Я підозрюю, що вуйна Миця справді кидає в молоко жаб. Я таке зробити не наважилась. Тим паче, за весь час мого тут перебування я не бачила жодної жаби.
– Слухай, Варко, а ти не знаєш, де можуть бути фотографії, які робив Франьо?
– Які фотографії?
– Ну, ті що Франьо робив.
– Тато ніколи не робив фотографії.
– Як то не робив. Вуйна Миця розповідала, що робив, і всі про це знають. Охримко знає про фотографії.