Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
– Так, але… я не сліпа.
– Невідомо, хто з нас менше бачить.
Я мовчала.
Варка анітрохи не змінилась. Навіть сорочка на ній була та сама - біла з чорним геометричним візерунком на полах і рукавах.
– Мені дуже шкода за вуйну Мицю, - сказала я.
– Всі люди рано чи пізно вмирають.
– Тобі, напевно, дуже важко без неї.
– Важко, але не дуже. Тільки тепер я стала зовсім вільною.
Ми сіли на ліжко, і воно рипнуло. Здійнялась пилюка.
– Може, живи в мене?
– запропонувала
– Ти не каліка і можеш жити сама, але разом нам було би веселіше.
– Не знаю, чи так буде добре.
– Буде добре!
– Ти приїхала в гори для того, щоб побути сама, а я тобі буду заважати.
– Я не приїхала сюди, щоб бути сама!
– А чого інакше сюди приїжджають?
– Та просто. Я не знаю, чого приїхала. Думала, тут буде ліпше, і так сталося.
– Як ти перезимувала?
– перевела розмову Варка.
– Добре.
– Не тяжко було?
– Ні. Я майже всю зиму проспала. Дикі коти зимували зі мною, з ними було тепліше. А тепер вони десь позникали. Напевно, їх потягло назад до лісу.
– Ти зараз працюєш в бібліотеці, я чула?
– Вуйко Іван запропонував, і я погодилась.
Я встала і знову підійшла до завішеного рушником портрета.
– Варко, а це портрет Франя, правда?
– Правда.
– А чого він завішений?
– Мама не хотіла, щоб ти його бачила.
– А тепер? Можна мені тепер подивитись на нього?
– Краще не треба.
Варка замовкла і чекала, що буде далі.
– Варка, - сказала я.
– Франеві фотографії у тебе, правда?
– Чого ти так думаєш?
– Я знаю, що це ти їх забрала, коли Франьо помер.
– Франьо не помер. Його вбила мама. Кинула в борщ щурячої отрути.
– Нащо вона це зробила?
Раптом хатні двері відчинились, і досередини заскочив захеканий Гайдук - старий дід, сусід вуйни Миці. Він тримав в руках націлену на мене рушницю.
– А, це ти тут!
– сказав він мені.
– А я думав, якісь злодії прийшли хату грабувати. Туристи, може, які.
– Це я.
– Що, прийшла сі подивити?
– Гайдук опустив рушницю.
– Тут всьо так сі лишило, як колись. Ніхто ніц не рунтав. Хто знає, може. Варка ще і вернесі сюди на старість. Там, в тому ентернаті, зі сліпими не дуже сі няньчать.
Варка сиділа просто перед Гайдуком, але той чомусь її не помічав, дивився тільки на мене. Варка встала і пройшлась з одного боку кімнати в іншу. Я думаю, для того, щоб покрасуватись переді мною, ще більше мене вразити. Гайдук не змигнув оком, для нього Варка залишалась невидимою.
– А ти, дитино, йди борзо до себе, бо он уже леда сі видко, - сказав Гайдук, - абись не блудила серед ночі.
– Так, я йду.
Гайдук пішов наперед, я за ним. Він витяг ключ і закрив хату вуйни Миці.
– Ади що. Я лиш закрию хату, дивлюсі, а вона знов розмикнена.
– Я думала, що це ви залишили її
– Та де! Замкну, а вона, певно, сама сі розмикає, чи що.
Гайдук звернув вниз, а я догори.
Вже на пагорбі я озирнулась на хату вуйни Миці і побачила у задньому вікні Варку.
Вона тримала рукою шторку і дивилась мені вслід.
Щури не дають мені спокою. Раніше я їх майже не помічала, а тепер, коли мене кілька днів не було вдома, вони зовсім розперезались.
Цілу ніч шастали по столі. Я найбільше боялась, щоб вони не набрались сміливості вискочити до мене на ліжко.
Я ненавиджу щурів за те, що вони такі великі. Одного я навіть вчора вбила лопатою і винесла далеко від хати в ліс.
Коли були коти, щури не наважувались висуватись. Шкода, що нема котів. Цікаво, що вони зараз роблять. Де вони?
– Я не можу нічого з тими щурами зробити, - пожалілася я Охримкові, - і найгірше вночі. Я вже дві ночі зовсім не сплю. Боюся, що вони будуть по мені лазити. Щури ж навіть можуть вкусити, я знаю.
– Чо ж ти раніше не казала. Я дам тобі щурячої отрути. Позасипай в нори, та й щурі зараз тобі віздихают.
– Хлопці, а ви не хочете записатись в бібліотеку?
Я вийшла аж на полонину, щоб їх знайти. Вони саме прийшли до своїх хатинок пообідати. Корів ніде не було видно, але сюди постійно долинало дзеленчання калатал, прив’язаних їм до шиї. Так корови ніколи не заблудяться остаточно. Вони ходять собі цілий день куди хочуть, дряпаються на такі неприступні скелі і узвишшя, куди я сама навряд чи дісталась би.
Ці два хлопці складають основний потенціал моєї бібліотеки, вирішила я. У селі небагато дітей. Двоє дівчаток зовсім малі, їм всього лиш чотири роки.
Захар - син Гайдука - вже дорослий. Він, якщо захоче, сам прийде в бібліотеку. А цих двох хлопців не дочекаєшся.
Хлопці подивились на мене з великою підозрою.
– Нашо?
– спитали вони.
– Щоб брати і читати книжки. Я маю багато книжок. Ви можете виносити їх сюди і читати тут, коли не буде роботи.
– Я не вмію читати, - сказав один.
– І я не вмію.
– Тоді я буду вам читати. Ви будете приходити, а я буду вам вголос читати різні дуже цікаві книжки.
– У нас нема часу, - сказав один за двох.
– Ми тут будемо до кінця осени. А ходити сенди-тенди тяжко.
– Я буду давати вам шоколаду. Ви ж любите шоколад?
Хлопці завагались. Шоколад - мій останній козир.
– Любимо. А ви зара не маєте?
– Зараз не маю. Але прийдете завтра в бібліотеку і візьмете.
– Нє. Завтра ми не можемо. Чорна корова може телє народити. Ми мусимо бути.